Ключові моменти:
- Сюжет «Одеського Життя» про свято Курбан у гагаузькому селі Котловина став найпопулярнішим у проєкті «Мультикультурна Одещина» та зібрав понад сто тисяч переглядів.
- Головний герой відео, фермер Григорій Драгнєв, після публікації сюжету став упізнаваним у Ренійській громаді, а попит на його молочну продукцію зріс.
- За святковими кадрами — щоденна фермерська рутина: чотири корови, інша живність, ранні підйоми без вихідних і робота на 25 гектарах землі.
- Редакція знову завітала до гагаузької родини, щоб показати їхнє життя поза святом — таким, яким воно є щодня.
Від святкового відео — до щоденної фермерської рутини
Після виходу сюжету про Курбан Григорій Драгнєв несподівано для себе став упізнаваною людиною у Ренійській громаді. Його почали вітати на вулиці, впізнавати на ринку, а ще — частіше купувати молочну продукцію, яку він щосуботи привозить до Рені. Каже, що відео додало не лише популярності, а й довіри — люди хотіли купувати «те саме молоко від того самого господаря».
Та за кадром святкового обряду — звичайне фермерське життя без пауз і вихідних. У господарстві Драгнєвих — чотири корови, інша живність, 25 гектарів землі та постійна робота, яка починається ще до світанку. Саме таким — буденним, важким і водночас справжнім — ми й побачили життя гагаузької родини, коли вирішили знову завітати до Котловини вже не на свято, а у звичайний робочий день.
Спочатку компліменти – потім молоко
До Котловини ми виїхали на початку п’ятої, порушуючи комендантську годину. Але інакше дістатися до найвіддаленішого села Ренійської громади, куди веде «убита» дорога, було нереально.
Нам слід було потрапити на ранкову дійку, яка починається о шостій ранку. У тварин, як відомо, свій біологічний годинник, свій алгоритм, і порушувати його не може ніхто і ніщо.
Кожен божий день у Григорія та Світлани Драгнєвих починається о 5:30. У них немає права на вихідний, на свято і навіть на лікарняний.
Ми прибули у призначені шість ранку, було ще темно. Господарі вже нагріли воду, щоб обмити вим’я тваринам, прибрали в сараї гній, що накопичився за ніч, підкинули свіжої соломки.
– Доброго ранку, мої красуні, мої любі розумниці, – голосив Григорій, розчісуючи корів спеціальною щіткою, від чого тварини явно мліли. – Ви зараз молочко нам дасте – ми на базар поїдемо, ренійців порадуємо. Ось наша розумниця Пасія, вона наймолодша моя красуня, але вже дає більше молока, ніж її мама та тітонька. Софа та Манечка у нас теж розумнички, мої улюблениці. А четверта – Марта – наша радість, вона скоро стане мамою, у квітні нам подарує теля. Золоті мої корівки…
– Григорію, ви такі компліменти коровам робите, що я б на місці вашої дружини заревнувала.
– А вони звикли до компліментів. Якщо в мене з ранку немає настрою говорити добрі слова, знаєте, з якою зневагою вони дивляться на мене? У них прямо в очах написано: «Ти хто такий? І чому ми маємо тобі давати молоко?» І без компліментів справді не віддадуть усе молоко, лише трошки. А Сара ще й із характером: у коханні їй не зізнаєшся, вона так брикне, що ледь відскочиш.
Зробивши ранковий масаж та гігієнічні процедури, змастивши вим’я спеціальним бальзамом, господарі почали доїти.
Вони розповіли, що три корови дають 16-18 літрів молока вранці та трохи менше увечері. Загалом за добу – літрів тридцять.
Так, це не супернадої, які отримують, наприклад, від голштинофризької та інших порід. На півдні Одещини більшість людей тримають корів степових, руденьких,маленьких, що звикли до посушливого літа, коли майже зникають соковиті трави. Вони невибагливі, легше виносять спеку.
До парного молока – сир, бринза та відро яєць
На ринок у Рені подружжя Драгнєвих виїжджає раз на тиждень, по суботах.
– До цього дня вже надходять дзвінки від городян, наших постійних покупців, які замовляють парне молоко, – я одразу розливаю потрібну кількість пляшок, – розповідає Світлана, проціджуючи молоко із апетитною пінкою. – А протягом тижня ми робимо сир та бринзу. Ще веземо на ринок відро яєць, які збираємо від своїх курочок.
А поки Світлана готує три величезні сумки, потім залишками молока годує собачку та кошенят (вони терпляче чекають на свою порцію), ми з Григорієм йдемо проводжати чотирьох красунь на паралельну вулицю, яка щоранку стає магістраллю для стада. З подвір’я вздовж дороги господарі виводять своїх тварин – і вони, збираючись у череду, рухаються за село на пасовищі, на річку Безимянку.
– У нашому стаді 33-35 корів, – розповідає Григорій. – Ще одна череда є на іншому краї села. Я пам’ятаю часи, коли в Котловині було сім-вісім стад, а зараз залишилося лише два. Корови вимагають постійної турботи, не всі хочуть займатися ними. Молодь з села поїхала, люди похилого віку пішли на вічний спокій. Ми корів по черзі пасемо. Оскільки у мене їх чотири, то моє чергування випадає чотири дні на місяць.
І староста б’є поклони перед корівкою
Потроху світало. Ранковий туман низько стелився смарагдово-зеленою травою – після листопадових дощів вона пішла рости, немов на весняному дворі – на радість корівкам.
– Антоніно Фоминічно, наша Котловіна знову в об’єктиві?! – я не одразу зрозуміла, звідки летять на мою адресу такі раді вітання.
Виявилося, це староста Олена Яманді зі своїм чоловіком теж проводжають корівку.
Я одразу згадала, як у процесі зйомок Олена Петрівна розповідала: її бабусі і дідусі, її батьки завжди корову тримали, без неї вона просто не уявляє сільського подвір’я. Казала: ось уже і світ змінився, і ритм життя божевільний, у неї як у старости щодня – купа завдань.
У процесі зйомок нашого фільму староста покаялася:
– Сьогодні о шостій ранку я зайшла в сарай і в серцях сказала своїй корові: «Як ти мені набридла!» Вона відвернулась від мене, образилася. Довелося вибачатися та пояснювати, що в мене багато роботи, що я втомилася. Але насправді я не уявляю, як у селі жити без корови та не мати щодня на столі смачного молока, сметани, сиру, бринзи? Одна корова радує не лише нашу родину – ще й продаємо трохи.
Олена Петрівна була здивована, дізнавшись, що репортаж про святкування Курбана у Котловині набрав близько 110 тисяч переглядів – такого успіху ще не було.
– Приїжджайте частіше, ми вас навіть пропишемо в Котловині, – пообіцяла староста.
Натурального все менше й менше
Стадо зникало у тумані, тільки дзвоники ще лунали на краю села. Господарі тварин поверталися до інших справ. Григорій цього дня їхав із дружиною на ринок.
– Хоч і важко, але тримати корову вигідно, попит на продукцію є, – сказав господар. – Купують молочку не лише городяни, частина молока розходиться селом – замовляють односельці, які не мають корів. Останнім часом із нашого села до міста вивозять молочку лише троє людей, хоча колись на Ренійському ринку торгували п’ятнадцять мешканців Котловини. В інших селах теж корів поменшало. Зараз бачу на ринку лише трьох-чотирьох постачальників із Орлівки та чотирьох із Долинського – от і все. Молимося, щоб Бог дав нам здоров’я та сил, щоб ми могли радувати городян натуральними молочними продуктами.
Встигати треба усюди
Корови – не єдина турбота родини Драгнєвих. У Григорія – офіційно оформлене фермерське господарство, він обробляє землю.
– Цього року встиг перед дощами посіяти озиму пшеницю, сходи мене тішать, – розповідає господар. – Зернові культури йдуть на годування тварин – корівок, порося, птиці. Ще цього сезону посію цибулю, петрушку та кріп на насіння, це вигідно. Намагаюся продати насіння оптом. Свого часу із фінансовою допомогою брата я купив трактор, є все навісне обладнання. Оскільки дорого було наймати комбайн на прибирання, купив ще й комбайн. Зараз, у зимовий час, ремонтуватиму всю техніку, щоб до початку сезону вона була готова. У листопаді знайшов нарешті час, щоб допомогти церкві – тижнів зо два пішло, щоб облицювати плиткою бічні сходи храму. Цій справі я навчився спеціально у місцевого майстра, який через літній вік вже не може робити такі роботи. Що вдієш, треба все встигнути. Хоча нам із дружиною вже нелегко з усім справлятися.
«Ми з вами, журналістами, зробили велику справу»
Ми подякували Григорію за травневі зйомки, за те, що розповів та показав весь обряд Курбан – від заклання ягня – до масової трапези.
– Ви не уявляєте, як я хвилювався перед зйомкою, – зізнався Григорій. – Я ще в школі не міг біля дошки толком відповісти, а тут – говори перед відеокамерою. Але подумав: я зобов’язаний розповісти всьому світу про наші гагаузькі традиції, які мені передав батько, а йому – мій дід. І вирішив: це дуже важливо. Взяв себе до рук – і ми з вами, журналістами, зробили велику справу. Це кіно подивились усі мої родичі, які перебувають за кордоном – від Польщі до Арабських Еміратів. Я дуже радий, що ми зі Світланою та нашими сусідками взяли участь у цьому проекті.
На прощання господарі почастували нас молочкою. Зізнаюсь, давно не доводилося пити парне молоко. І, ви знаєте, воно виявилося солоденьким на смак. А чому тут дивитись? Котловинські корівки випасаються в екологічно чистому регіоні. Ще й в уха їм щодня течуть такі солодкі компліменти.
Читайте також:
- Гагаузьке село Котловина: чому курбан – це більше, ніж страва? (відео)
- Рецепт справжнього курбану: як його готують у Котловині?
