Ключові моменти:
- У Любашівській громаді офіційно охороняються лише два храми, хоча історичних споруд значно більше.
- У селах збереглися палаци, парові млини, старі школи та інші будівлі XIX–XX століть.
- Частина архітектурних об’єктів занепадає або перебудовується без урахування історичної цінності.
- Без внесення до державних реєстрів культурної спадщини ці споруди можуть бути втрачені.
У селах Любашівської громади на Одещині збереглися десятки історичних споруд — від поміщицьких маєтків і парових млинів до старих шкіл, лікарень та адміністративних будівель кінця XIX – початку XX століття. Багато з них досі формують архітектурний вигляд населених пунктів, однак офіційного статусу пам’яток культурної спадщини вони не мають і поступово втрачають первісний вигляд.
Під час підготовки матеріалу журналісти «Одеського життя» проаналізували краєзнавчі публікації, архівні згадки та відкриті історичні джерела про Любашівщину. Це дозволило відновити історію кількох знакових споруд регіону — маєтків родин Любинських і Краузе, старих навчальних будівель, млинів та церков, які свого часу були важливими осередками життя місцевих громад.
Зібрані відомості показують: хоча ці об’єкти добре відомі місцевим жителям і описані в краєзнавчій літературі, більшість із них досі не перебувають на державному обліку пам’яток архітектури. Через це частина споруд занепадає або змінюється без урахування їхньої історичної цінності.
Станція збереглася, а гвинтові сходи зникли
Поки сусідній Ананьїв пишається десятками пам’яток архітектури, у Любашівській громаді офіційний статус мають лише два храми. Проте реальна історія краю набагато багатша: вона вмурована у червону цеглу парових млинів, прихована у занедбаних погребах поміщицьких маєтків та зашифрована у декорі столітніх шкіл. «Одеське життя» вирушило в експедицію Любашівщиною, щоб з’ясувати, чому унікальні споруди досі лишаються «невидимками» для держави та як громада намагається зберегти свою ідентичність.
За версту від Любашівки постала станція, а навколо неї – будинки залізничників.
Транспортування залізницею обходилося дешевше, і на початку ХХ ст. через станцію Любашівка, яка донині збереглася в первозданному вигляді, проходили мільйони пудів хліба, борошна тощо.
Далекоглядний німецький колоніст Семен Краузе неподалік свого маєтку біля річки Довгенької звів паровий млин, оснастивши його англійським обладнанням. Ще один млин побудувала пані Малиновська.
Млин пана Краузе, що обріс низкою добудов, зараз не працює, а новий власник хоче продати робоче підприємство за 80 тисяч доларів. Також зберігся маєток, в якому ташується медична лабораторія, раніше – лікарня. Якимось «дивом» зникли зі стіни палацу старовинні чавунні гвинтові сходи, замість яких примудрили жалюгідний новороб.
Колись і чотирьох чиновників на місто вистачало
1896-го в Любашівці діяли Свято-Михайлівська православна церква, яку зруйнували у 70-х роках, та синагога з єврейською релігійною школою хедер. Зараз ці перебудовані до невпізнання приміщення використовує поліція.
У цегляних будівлях ташувалися земська поштова станція, земська та церковнопарафіяльна школи, фельдшерський пункт, три лавки, винні льохи, два лісові склади, заїжджий двір, три корчми, дві хлібні комори.
Майже усі кам’яні будівлі були зведені з червоної цегли, виробленої на місцевій цегельні княгині Малиновської, зокрема і волосна управа, що ташувалася у Софіївці (нині центр Любашівки). Уся влада в тодішній Любашівці складалася лише з чотирьох чиновників – нині ж їх в 50(!) разів більше. Волосний голова, «засідатель», казенний заступник та писар забезпечували виконавчу владу в становому самоврядуванні, стягували податки та недоїмки, розподіляли натуральні повинності, вели облік призовників і військово-кінної повинності, а також утримували арештантські приміщення.
Які будівлі ще не втратили первісний вигляд?
Волость проіснувала до 1923-го року, а у волосній будівлі розміщувався партком, у період Другої світової – румунська жандармерія.
Зараз в цій будівлі, що потребує ремонту, зберігається трудовий архів та засідають ветеранські спільноти.
Не втратили унікального декору маєток і млин Семена Краузе, будівля церковнопарафіяльної школи, яку нові власники намагалися перетворити на пивницю, синагога, чотирикласна школа 1912 року, що використовується за призначенням, волосна управа та маєток Любинських.
Із маєтку – у школу
Навпроти приміщення волосної управи ташувалося помістя дворян Любинських із садом, парком, розарієм, конюшнею та допоміжними будівлями. Від розкоші залишився лише добротний цегляний погріб, перетворений на смітник, та маєток – тепер навчальний корпус Любашівського ліцею №1.
Одноповерховий палац, названий «Софіївкою», збудований з каменю і цегли, має П-подібний вигляд. Його в середині ХІХ ст. звів для дружини Софії Адамівни і своїх дітей нащадок козаків-чорноморців, штаб-ротмістр Іван Любинський.
Після смерті глави роду його син корнет Борис продав свою частку спадщини німцю Семену Краузе, а сам перебрався в Ананьїв. З поваленням російської монархії дворяни подалися в еміграцію, а селяни розграбували панське майно, але, на щастя, будівлю не спалили, а перетворили на школу.
Панський цегляний погріб довго приваблював шукачів скарбів, доки його не захарастили мотлохом. Подейкують, що сюди з палацу вів підземний хід, яким останній любашівський пан Володимир Любинський зумів втекти до Одеси.
Пан, який все роздав селянам, а згодом став шпигуном
В селі Петрівка Боківського старостату зберігся маєток землевласників Краузе. Приміщення донедавна слугувало за школу, а тепер занепадає.
На цвинтарі залишилися колись вишукані надгробки із мармуровою скульптурою дівчини – тут покоїться прах Джулії, Георга, Симона та Кароліни Краузе.
Останній поміщик Адольф Краузе відзначався в Ананьївському повіті прогресивним господарюванням та кращими, ніж в інших маєтках, умовами життя наймитів.
Після революції 1917-го він роздав селянам землю, худобу, реманент, збіжжя тощо. Для себе та сина-студента Краузе попросив лише норму землі, пару коней, корову та дозвіл збудувати хату. Коли 1918-го німці захопили Одещину, він відмовився від пропозиції окупантів повернути йому маєток.
У 1923 році Адольф хотів перебратися в Європу до родини, але був заарештований і подальша його доля невідома. А 1937-го були звинувачені у шпигунстві й засуджені до розстрілу його родичі Марко і Пилип Краузе з колонії Марієнталь, нині село Мар’янівка Дальницької громади.
Священик відновив храм
Село Троїцьке славиться Свято-Троїцьким храмом, зведеним у 1815 році. У церкві зберігаються п’ять унікальних старовинних ікон, які є культурним надбанням краю, а святиня – пам’яткою архітектури місцевого значення.
15 літ тому будівля мала спотворений вигляд, бо попередній священик чомусь дозволив знести чотири вхідні колони, що тримали портик. На щастя, його наступник протоієрей Георгій Полтавець за підтримки місцевих аграріїв, промисловців та прихожан відновив храм, поновив внутрішні розписи та звів дзвіницю. Тепер храм виглядає, як 210 років тому.
Магазин, в якому бували відомі письменник та художник
На жаль, занепадає лікарняний комплекс, побудований 1900-го коштом землевласниці княгині Катерини Гики з роду володарів Молдавії. Більш щаслива доля школи, відкритої у 1905 році. З часом із земської вона перетворилася на двокласну, семирічку, початкову, наприкінці минулого століття першою на Одещині набула статусу школи-садка, тепер тут – дитсадок.
На базарі приваблює погляд чудово збережена крамниця 1913 року. За радянської доби тут торгували культтоварами і книгами. Частенько письменник-гуморист Степан Олійник, їдучи зі столиці у рідну Левадівку, заїжджав у райцентр Троїцьке прикупити гостинців для родичів, і неодмінно заходив у цей магазин. Якось побачив на полицях свої книги, які в Києві були дефіцитом. Один примірник з автографом він подарував продавчині, а решту повіз у Левадівку.
На будівлі магазину варто встановити табличку про її відвідини Степаном Олійником, другу – на честь народного майстра України Ростислава Палецького, який у крамниці купував фарби і ватман.
У Троїцькому віднайдуться й інші пам’ятки архітектури, котрі заслуговують на вивчення та збереження.
Є палац, олійня, млин, але захисту немає
В селі Покровка, на пагорбі лівого берега Тилігулу, височіє 12-купольна церква Івана Богослова, зведена на кошти місцевого поміщика, інженера-технолога Павла Кондрацького. Освятили церкву Івана Богослова у 1911 році. Їй пощастило пережити роки радянщини, і вона продовжує радувати око красивими обрисами.
Окрім церкви, добре зберігся панський палац, вкритий марсельською черепицею, століття тому підлаштований під навчальний заклад. З його підвалів тягнеться підземний хід до церкви, а звідти, під річкою Тилігул, – у Комарівку, до маєтку землевласників Гальченків. Також збереглися дві силосні і одна водонапірна башти на околиці села, млин, олійня та декілька хат, зведених паном для працівників.
На жаль, ці споруди не перебувають на обліку як пам’ятки архітектури, не охороняються і поступово руйнуються.
Цитата
Уродженець Любашівщини письменник Володимир Панченко: «Історична пам’ять – це духовний компонент, на якому тримається людина і нація».
Дати
- Перші кам’яниці в Любашівці з’явилися після 1847 року, коли вона стала волосним центром Ананьївського повіту Херсонської губернії зі статусом містечка.
- У травні 1868-го запрацювала чергова гілка Одеської залізниці Бірзула-Помічна.
Нещодавно ми розповідали як виглядає стара Балта сьогодні: історія міста у старовинних будинках.
Ще “Одеське життя” повідомляло, що у Бессарабському старовинні будинки без захисту – їх спотворюють плиткою, «шубою» та асфальтом.
Читайте також: Рені під шаром пластику: як місто втрачає історичне обличчя
