«На волонтерах тримається армія» – такий вислів сьогодні можна почути в будь-якому місті України, адже без волонтерів ЗСУ дійсно було б набагато складніше нас захищати. Волонтерами стають і тендітні жінки, і пенсіонери, і навіть діти. І за кожним з цих людей стоїть своя, окрема, іноді трагічна, історія. Спільно з редакціями-партнерами ми поговорили з волонтерками Одеси, Полтавщини та Чернігова про те, як вони допомагають нашим бійцям.
Історія Віталіни Нетребко з Полтавщини
«Волонтерство – це не просто «пиріжки готувати»
Віталіна Нетребко
Віталіна Нетребко працює волонтеркою у центрі «Кучерява хата», що на Полтавщині, у селі Недогарки Кременчуцького району. Жінка разом із коліжанками готує пиріжки, вергуни, козацьку кашу, голубці й інші смачні страви, які потім їдуть нашим хлопцям на фронт.
«Для мене волонтерство – це не просто «пиріжки готувати». Мені здається, волонтерство зараз – це нести Україну самим українцям. Я почала робити це дуже давно», – каже Віталіна.
Хата волонтерів бачить вже другу війну
Волонтерський центр, де працює жінка, розташований в одній з найстаріших хат в селі, яка бачить вже другу війну. І це символічно. Готувати в такій автентичній хаті не так просто, бо для цього потрібно розпалювати дрова у печі. Але у Віталіни багато часу йде не тільки на готування.
«Дуже багато часу йде на те, щоб писати дописи у соцмережах. Але саме завдяки їм нам продукти приносять, десь вишукують, де дешевше, пишуть, дзвонять. Ви ж розумієте: треба знайти продукти подешевше, бо хочеться на фронт якомога більше передати», – пояснює волонтерка.
«Зарплата наша – це коли прилітає вісточка від хлопців»
З війною Віталіна втратила роботу, і у перші дні повномасштабного вторгнення волонтерити жінка просто не могла. Тільки згодом вона почала плести сітки, а потім і готувати. Зараз Віталіна вже не уявляє, як би могла жити без волонтерства.
«Коли хлопці питають, чи везеш ти щось, коли кажуть, що це ніби вони побували вдома, це найважливіше. І коли мене запитують, чи платять вам зарплату, я кажу так: «Зарплата наша – це коли прилітає вісточка від хлопців», – говорить Віталіна.
Історія Олени Коломієць з Одеси
«Мені довіряють, бо я везу допомогу не для командування»
До війни Олена Коломієць була звичайною домогосподаркою, але все змінилося, коли її зять Андрій вирушив на фронт. Спочатку його та побратимів погано годували, тож Олена вирішила самостійно їздити до зятя з домашними смаколиками. На жаль, Андрій загинув на війні, але жінка продовжує допомагати ЗСУ. Зараз вона не тільки готує для бійців, але й збирає для них необхідні речі та самостійно везе «на передок».
Олена Коломієць
«Мені довіряють, бо я везу допомогу не для командування, а безпосередньо для хлопців. Привезла, роздала – хлопці отримали. Мені надсилають гроші, а я купую речі: бронежилети, термобілизну, шкарпетки, каски, тактичні навушники», – пояснює волонтерка.
Найважчим завданням для Олени виявився збір пакетів для загиблих бійців.
«Коли мені сказали, що потрібні пакети для двохсотих, з одного боку, я розуміла, що вивозитимуть тіла тих, кого не могли забрати дуже тривалий час. А з іншого боку, я плакала, бо то забирали загиблих», – зізнається жінка.
«Я готую на 30 людей як мінімум»
Олена досі продовжує готувати для військових домашні страви: і млинці, і котлети, і голубці, й навіть 5 літрів борщу. Все, що може, заморожує, а борщ везе у великих контейнерах.
«Я готую на 30 людей як мінімум. І це для мене не вперше. Колись ми жили на Молдованці, де у нашому дворі виставляли великі столи на всю вулицю. Ми застали цей час», – згадує волонтерка.
«Ти D2 – сталь, яка не ламається»
Олена сміється – за свою активну діяльність у багатьох в телефоні вона записана як «Олена божевільна». Одеські волонтери також кличуть жінку «Мандаринкою» через її робочий помаранчевий жилет. А от військові дали волонтерці зовсім особливий позивний.
«Одного разу я приїхала до Костянтинівки. Увечері сидимо з хлопцями, п’ємо каву, і я їм кажу: «Знаєте, який в мене позивний? Мандаринка». А вони: «Яка ти Мандаринка? Ти D2 – сталь, яка не ламається. Ти глянь: сидиш тут, п’єш з нами каву. Нічого страшного, що там стріляють?», – розказує Олена.
«Що, Залужний?!»
За своє волонтерство Олена отримала нагороду за підписом самого Валерія Залужного. Це посвідчення та Медаль Божої Матері Покрови.
«Приїхав командир 137-ї бригади морської піхоти, і дістає мені цей грудний документ і медаль. Я подивилася, кажу: «Що, Залужний?!» Він каже: «Так, Залужний», – згадує волонтерка.
«Треба показати: «моє серце з тобою»
Але медалі для Олени – зовсім не головна нагорода. Жінка мріє про те, щоб всі українські хлопці повернулися до дому живими, та щоб після війни з ними гідно поводилися у мирному житті.
«Я мрію, щоб після війни всіх хлопців, які повернуться, а вони всі повернуться інвалідами, так чи інакше, щоб до них ставилися добре. Їм не потрібно нічого. Я їду на фронт та показую їм: «моє серце з вами». Не треба нічого казати людині, що прийшли з війни. Її видно. Просто треба показати, що «моє серце з тобою», – запевняє волонтерка.
Історія Тетяни Яворської з Чернігова
Шукали тих, хто залишився у місті
Тетяна Яворська працює волонтеркою у Чернігівському ГО «СВОЇМ», але допомагати військовим жінка почала ще до створення цій організації. Спочатку діставати щось для військових жінка намагалася самотужки.
Тетяна Яворська
«Це було так: військовим на блокпості потрібні якісь снеки – поїхали, шукаємо; пораненим потрібна спідня білизна – поїхали, шукаємо. Знайомі з-за кордону та інших міст відправляли нам на картку гроші. Ми знаходили контакти когось зі знайомих бізнесменів, запитували, чи залишився хтось у місті, чи можуть вони відкрити нам магазин, чи аптеку», – згадує Тетяна.
«Ми почали займатися чимось таким великим»
Згодом для роботи знадобилися офіційні документи, і Тетяна зрозуміла – треба переводити волонтерство на новий, більш масштабний рівень. Так виникла громадська організація «СВОЇМ». Спочатку волонтерські запити доводилося писати навіть від руки, тому що в місті пропало світло й друкувати папери не виходило. Працювати було зовсім непросто, але поряд завжди знаходилися люди, які були готові допомогти.
«Мені сказали, що обласній лікарні потрібен потужний генератор. І це вперше, коли я долучила своїх бізнес-партнерів. Тоді ми почали займатися чимось таким великим. Потім були ще генератори, були швидкі, обладнання в лікарню, і так нон-стоп», – згадує Тетяна.
«Відчуття, що я найдорожчих у своєму житті людей відправляю»
Найважчим періодом роботи Тетяна вважає весну 2022 року, коли допомагати людям доводилося просто під обстрілами.
«У 20-х числах березня вже зруйнували міст, і волонтери завозили допомогу взагалі через пішохідний міст. Цей заїзд у місто був під обстрілами, й у мене було внутрішнє відчуття, що я найближчих, найдорожчих у своєму житті людей відправляю. Такою ціною ми передавали допомогу місту. Це був внутрішній такий біль, крик, не знаю що це було», — говорить волонтерка.
«Найважчий збір – це зараз»
Тетяна зізнається, що кожного разу, коли закриває збір, обіцяє собі трохи відпочити. Але здебільшого це не вдається, бо зборів зараз – безмежна кількість.
«Найважчий збір – це зараз. Допомога військовим дуже специфічна, вона не швидка. Коли ти робиш певний збір, то на останній ноті частіше за все даєш собі обіцянку, що мінімум місяць відпочинеш від цього. Але обов’язково, в той же вечір, поки ти ще не встиг закрити документи, тобі зателефонує хтось близький і скаже: «Ану, швиденько можеш зробити?», – пояснює Тетяна.
Жінка намагається допомагати всім, кому може, і ніколи не забуває, що війна триває навіть попри те, що у Чернігові зараз набагато спокійніше, ніж 2022 року.
«Від того, що у нас тут зараз тихо, це не означає, що тихо. І допомога, яка колись була потрібна нам усім у Чернігові, зараз потрібна десь і на інших напрямках», – зазначає волонтерка.
Читайте також: Як жити після тяжкого поранення? Три історії бійців з Одеси, Чернігова та Кременчука.
Цей матеріал був створений зусиллям трьох редакцій українських медіакомпаній: «Одеське життя», «Кременчуцький телеграф» і «Чернігівська Медіа Група»
