Андрій Дубчак — український журналіст, репортер та фотограф, який активно висвітлює війну в Україні. У 2021 році Андрій заснував власне незалежне медіа про війну Donbas Frontliner. Його фоторепортажі та відео стали фіксованим доказом злочинів росії проти українців. Чому діяльність журналістів особливо важлива на фронті, воєнний репортер розповів читачам «Одеського життя».
Репортажі, відео та фото Андрія Дубчака неодноразово були опубліковані в багатьох іноземних ЗМІ. Вони брали участь у міжнародних виставках. Відео, зроблені Андрієм, увійшли в документальні фільми «Зима у вогні: Боротьба України за свободу» (про події 2014 року, у 2016 році номінований на Оскар), «Свобода у вогні: Боротьба України за свободу» (про події 2022 року, представлений на Венеційському міжнародному кінофестивалі) та «Україна під ударом: 72 години в кабінеті президента» (вийшов у жовтні 2023 року, картина стала першою, яку подивився Папа Римський за довгі роки).
За журналістську діяльність Андрій Дубчак отримав не одну міжнародну премію, у 2023 році він став лауреатом премії імені Георгія Гонгадзе.
Зараз Андрій Дубчак продовжує робити репортажі та пише воєнні спогади. Нещодавно була представлена збірка воєнної прози про реальне життя на фронті, створена разом із Андрієм Дубчаком — «Маленький жовтий екскаватор».
Війна, яка вбиває медіа
— Як повномасштабна війна змінила українську журналістику?
— Війна вбиває журналістику. Тільки з самої професії пішли тисячі медійників. Окрему роль зіграла мобілізація. В інформаційному полі величезну долю зайняла пропаганда, яка потрібна, але вона не є журналістикою. Самоцензура, яка не дозволяє публікувати усе, і обґрунтоване обмеження свободи пересування, свободи слова, свободи зібрання. Обмеження доступу до інформації та прифронтових територій. У багатьох медійників є втома і вигорання. Але є й позитивні зміни. У журналістиці з’явилось більше молодих людей. Збільшилася кількість якісних регіональних ЗМІ. Є багато міжнародних донорських організацій, які підтримують наші медіа.
— Що є найскладнішим у репортерській роботі на фронті?
— Постійні ризики для життя та обмеження доступу щодо висвітлення подій. Наприклад, доступу на південних напрямках — Одеса, Миколаїв, Херсон, Запоріжжя — взагалі немає. До повномасштабного вторгнення бувало, що я проводив тиждень із військовими. На початку вторгнення сидів з ними в засідці та днями чекав на росіян. Зараз такого немає. А ось найнебезпечнішою ділянкою у моїй роботі був Бахмут у грудні 2022 року, коли на одну секунду припадав один вибух. Через нервову напругу вже не хотілося знімати. Слава Богу, не було КАБів, які я вперше побачив у 2023 році в Оріхові, — вони цілий тиждень падали на місто. За добу росіяни можуть пускати 300-400 керованих авіабомб по лінії фронту, що відіграє значну роль у війні.
Про тих, хто дратує
— Ви спілкуєтеся з тими, хто виправдовує злочини росії?
— Для мене це аморфні, безпозиційні люди, які живуть за покликом вітру — куди він, туди і вони. Але таких небагато. Моїй роботі вони не перешкоджали, але дратували. Втім, я намагаюся бути репортером і дослуховуватись до їхніх міркувань. Можливо, вони дивляться російське телебачення, яке спотворює факти та мислення. На початку вторгнення мені довелося спілкуватися з окупантами — строковиками та вагнерівцями. Перші казали, що вони «не понімали», куди йдуть, а другі вважали, що їх відправляють на другу лінію оборони. Але це «класична пісня». Росіяни розуміють, що роблять. Не забуваймо про їхнє патріотичне виховання з малого до старого. Інформація, яку людина отримує, — це сама потужна зброя. Треба доносити правду і до росіян — хтось таки почує нас.
«Страшно подумати, скількох вже немає»
— Бували випадки, коли ви робили репортаж про людину, а потім її не стало?
— Дуже багато. Щонайменше три мої фотографії були на могильних плитах. Перед повномасштабним вторгненням я часто знімав підрозділи 24-ї ОМБр імені короля Данила, 36-ї ОБрМП імені контр-адмірала Михайла Білинського та 10-ї ОГШБр «Едельвейс». Хлопці стояли на важких маріупольських напрямках — Золоте, Тошківка, Широкине. Страшно подумати, скількох із них вже немає на цьому світі.
Про виживання «на нулі»
— Як зібрати журналіста у зону бойових дій?
— По-перше, треба пройти курси парамедицини, військової журналістики або військової підготовки. На війні важливі рефлекторні навички, щоб розуміти, як діяти в надзвичайних ситуаціях. Більшість поранень — це осколкові ураження. Тому при собі обов’язково мати якісні турнікети, зручний і надійний бронежилет, який захистить шию, тулуб, пахові зони. Є навіть анатомічні бронежилети для жінок, адже сьогодні більшість репортерів — це саме жінки. Так склалося, що тільки в моїй команді їх десь 70%. Також на фронті віддається перевага дорогій професійній техніці, яка працюватиме в будь-яких умовах. Бажано мати хорошу машину, надійного водія і людей поруч. Якщо вам не подобаються ті, з ким ви маєте вирушити в небезпечну зону, — не їдьте.
— А як ви плануєте репортажі?
— У Frontliner працюють здебільшого журналісти-фрілансери з різних міст України. Коли ми визначаємо список тем, які потенційно зможемо відзняти, одразу ставимо собі головне питання: яка користь від того, якщо ми про це розповімо? Далі репортер їде на робочу ділянку, обов’язково у супроводі прес-офіцера, адже неприємності від ворога, і навіть від своїх, ніхто не відміняв. Взагалі у 80% випадків наш попередній план зривається, тому заздалегідь домовляємось, як діяти в різних ситуаціях. Якщо людина не вийшла на контакт у призначений час, тоді починаємо її шукати.
— Хто відповідає за життя журналіста на фронті?
— Сам журналіст. Держава за життя і здоров’я жодної відповідальності не несе — це чітко прописано в наказах Генштаба та повідомляється під час видачі прес-карти воєнного кореспондента. Але маємо пропозицію страхування життя і лікування. На щастя, у моїй команді таких випадків не було. У мене були два бойові травмування, але некритичні.
— Звідки ви берете сили, щоб продовжувати свою діяльність?
— Інколи їх просто немає. Якщо є можливість — відпочиваю, а потім знову повертаюсь до роботи. Але це треба робити, бо ти допомагаєш державі та суспільству. Репортажі, фотографії та матеріали впливають на багато речей. Медіа допомагає зібрати кошти на цивільні та військові потреби, або взагалі змінити хід подій. Як це було 6 березня 2022 року, коли мені першому довелося зафіксувати злочин окупантів — вбивство сім’ї на мосту у Ірпені під час «зеленого коридору». На той час міжнародна спільнота не розуміла, що відбувається і як насправді виглядає агресія росії. Врешті зафіксований злочин вплинув на підтримку України. Взагалі те, що тебе раніше торкало або засмучувало, зараз може проходити непомітно. Навіть тіла загиблих людей інколи для тебе — як частина пейзажу. Я б радив усім журналістам час від часу відвідувати психолога.
