Версаль по-одеськи: як Дюк де Рішельє перетворив пустельне місто на квітучий сад

Братський подарунок

Йосипа і Фелікса Дерибасів на ідею подарувати Одесі Міськсад наштовхнула аж ніяк не романтика, а географія. Місто Одеса було закладено в голому і безводному степу. Йосип прямо сказав братові:

— Уявляєш, Феліксе, раптом тобі сподобається якась одеситка, і ти захочеш запросити її на побачення. Ну, і куди ти її запросиш? У степ?!

І брати почали приглядати не тільки подруг для побачення, а й комфортне місце, де б воно могло відбутися під покровом дерев. Саджанці тих дерев шукали не в якій-небудь російській глибинці, а десь поближче. А ближче за всіх до тодішньої Одеси були Греція, Італія, Іспанія. Тільки надсилали чомусь усе більше білу акацію.

— Це знак! — осінило Фелікса. — Рано чи пізно якийсь хороший композитор напише оперу «Біла акація». У крайньому разі, оперету. Так і справа наша житиме, і місто цвістиме й пахнутиме білою акацією.

А щоб мрії братів збулися, покидаючи Одесу слідом за братом Йосипом, молодший Фелікс відписав 28 листопада 1806 року лист одеському градоначальнику Дюку де Рішельє: «Приймаю сміливість уклінно просити Вашу Сиятельство прийняти від мене без заплати, назавжди, на користь міста, сад мій, що при двоповерховому моєму будинку перебуває на Грецькому форштаті».

Ставши власністю одеситів на вічні часи, Міський сад пробудив у них тягу до садівництва: вони стали навперебій засаджувати й озеленювати це місце в центрі Одеси. А вулицю, яка йшла вздовж саду, тут же назвали Дерибасівською, щоб нащадки не забували, ким сад подарований. А щоб хтось наглядав за садом, там посадили двох левів. Але потім подумали і зрозуміли, що за бронзовими левами теж непогано б доглядати, і поставили лавочки, на яких влаштувалися леви одеські, старі одесити. А ось уже щоб доглядати за цими старими ловеласами, проклали алеї, якими прогулювалися їхні дружини, від погляду яких нічого не вислизало.

І одразу на кордонах Міського саду почалися прикордонні війни. По-перше, з муніципалітетом бився якийсь грек, який збирався там відкрити кав’ярню, а міська влада планувала бібліотеку. Знову примирили всіх одесити. Вони стали заходити в кав’ярню, але сиділи там і читали газети. Амбіції грека були задоволені:

— Я б і сам не став таку каву пити. Так нехай уже буде кафе-читальня.

А по інший бік Міського саду влаштувався зовсім уже типово одеський заклад — штучних мінеральних вод. Тут відвідувачам пропонували 30 найменувань різних мінеральних вод, створених не природою, а одним одеським шельмою. Тут же продавалися і склянки. Одесити купували склянки і розливали в них ще 30 найменувань напоїв, які не значаться в асортименті. А щоб окультурити асортимент, поруч кмітливі приватники налагодили торгівлю супутнім товаром — не штучними, а найнатуральнішими маринованими огірочками. Тут уже від охочих підлікувати прямо в Міськсаду виразку або гастрит не було відбою.

Версаль по-одеськи

Якби російський цар заснував звання «Почесний садівник імперії», то першим би на нього міг претендувати Арман Емманюель дю Плессі, герцог де Рішельє. З дитинства він ріс зіпсованим хлопчиком. Зіпсувало дитину його оточення. Річ у тім, що дідусь його був маршалом та ще й родичем Людовика XVІ. Ось маленький Арман і провів дитинство у Версалі, граючись у палацовому саду. І якщо Остап Бендер, куди б не заносила його доля, насамперед озирнувшись, говорив: «Так, це не Ріо-де-Жанейро», то Рішельє потім, теж, куди б не потрапляв, вигукував: «Так, це не Версаль», — і починав створювати його подобу.

Ставши градоначальником Одеси, володіючи шостим чуттям, зовсім не зайвим для справжнього начальника, Рішельє відразу зрозумів: якщо це місто не озеленити, тобто піщаний ґрунт не зміцнити рослинами, то йому нічого не світить, навіть таке сонце, як в Одесі. Ось і було видано мудрий указ: продаж землі в градоначальстві заборонено без підписання новим власником зобов’язання засадити своє придбання обумовленою кількістю дерев і кущів.

Але почав Рішельє здалеку, а точніше, з Криму. Там він уперше продемонстрував свій талант садівника. Оскільки за сумісництвом він був ще й губернатором Новоросійського краю, а Крим входив до його губернаторства (це до відома тих, хто сьогодні сперечається, кому належить Крим — відповідаємо: Одесі). Щоб лестити своєму російському покровителю Олександру І, Рішельє заклав у Криму Імператорський Нікітський сад, перший прообраз Версаля.

Але справжній Версаль, звичайно, треба було будувати в Одесі. Рішельє любив копатися не тільки в землі, а й в історії. Ось там Рішельє і розкопав, що, коли солдати Йосипа Дерибаса після важких нічних переходів наблизилися до Хаджибея, в останню ніч перед штурмом вони прилягли відпочити біля джерела, що било якраз у тому місці, яке потім назвуть Водяною балкою. Тут вони заснули богатирським сном. Рішельє відразу зрозумів, що в Одесі, небагатій на джерела води, це місце ідеально підходить для зведення саду. І хоч це було не в його звичках, Рішельє наказав на третій рік свого правління нарешті розбудити тих солдатів, що спали богатирським сном, і почати зводити у Водяній балці «одеський Версаль».

Хрещений Дюковським

Хтось може поцікавитися, звідки Рішельє брав посадковий матеріал, тобто саджанці рідкісних дерев, які так прикрасили Одесу? Знайте, це результат його вдалого одруження. Річ у тім, що перед втечею аристократа Рішельє від жахів Великої французької революції його встигли одружити. З дружиною йому пощастило — вона виявилася трохи кривуватою і сильно горбатою. (тому ще питання: від яких жахів утік із Франції красень Рішельє, від домашніх чи революційних). Але у одруження є і позитивний момент — теща, вона втрачає надію на повернення в дім зятя останньою. Тому, отримавши від зятя звісточку з Одеси, теща Рішельє одразу ж запропонувала надіслати йому доньку. Але зять запропонував ще кращий, на його думку, варіант: теща надсилає йому саджанці, а за донькою він сам якось змотається в Париж, коли облаштує в Одесі гніздечко.

За вдачею не жадібний Рішельє всім охочим роздавав надіслані тещі саджанці та насіння. І Одеса просто розквітала на очах. Мабуть, теща так не хотіла, щоб дочка куковала солом’яною вдовою, що посадковий матеріал був чудовий — дуби, ясени, каштани, в’язи і, звичайно, вже знайома акація. А зять, Арман Емманюель, який став в Одесі Еммануїлом Йосиповичем, так захопився садівництвом, що буквально кожне дерево поливав власноруч. І не тільки у своєму, який одесити одразу охрестили Дюковським садом, а й на міських вулицях, якщо недбайливі господарі забували це робити біля своїх будинків. Хоча «свій дім» — це сказано досить умовно. Якщо за рослинами, що росли біля будинку, не було належного догляду, то в таких недбайливих господарів право на дім забирали. Ех, от би і нашим градоправителям копнути історію і запозичити у предків корисні починання — як би розквітло наше місто!

Яким був Дюковський сад, напевно, треба коротко розповісти, тому що, їдучи з Одеси, Рішельє передав його своєму ад’ютанту Стемпковському, щоб той подарував його одеситам. Той так і зробив. І сталося те, чим завжди спекулює нечистоплотна влада, оголошуючи щось народним надбанням. Каверзна річ це «народне надбання». Те, що належить усім, не належить нікому. Цим і користуються непорядні дядьки. А наш народ донині легко приймає такі «подарунки», а потім розводить руками: «Остапе Ібрагімовичу, коли ж ми будемо ділити наші гроші?!». Не розкочуй губу, народ, дядьки з тобою ділитися ніколи не будуть. Розмріявся!

Ось через чверть століття і фонтани Дюковського саду вже не били, ставки засохли, ротонди і грецькі павільйони прийшли в жалюгідний стан. Добре хоч дерева і чагарники дбали про себе самі. Хоча це не зовсім так. Мабуть, Рішельє дійсно володів провидницьким даром, підбирав такі рослини, щоб їм не загрожували забуття і смерть. Особливо він любив акацію, пам’ятаючи, що акація на Сході — символ безсмертя. Ще стародавні іудеї робили з акації скриньки для зберігання святинь. Хитрий був одеський градоначальник, тобто дюк де Рішельє. Якщо хочете, акація — це його заповіт: зберігати Одесу як святиню. До речі, проти безсмертя свого міста і самі одесити не заперечують, так і кажуть: «Нехай не нам жити вічно, так хоча б Одесі!».

Читайте також: Акація Рішельє: як звичайне дерево стало символом Одеси