Ключові моменти:
- 97-річна Марія щодня доглядає город і в’яже шкарпетки військовим
- 90-річний Михайло досі сам керує автомобілем
- 84-річний Віктор щодня бігає і присідає до 300 разів
- Усі герої називають працю та рух запорукою довголіття
Україна поступово входить до числа країн зі старінням населення. За даними Державної служби статистики та демографічних досліджень, частка людей похилого віку зростає, а питання активного довголіття залишається одним із пріоритетів державної соціальної політики. Ці підходи також відображені у Національній стратегії зі створення безбар’єрного простору та програмах підтримки людей старшого віку. На цьому тлі особливо цікавою є історія мешканців Одеської області, які у 90 і навіть 97 років продовжують вести активне життя. Журналіст «Одеського життя» Юрій Федорчук побував у Савранській та Любашівській громадах, поспілкувалися з довгожителями та їхніми близькими і записали їхні історії з перших вуст.
Довгожителі Одежини не сідять склавши руки
Українські старенькі бабусі й дідусі – справжній феномен. Життєвий секрет активності людей поважного віку криється передусім у повсякденних городніх та хатніх клопотах та їхньому бажанні допомогти всім навколо. Щоденна сільська праця тримає їх у тонусі, а споживання нехитрих традиційних страв із овочів, вирощених власноруч, та гармонія з природою додають наснаги та довголіття.
Сьогодні ми розповідає про старожилів Савранської та Любашівської громад. Як живуть старенькі, чим займаються у ці важкі воєнні роки та якими мудростями діляться – читайте у нашому матеріалі.
Бабуся Варвара: все село обшивала, доки зір не втратила
В Осичках мешкає ще одна 97-річна довгожителька Варвара Шпитко. Років 15 тому бабуся повністю втратила зір. Ще торік бабуся сама варила собі їсти та палила взимку грубку. Нині ж нею опікується добропорядна соцпрацівниця і волонтерка Людмила Шпитко. Вони не рідня, таке прізвище – одне з найбільш розповсюджених в Осичках. Пані Людмила допомагає по господарству, привозить продукти і ліки, опалює хатину взимку, а рідні бабусині племінниці приносять їжу.
Люди в селі шанують бабусю Варвару. Всі пам’ятають її справною швачкою-модисткою, а ще майстринею з мастіння глиняних стін традиційних українських хат.
– Змалечку я наймалася бавити чужих дітей. Коли мені виповнилося дванадцять, батько пішов воювати з німцями і з війни не повернувся. На материних руках залишилися малолітні Павло, Петро, Оксана, Тетяна, Саша і я, – пригадала Варвара Шпитко. – Я дуже полюбляла шити, а мати, доки я не навчилася, часто плакала, краючи моє шитво. Братів і сестер доглядала найстарша Олександра, ще й заробляла сім’ї на прожиття. У шістнадцять вона сказала, що не буде більше на нас гарувати і пішла, як кажуть, між люди щастя шукати. Мені довелося її змінити, бо мати в колгоспі на нормі трудилася, ввечері спину не могла розігнути від важкої праці.
Бабуся Варвара також працювала нормовичкою, дояркою, підробляла швачкою, штукатуром. В турботі про рідних так і не зазнала жіночого щастя.
Про свою селянську долю склала, як колись українські сліпці-кобзарі, власну думу: «Ой чого, чого я плачу? Бо сама-самісінька й нічого не бачу!»
Коли в Європі спека вбиває, баба Маня город сапає
Довгожителька із села Осички 97-річна Марія Олійниченко мешкає тут з 1959-го року. Відтоді, як вийшла заміж за місцевого парубка з рідкісним прізвищем Курочка.
– Усе життя я трудилася в колгоспі нормовичкою і якщо порахувати, то, мабуть, вже 90 літ не випускаю зі своїх рук сапи. Раніше вправно обсапувала дорідні кукурудзяні, соняшникові й бурякові лани та городину. Тепер лише на своєму городі пораюся. Вирощую все, щоб самій прогодуватися та курочкам їсточки дати, – повідала про своє життя-буття бабуся Маня й сумно додала, що, на превеликий жаль, пережила чоловіка і трьох зі своїх чотирьох діточок.
Односельчани кажуть, що бабуся Марія напрочуд працьовита і вправна господиня. Город свій, попри поважні роки, самостійно утримує в ідеальному стані – тут бур’яни годі й шукати.
У несамовиту цьогорічну спеку бабуся влаштовує своїм огірочкам моціон, так званий сухий полив. Задля збереження вологи господиня регулярно розпушує грунт навколо коріння рослин на глибину декількох сантиметрів, щоб не засохли і гарно родили.
Потім квасить огірки за своїм особливим рецептом, додаючи для хрумкості листя з вікового дуба, який росте на околиці села.
Тішиться довгожителька Марія Олійниченко шістьма онуками і найбільше переживає за Юрія Шпитка, який воює на фронті. Тож майстровита бабуся в’яже на зиму йому та його побратимам вовняні шкарпетки.
Дід Михайло: 70 років за кермом
90-річний переселенець з Бойківщини Михайло Крись мешкає в селі Агафіївка більше пів століття, але й досі згадує бескиди рідного Михнівця, де народився. На Одещині бідна і багатодітна родина його батьків опинилася в липні 1951-го. Михайло змалку полюбляв техніку, тож вивчився на шофера і має за плечима вже сім десятиліть водійського стажу. У колгоспі він трудився спочатку простим шофером, потім – завгаром. Пан Михайло й тепер майстерно водить свого старенького «жигулика», яким двічі на тиждень їздить із сином Василем, який водійського посвідчення не має, в Любашівку базарувати та ліків прикупити.
Дідусь із сином мешкають удвох у старій хатині, яку минулого століття надали переселенцям. Без жіночих рук їм важко доводиться, тому й на городі повного ладу не зуміли навести.
Продукти чоловіки здебільшого закуповують у селищі, раніше навіть в сусіднє Криве Озеро їздили.
Дружина Михайла Крися померла, коли старшому синові було лише десять років. Більше він не женився, а прожив із дітьми та разом зі своїми старенькими батьками.
Дідусь частенько підвозить земляків у Любашівку, з якою Агафіївка автосполучення немає, а таксисти беруть надто дорого.
Восени, на свято Михайла, Агафіївський старожил святкуватиме свій 91-й день народження. З нетерпінням пан Михайло очікує на гостину свого старшого онука Андрія – одеського хірурга-травматолога-ортопеда, який повертає здоров’я нашим захисникам, і найменшого Віталія – військовослужбовця ЗСУ.
90-річна бабуся «пасе» бджілок і козу Майю
У травні 90-річний ювілей відзначила жителька села Новоселівка Любашівської громади Поліна Хрепунова. Вона певний час мешкала в Одесі, де народила і виховала з чоловіком трьох діточок. Вийшовши на пенсію, повернулася до села доглядати стареньких батьків та й залишилась тут назавжди.
Тут жінка створила невеличке фермерське господарство «Світлана», назвавши в пам’ять своєї покійної доньки. Активно зайнялася бджільництвом, городництвом і тваринництвом. Згодом, через законодавчі зміни в земельній сфері, землі розпаювала між рідними. Свої наділи бабуся Поліна віддала в оренду, бо без власної техніки у сільському господарстві не вижити, а наймати, щоб зорати, посіяти, обробити лани і зібрати збіжжя, не рентабельно.
Тепер колишня одеситка Поліна Хрепунова порається на городі, «пасе» бджілок і кізку Майку. Допомагає матері господарювати син Олег, а коли на гостинну приїжджають онуки-правнуки, бабуся привчає міську дітвору до праці та сільського життя.
Присісти 300 разів? Нема питань!
Хлібороб з діда-прадіда Віктор Сирота із села Заплази Боківського старостату 15 вересня святкуватиме 85-річний ювілей. Щоправда, точна дата народження ветерана праці невідома. Коли його оформляли у школу, мати на запитання сина, коли він народився, відповіла: «Десь за місяць до Покрови».
– От я і обрав своїм днем народження п’ятнадцяте число. Дуже мені ця цифра подобалася, – розповів Віктор Сирота.
Все життя він трудився механізатором. З дружиною Лідією прожили разом майже 60 літ. Зараз мешкає у добротній хатині сам, але господарює, як звик, вправно. Полюбляє полювання. Каже, був би молодший, пішов би воювати.
Щоб підтримати бадьорість тіла та енергійність, дідусь щодня бігає, може присісти разів 200-300, а ще часто вмикає ритмічну музику і танцює. Регулярно купається в ставку, що у кінці його городу, де сини змайстрували невеличку альтанку.
Разом з онуками Віктор Сирота утримує невелику пасіку. Вже закрутив кілька відер черешень та вишень. Ближче до осені консервуватиме і кваситиме городину. Вважає, що запорука довголіття і ясності розуму – фізична праця на свіжому повітрі та активний спосіб життя.
Нагадаємо, що найстаршому волонтеру Одещини виповнилося 103 роки.
Читайте також:
Одне життя і дві війни: історія 101-річної жінки з Одещини
