Досить довго одесити (майже до середини 19-го століття) обходилися без нотаріусів. Усні договори про вчинення будь-якої угоди мали силу негласного закону і тому традиційну сьогодні Книгу запису нотаріальних актів заміняла… пам’ять того, хто підписував той чи інший документ. Але поступово, зі зростанням міста і порту, представники цієї професії зайняли гідне місце в Одесі.
Нотаріус (лат. notarius — писар, секретар) — особа, уповноважена на вчинення нотаріальних дій: засвідчення вірності копій документів і виписок із них, засвідчення справжності підпису на документах, засвідчення вірності перекладу документів з однієї мови на іншу, а також деякі інші дії, норми яких відрізняються одна від одної в різних країнах.
Одеські нотаріуси постійно перебували в центрі суспільної уваги і намагалися повною мірою відповідати правилам, які вимагали від них «доброчесної поведінки, дотримання етичних і моральних норм». Суспільство вважало, щоб «нотаріус виконував закон як за нотами»: його смичком має бути писарське перо, а партитурою — Закон.
Вимоги до нотаріусів та їхнього робочого місця
Кандидати на посаду нотаріусів відбиралися за конкурсом з числа чиновників. При цьому, нотаріусом не міг стати іноземець, а також цю посаду не мала права обіймати людина без юридичної освіти. Після вступу на посаду нотаріуси складали присягу.
Місце для розміщення своєї контори нотаріус мав право обирати самостійно. Зазвичай нотаріальні контори розташовувалися на перших поверхах будівель у діловому та адміністративному центрі міста — у безпосередній близькості від фінансових управлінських установ. Згідно із затвердженими нормативами, контора нотаріуса мала займати окреме приміщення, і з’єднання кількох контор на «компанійських засадах» прямо заборонялося законом. Іноді в Одесі нотаріуси володіли житловими кімнатами в тих самих будівлях, де розташовувалися їхні робочі місця.
Доходи і діяльність нотаріусів
Прибутковість місця нотаріуса залежала чималою мірою від особистих якостей самого нотаріуса. І майже всі одеські нотаріуси були вельми заповзятливими людьми і тому належали до числа міських багатіїв. Наприклад, нотаріус Андрій Веселовський володів чотириповерховим прибутковим будинком на вулиці Ніжинській.
Загальноприйнятим показником успішності контори вважався «номер реєстру» — кількість дій, вчинених нотаріусом протягом року. У середньому, столичні нотаріуси здійснювали на рік від 10 до 12 тисяч дій, у повітових містах цей показник міг коливатися від 3 до 6 тисяч, а в невеликих населених пунктах — нотаріуси здійснювали від 300 до 700 дій на рік. В Одесі середній показник для нотаріусів становив 8 тисяч вчинених нотаріальних дій на рік.
Додаткова діяльність і правовий статус нотаріусів
Одеські нотаріуси, не обтяжені великою кількістю роботи, не цуралися додаткового заробітку і виконували агентські доручення страхових товариств і кредитних установ. Наприклад, судячи з рекламної поштової картки, клієнт нотаріуса Володимира Дибова міг отримати весь комплекс нотаріальних, страхових і фінансових послуг в одному місці.
Утім, подібне «сумісництво», по суті, було заборонене, але посади нотаріусів часто обіймали колишні члени судового відомства, і такі порушення зазвичай сходили їм із рук. Крім того, правовий статус нотаріусів сто років тому теж був досить суперечливим: з одного боку, вони перебували на державній службі, а з іншого — не отримували ні платні, ні пенсії.
Види юридичних актів і нотаріальні дії
Усі юридичні акти на початку ХХ століття поділяли на три категорії:
- Домашні. До них належали, наприклад, заповіти, які не потребували нотаріального засвідчення, а лише мали бути викладені на гербовому папері з дотриманням певної форми і підписані за участю свідків;
- Явочні або, простіше кажучи, нотаріальні. При недотриманні їхньої форми такі акти вважалися недійсними.
- Кріпосні. Вони засвідчувалися молодшими нотаріусами і підлягали обов’язковому затвердженню старшим нотаріусом.
Однією з найпоширеніших нотаріальних дій на початку ХХ століття був протест векселів, облік яких тоді був наймасовішою банківською операцією. В іншому перелік нотаріальних дій сто років тому мало відрізнявся від того, що вчиняє сьогоднішній нотаріус. Серед угод з майном користувалися попитом всілякі акти про найм, договори продажу, оренди та підряду. Активно оформляли нотаріуси всілякі довіреності, позики і заставні.
Досить незвичайною процедурою в сучасному розумінні було «засвідчення відповідності репродукції зображення оригіналу». Ця дія сприяла захисту авторських прав і була покликана мінімізувати помилки під час виготовлення тиражної продукції. Як приклад можна навести видовий відкритий лист із зображенням репродукції картини популярного художника: перед початком тиражування укладався відповідний договір з автором картини, а нотаріус засвідчував той факт, що «фотографічний знімок дійсно знятий зі справжньої картини». Подібні листівки з посвідчувальними написами дореволюційних нотаріусів і сьогодні зберігаються в різних архівах.
Відомі одеські нотаріуси
Легендою одеських нотаріусів був старший нотаріус Одеського окружного суду Осип Аронович Рабінович. Він обіймав посаду публічного нотаріуса, на яку був одноголосно обраний на засіданні Одеської міської думи. Осип Аронович завідував нотаріальним архівом, і тільки після занесення до його реєстрів документ набував повної сили. Офіційна посада «публічного нотаріуса» стосувалася виключно вексельного обігу: публічні нотаріуси займалися процедурою опротестування неоплачених векселів.
Цікаво, що згодом Осип Рабінович став відомим одеським журналістом, письменником, громадським діячем і гласним Одеської міської думи.
Цифра: близько 500 державних і приватних нотаріусів працюють сьогодні в Одеській області. Сто років тому (1914 року) ця цифра була набагато скромнішою: в Одесі тоді працювали лише 15 нотаріусів, у Києві та Харкові — по 12, а в Херсоні — тільки 6 осіб.
Другий після судді
У всі часи і в будь-якому суспільстві люди потребували когось, хто об’єктивно оцінить ситуацію. Хто зможе засвідчити угоду, що відбувається при ньому, або інший факт, надавши цьому посвідченню силу закону. Саме тому одну з функцій нотаріуса часто називають «превентивним правосуддям», а на гербі нотаріату є фраза латиною, що прийшла до нас із римського права — «Все, що ми записали, стає законом».
Юристи стверджують, що «нотаріус народився одразу після судді». І це справді так. Прообрази нотаріусів існували ще в античні часи. Наприклад, до послуг громадян Стародавнього Риму були спеціальні писарі-табеліони, які складали в узаконених формах юридичні акти. А в Середні віки нотаріат уже оформився в Європі як інституція, що надає документам публічної достовірності.
У Київській Русі письмові акти оформляли тільки князі, які здійснювали земельні дарування своїм підданим: до пергаментних аркушів княжих указів привішували печатки, після чого вони набували законної сили. Цю процедуру виконував високопоставлений чиновник княжої адміністрації — друкар, які також стежили і за дотриманням належної форми документа. Саме друкарі й були попередниками українських нотаріусів. Тим паче що саме він стежив і за дотриманням.
