Олександра Воденюк — дівчина з Зеленогірського з позивним «Бензопила» заступила на захист Вітчизни навесні до взводу протитанкового відділення роти вогневої підтримки бойовим медиком у званні молодшого сержанта 101-ї окремої бригади Територіальної оборони «Закарпаття».
Від вчителя до бойового медика
Після закінчення рідної Зеленогірської школи Подільського району дівчина вирішила пов’язати своє життя зі вчительством і вступила до університету імені Ушинського. Хотіла стати вчителем іноземної мови. Перед війною влаштувалася на роботу в Чехії, навчалась у виші дистанційно. Коли вороги напали на рідну Україну, Олександра повернулась, щоб взяти до рук зброю.
— На початку повномасштабного вторгнення жінок взагалі не хотіли брати на війну, тому я пройшла курси з надання першої невідкладної медичної допомоги в центрі Міжнародної Федерації Товариств Червоного Хреста і Червоного Півмісяця і стала волонтером, — розповіла Олександра. — Спочатку ми з друзями евакуйовували жителів Миколаївської області, доставляли у поруйновані рашистами міста і села продукти харчування, питну воду та медикаменти. Людям, яких ми змогли врятувати, я допомагала з поселенням у Чехії. Знаю чеську, тож мені було легко це робити.
Та все ж рвалась на фронт. Хотіла стати стрільцем. Щоправда, на цю військову посаду жінок призивали лише у Закарпатській області.
— Шостого березня моя мрія здійснилася. Я поповнила ряди 101-ї окремої бригади тероборони «Закарпаття» і склала військову присягу на вірність українському народу. Базову військову підготовку разом з домедичною допомогою опановувала на одній з військових баз Великої Британії, викладали фахівці з Австралії. Звідти нас відправили на передову. Зараз у нашій роті служать три дівчини, у батальйоні — дванадцять.
Поранення, контузії та бої на «нулі»
Потрапивши у розташування своєї бригади, Олександра Воденюк була зарахована бойовим медиком у протитанкове відділення роти вогневої підтримки. Свій позивний дівчина, мабуть, отримала за метку вдачу, міцний характер та «гострий» язичок. Без цього на війні не вижити. Щоправда, частіше бойові побратими кличуть Сашу ніжно — «Пила».
— Наш підрозділ громив рашистів на Бахмутському, Лиманському і Таврійському напрямках. Доводилося працювати у надважких умовах: у лісах та посадках, на бездоріжжі та під масованими обстрілами противника, — розповіла Олександра. — Моя рота переважно перебувала «на нулі». У розпалі бою я витягувала поранених з-під обстрілу. Потім доправляла побратимів до стабілізаційного пункту, розташованого неподалік від лінії фронту. Там медики надавали їм невідкладну допомогу, аби живими довезти до стаціонарного шпиталю.
Олександра врятувала не одне життя — дівчина винесла на своїх плечах з передових позицій десятки важкопоранених. Загалом через її міцні і турботливі руки пройшла майже третина побратимів роти.
Якось і саму Олександру «зачепило». Вона сама себе перев’язала. Іншого разу її, непритомну через велику втрату крові, вже рятували колеги-медики. Парамедик була тричі поранена і отримала кілька контузій, але знову поверталася у стрій.
За словами Олександри Воденюк, на війні важче морально, ніж фізично. У важкі хвилини воїнів виручає гумор.
Нещодавно Закарпатську бригаду перекинули на захист північних рубежів, де активізувалися рашистські диверсійні групи.
Боєць ПВО Вадим Воденюк. Батько Олександри
Батько нашої героїні Вадим Олександрович також воює. Наприкінці літа був мобілізований, а після військової підготовки у складі мобільної вогневої групи протиповітряної оборони захищає небо на Запоріжжі.
Наприкінці жовтня старший сержант Олександра Воденюк приїхала у короткострокову відпустку. Бойовий медик неодноразово відвідувала рідну школу, на уроках мужності розповідала юним землякам про героїзм наших воїнів, а також навчала азам надання першої невідкладної допомоги.
Після перемоги Олександра хоче зайнятися реабілітацією військовослужбовців. І вже навчається на курсах відновлювального масажу, а набуті навички випробовує на своїх побратимах в польових умовах.
