Одеса без Пушкіна: як представники Харкова пропонують працювати з наслідками русифікації 

За даними інституту Нацпам’яті за 2022 рік було демонтовано щонайменше 34 пам’ятники російському поетові в різних регіонах України: Мукачево, Тернополі, Чернівцях, Запоріжжі, Миколаєві, Полтаві, Краматорську, Харкові. В більшості цих міст поет ніколи в житті не бував. Проте, імʼя Олександра Пушкіна належить і до найбільш вживаних урбанонімів на теренах України. Серед інших пам’ятників російським письменникам, які були демонтовані, на другому місті були пам’ятники Горькому та Островському. 

Декілька фактів із історії деукранізації 

Масове перейменування вулиць на честь Пушкіна розпочалося в 1880-х роках. В цей час вже видані Валуєвський та Емський укази, але попереду українську мову чекають наступні заборони:  

• 1888 р. Указ Олександра ІІІ ‘Про заборону вживання в офіційних установах української мови та хрещення українськими іменами’
• 1895 р. Заборона української читанки та українських книг для дітей
• 1905 р. Кабінет Міністрів Росії відкинув клопотання Київського та Харківського університетів про скасування заборони української мови,
• 1906 і 1907 роки. Закриття товариства Просвіта в Одесі та Миколаєві
• 1914 рік. Указ Миколи І про заборону української преси

На розчищене місце насаджуються Пушкін, Лермонтов, Жуковський, Достоєвський… Їхніми іменами масово називають вулиці міст, засновуються “пушкінські дома” – прообрази радянських будинків культури, великими накладами видаються та розповсюджуються збірки творів, а їхня біографія та твори вносяться до навчальних програм гімназій та шкіл. 

Читайте також:  Де в Одесі можна зустріти Пушкіна: прогулянка «народною стежкою» (фоторепортаж)

Переосмислення – перший крок до порозуміння

Харків, які і інші міста України також активно позбавляється топонімів, пов’язаних з російськими діячами культури та мистецтва. З публічного простору прибираються імена тих, хто не мав жодного відношення до міста, і таких виявилось багато. Наприклад, ім’я Пушкіна в Харкові носили театр, дві вулиці: Пушкінська та Пушкінський в’їзд, станція метро, на центральній вулиці стояв пам’ятник російському поетові. І це, не зважаючи на те, що сам Пушкін тут не бував. Місто не просто прощається зі своїм імперсько-радянським минулим, втім, як і Одеса. Як відбуваються ці процеси в другому за кількістю мешканців місті України, нам розповіла Тетяна Ігошина, заступниця директорки Харківського літмузею. 

– Я думаю, неправильно зробити вигляд, що цього всього минулого не було, і що зараз ми дружно все забуваємо і робимо вигляд, що це все відбувалось не з нами. Це відбувалося з нами, і це треба нам переосмислювати, і треба розуміти, чому, наприклад, так багато місць в Одесі пов’язано з Пушкіним. Разом з тим, треба розуміти, що писав Пушкін про Україну, яке в нього було абсолютне імперське ставлення до нашої країни. Потрібно розуміти, чому таке ставлення було, щоб не думати, що він був в якомусь протистоянні з царською владою – він був тим, хто абсолютно чітко вписався в імперський наратив і сам його ж і створював. 

– В Харкові також є “проблемні” місця, з якими потрібно працювати, – розповідає Тетяна. – Наприклад, станція метро “Пушкінська”. Ця локація має цінність за своїм художнім оформленням, яке створено саме під цю назву. В цьому випадку не можна просто змінити вивіску, це буде настільки грубо і неправильно. Такий крок жодним чином не допоможе переосмислити все те, що з нами відбувалося і абсолютно не дасть нам зрозуміти, чому ми тепер маємо право на свободу. 

Станція метро Пушкіна у Харкові. Фото – Вікіпедія

Бюст Пушкіна у Харкові. Був демонтований у 2022 році. Фото – Вікіпедія

Читайте також: Пушкін в Одесі – від символу Євромайдану до маркера “руського міру”

Місце дискусії – ніч музеїв

Однією із платформ, під час яких відбувається дискусія з містянами стала популярна акція “Ніч музеїв”, яка відбулася в Харкові незважаючи на постійні обстріли. У 2022 році Харківський Літмузей провів її у Львові та Харкові, із підключенням з Києва,  з’єднавши міста через онлайн комунікації. Саме тоді відбувся круглий стіл: «Пушкінопад після Ленінопаду, або що нам робити з російською літературою». 

– Така явна присутність  Пушкіна, Достоєвського і всіх решта в нашому міському просторі, в наших шкільних програмах – це все продовження цієї імперської традиції, яка продовжувалась і в радянський період. І вони радше виступають не як письменники, які мають особливу цінність, більшу, ніж представники таких же напрямів у світовій літературі, а як маркери імперії. Принаймні так ми визначились на цій дискусії для себе. 

Результатом дискусії стала реалізація іншого проєкту –  “Власні назви”, який команда музею почала готувати під час війни, і яка допомогла містянам познайомитися із талановитими, але забутими письменниками та поетами: 

– Ми дали можливість людям ознайомитися і зрозуміти взагалі, по чиїх вулицях вони ходять і наскільки їм важливо чи не важливо змінювати ці імена – говорить Тетяна Ігошина.

Ніч музеїв у Харкові стала майданчиком, де городяни обговорюють необхідність дерусифікації. Фото – Ірини Деркач.

Читайте також: «Суботня кава» на Думській – Пушкіна залили червоною фарбою (фото)

Замість заперечення шанс та можливість

В липні 2023 Харківський літмузей відкрив вуличну виставку «Власні назви». Вона була встановлена в Театральному сквері між пам’ятниками Гоголю та Пушкіну. Головна мета – познайомити харків’ян з письменниками, іменами яких названі вулиці міста. Тексти включили довідки з  біографій митців, які демонстрували, чи пов’язані вони з Харковом, чи ні, що вони писали про Україну, як вони до неї ставилися. 

Також були показані  імена українських літераторів, кого ще немає у міському просторі, але вони мають значення не тільки для міста, а й всеукраїнське. Ще звернули увагу на тих, кому вже відведені вулиці, але вони знаходяться на далеких окраїнах.

На думку музейників, це не ті місця, де б вони, хотіли бачити, наприклад, Сковороду чи інших визначних постатей, пов’язаних з Харковом та Слобожанщиною. Довідки про українських письменників була набагато коротшою. 

–  Зрозуміло, що якогось такого тотального схвалення наша виставка не отримала. Але, навіть через написи на цій виставці ми мали певний діалог з містянами.. Ми побачили відгуки, скарги і пропозиції, як то кажуть. Спочатку це було просто хуліганське підліткове замальовування. Але потім з’явилися інші відгуки, але вже цілком антиукраїнського напрямку. Фото цих фідбеків виставляли у себе у соцмережах. І це теж свого роду діалог з містом. Ми принаймні викликали реакцію і продовжили певну дискусію. 

Відгуки були дуже різні від “Ми цього не знали”, до “А що вам Пушкін зробив?”. Втім, організатори вважають, що навіть немає одностайного схвалення, то це не привід про це не говорити і щось пропонувати людям.

– Треба встановлювати діалог. Якщо ми вважаємо, що було якось по-іншому, ніж люди могли вчити в радянській школі, чи бачити з російських каналів, чи читати десь в соцмережах, то, очевидно, якщо ми знаємо щось інше, то ми хочемо поділитися з цими знаннями і дати їм шанс змінити свою думку. 

На виставці “Власні назви” мешканців Хапькова знайомили з думкою російських письменників про Україну та зі здобутими представниками культури української. Фото – Інститут національної пам’яті.

Читайте також: «Кривавий» перформанс біля пам’ятника Пушкіну влаштував одеський художник (відео)

Ми готові транслювати власну культуру назовні

Не вдаватися в повне заперечення і забуття попереднього періоду треба ще й тому, що  культура відміни, яку ми зараз транслюємо, зовсім незрозумілий європейцям, вважає Тетяна Ігошина. Перед тим, як щось заперечувати, треба пояснити, чому ми так робимо. Бо вони нічого не знають про Україну, про це підґрунтя, про цей контекст. Звідки ми зробили такі висновки, що поганий і путін, а Пушкін? Що він нам такого поганого зробив?

В 2022 музей започаткував літературний фестиваль “П’ятий Харків”. Цей проєкт це розмова про майбутнє міста, про мрію, про бажання та бачення. Зараз іде вже третій сезон цього проєкту. У цьому сезоні для нас важливим було долучити учасників з Європи, щоби  європейські літератори, філософи, журналісти, інтелектуали самі бачили все на власні очі, мали можливість познайомитися з містом і його жителями. Важливим було й те, що запрошували представників тих країн, які пережили схожий досвід.

– Одна з дискусій була за участі німецького журналіста Герхарда Гнаука, письменницею з Чехії Аделою Кнаповою. Ми хотіли їм продемонструвати в чому проблема, чому нам це так неприємно і чому би ми хотіли прибрати Пушкіна зі своїх міст. Пояснити, що не ми його туди ставили, це ставили за нас і для нас, щоб ми знали, чия це територія. Від нас так довго ховали нашу культуру, ми так довго самі її не знали, що останні роки незалежності ми витратили на те, щоб з нею познайомитись. Зараз, коли ми з нею познайомились, пора її транслювати назовні. Адже буде дуже важко пояснити зовні, що у нас є своя культура і вона варта уваги. Пора переходити від пояснення, чим нам не вгодив Пушкін, до того, щоб показувати, якою є українська культура і українська література, в тому числі і в Європі. 

Також є розуміння, що треба дуже обережно працювати для того, щоб не просто заперечити, а дати змогу зрозуміти, чому так. Людям важко відмовитися від всього того, що вони знали раніше. Не кожен готовий визнати, що не знає літературу тієї країни в якій живе. І саме тому установка про велику російську культуру навряд чи зміниться якщо не пропонувати якісну альтернативу, показувати що ми мали, коли кругом ставли Пушкіна. 

Ще одна цікава думка, яка виникла під час цих обговорень, стосувалась місць, які стали вільними після демонтажу пам’ятника чи монумента. Чи обов’язково туди треба ставити інший? Може, треба дати цьому простору відпочити, може, тут взагалі не треба нічого маркувати. Не може бути так, що з одного п’єдесталу зняли, значить обов’язково тут має з’явитися хтось інший. 

– Перейменувані вулиці, знесені пам’ятники. Це всі ті методи, які використовувала свого часу радянська влада. І якщо так само грубо це все рубати, без будь-якого обговорення і без будь-якого донесення, чому ми прибираємо Пушкіна, а ставимо когось, то це буде абсолютно в стилістиці радянських методів вирішення проблеми. 

Літературний фестиваль “П’ятий Харків” – проект, на якому обговорюють майбутнє міста у мріях, бажаннях та баченні його мешканців. Фото – Українська правда.

“Пушкініана” в Харкові

• 1829 рік – Олександр Пушкін пише у щоденнику (пізніше ці нотатки стали основою твору “Подорож в Арзрум”: “Мені треба було їхати через Курськ і Харків: але я звернув на пряму тифліську дорогу, жертвуючи хорошим обідом у курському трактирі (що не дрібниця в наших подорожах) і не цікавлячись відвідати Харківський університет, який не вартий курської ресторації.”
• 1899 р. – Німецька вулиця перейменована на Пушкінську
• 1904 р. 4 травня  – встановлення пам’ятника поетові на Театральній площі.
• 1904 р. 31 жовтня – підрив пам’ятника членами організації “Вільна Україна”
• 1949 – Харківському російському драматичному театру присвоєно ім’я Пушкіна 
• 1984 – відкриття станції метро “Пушкінська”
• 2016 р. – на вулиці Білгородський з’явився мурал із зображенням Пушкіна

Пушкініана в Одесі 

• 1880 р. – Італійська вулиця перейменована на Пушкінську.
• 1887 р. – пам’ятник Пушкіну на Приморському бульварі було встановлено на честь вшанування 50 річчя з дня смерті поета. 
• 1961 рік – відкриття Музею квартири Пушкіна на Пушкінській, 13, в будинку колишнього готелю “Норд”  де колись проживав поет.
• 1999 р. – до 200 річниці із дня народження встановлено пам’ятник поетові на Пушкінський, 13. 
• 2013 р. – до відкриття літературного фестивалю “Пушкінська осінь” відкрито пам’ятний знак “Тінь Пушкіна” на розі вулиць Дерибасівській та Рішельєвській .

Дані за квітень 2022 року. Зараз пам’яток та пам’ятників Олександру Пушкіну значно поменшало.

Десять найбільш поширених «російських» урбанонімів в містах України: 

1. Юрій Гагарін;
2. Олександр Пушкін;
3. Іван Мічурін;
4. Валерій Чкалов;
5. Максим Горький;
6. Михайло Лермонтов;
7. Олександр Суворов;
8. Володимир Маяковський;
9. Олександр Матросов;
10. Володимир Комаров.