«Одеське життя» продовжує публікувати нариси про історію нашого міста в роки Другої Світової війни. Як насправді воювали одеські підпільники, за що отримували ордени і чому деякі їхні загони вважалися елітарними? Про все це у другому матеріалі з циклу «Одеса в окупації»…
До окупації ще потрібно було дожити
Починаючи з 15 вересня 1941 року і до заняття Одеси фашистами (16 жовтня) політвідділ Приморської армії, що обороняла місто, підготував 469 осіб, які мали продовжити підпільну боротьбу в зайнятій румунськими окупантами Південній Пальмірі. Основам диверсійної роботи їх готували в імпровізованих навчальних центрах, що розташовувалися на території порожніх дач і піонерських таборів на Фонтані.
Чи то вони погано вчилися, чи то їх погано вчили, але багато хто з диверсантів до початку підпільної діяльності просто не дожили. Практику доводилося проходити на фронті, точніше за його лінією, куди партизанів активно закидали. Результати говорять самі за себе. Наприклад, група Солдатенка у складі 46 осіб бойове завдання виконала, але водночас втратила… 42 бійці. Групу Цибульського з п’ятнадцяти осіб було винищено поголовно.
Коли підпіллям керує… зрадник
Під час Другої світової війни, у разі зайняття міста противником, збройне підпілля мав очолити перший секретар обкому партії. В Одесі цю посаду обіймав такий собі Колибанов. Рішучий і жорсткий у мирний час, на війні він розгубив увесь свій запал і… втік із міста, залишивши партизанити своїх заступників: Петровського і Сухарєва.
— Уже на п’ятий день після заняття Одеси румуни заарештували Петровського, — каже науковий співробітник центру історичних досліджень півдня України імені академіка В. І. Липського Олександр Черкасов. — Здавалося б, загибель неминуча, але ні! 25 жовтня його випускають на свободу.
Дуже скоро керівники всіх підпільних осередків отримують інструкції із вказівкою щомісяця інформувати Петровського про підготовлювані акції, а також місця їх проведення. Крім того, перший секретар вимагає повідомляти йому особисті дані діючих партизанів, а також новеньких.
Напевно, підпільники дуже здивувалися б, якби дізналися, що товариш Петровський усі одержувані від них дані одразу ж переплавляв у сигуранцу, румунську контррозвідку.
Після цього провали пішли один за одним. Румуни, які отримували свіжу і достовірну інформацію, як горішки клацали одеські підпільні групи. Загалом завдяки «діяльності» Петровського свою смерть знайшли 265 одеських партизанів.
Не пощадив перший секретар і свого колегу Сухарєва, який воювати з румунами не збирався, а працював… сторожем у приватному магазині. За доносом шефа його заарештували і розстріляли…
Румунські агенти
Одним із найбільш боєздатних одеських підпільних з’єднань була група, очолювана досвідченим чекістом Володимиром Молодцовим (Бадаєвим). 7 листопада 1941 року партизани закидали гранатами одну з румунських військових частин, а вже 18 листопада на станції Дачне пустили під укіс ешелон із фашистами. На жаль, на цьому список перемог закінчується. Крім того, існує ще й зворотний бік медалі. На будь-яку вдалу дію підпільників румуни відповідали жорстокими репресіями проти місцевого населення.
8 лютого на вулиці Ніжинській Молодцов (Бадаєв) був заарештований, а згодом і розстріляний. Його групу розгромили, а підпільників репресували. Серед них був і знаменитий комсомолець Яша Гордієнко, який під жорстокими тортурами так і не видав жодного зі своїх товаришів, що залишилися на волі. Чого не скажеш про зв’язкового Бойка, який виявився агентом румунської сигуранци. Він і здав із потрохами всю групу Молодцова (Бадаєва).
Підпілля загинуло, але «підпільники» залишилися
До середини 1942 року одеське підпілля було практично знищено. Щедро забезпечених грошима, продовольством і зброєю партизанів згубили некомпетентність і малодушність власних командирів, а також повальна зрада.
Більшість із тих, хто справді вів смертельну боротьбу з фашистами, загинули. Зате залишилося чимало липових героїв, які заявили про свої «подвиги» вже після визволення міста. Однак, напевно, перед очима у кожного з них періодично постають слова з передсмертної записки Яші Гордієнка: «Прощайте, дорогі! Нехай батько одужує. Це я хочу. Прошу тільки не забути про нас і помститися провокаторам. Цілую вас міцно, міцно, міцно. Не падайте духом. Тримайтеся. Привіт усім рідним. Перемога буде за нами! Яша». Від совісті не втекти…
Червона еліта і підпільні рекетири
Часом партизанська боротьба в Одесі набувала комічних, безглуздих і навіть потворних форм. Так якийсь Бугаєнко, виправдовуючись перед органами НКВС, заявив, що сколотив підпільний загін, а сам улаштувався чистильником взуття і… погано обслуговував румунських солдатів і офіцерів. Такий ось внесок у перемогу!
— А ось полковник Червоної Армії Щербаков організував, по суті, елітний червоний партизанський загін, — розповідає Олександр Черкасов. — За вступ до нього він брав десять марок з умовою плати щомісячних внесків у двадцять марок.
Жодних бойових дій ці хлопці не вели, натомість збори проводили регулярно. Цікавим є і загін товариша Тимофєєва, який таки вів збройну боротьбу, щоправда не з румунами, а з простими одеситами. Брязкаючи зброєю, «підпільники» в добровільно-примусовому порядку вилучали в них гроші та продукти на «боротьбу з фашизмом». Чим не рекет?
За зраду — Героя соцпраці!
Одним із найганебніших епізодів в історії одеських партизанів став інцидент у селі Холодна Балка Біляївського району.
— 9 квітня 1944 року, до села підійшов загін із двох десятків калмиків на чолі з німецьким офіцером, — розповідає старший співробітник Одеського історико-краєзнавчого музею Василь Прокоф’єв. — Тут же перебував добре озброєний партизанський загін із сорока бійців, очолюваний головою місцевого колгоспу.
Двоє калмиків побігли в село розвідати обстановку, внаслідок чого одного з них застрелили партизани. Не довго думаючи, загін карателів увійшов у село і почав розстрілювати і рубати шашками всіх підряд мирних жителів. У живих залишилося три людини. Партизани за односельців так і не заступилися.
До речі, після війни керівник загону отримав звання Героя Соцпраці. Щоправда, органи КДБ усе-таки розібралися в ситуації і ця людина отримала двадцять п’ять років таборів.