Скадовськ – тихе, спокійне містечко на березі Джарилгацької затоки Черного моря. Воно вже два роки знаходиться в російській окупації. І поки люди тішать себе надією, що їх ось-ось звільнять, коміки студії «Квартал 95» у новорічному шоу принизливо жартують з переселенців зі Скадовська, які нібито не здатні розмовляти українською.
Що зараз відбувається в окупованому містечку, та що думають місцеві про «квартальний» гумор, нам розповіла скадовчанка Юлія. Дівчина народилася в Скадовську і прожила в рідному місті всі свої 30 років. Тут вона одружилася, народила сина та доньку, займалася з родиною землеробством, а влітку приймала відпочивальників з усієї України. «Одеське життя» надає їй подальше слово.
«Збирай дітей, почалася війна…»
Перший день війни я зустріла десь о п‘ятій ранку. Я годувала донечку і почула, що моєму чоловікові хтось зателефонував. Потім він забіг в кімнату зі словами: «Збирай дітей, почалася війна…». Мене охопив страх і я довго не могла прийти до тями. Зібрались ми швидко. Пам‘ятаю, що взяла ліки та речі для дітей. Батько чоловіка вже щось відчував, тому заздалегідь подбав про пальне в машині та змусив нас виїхати до свого друга у Чернівецьку область. Сам залишився в місті захищати майно від мародерів.
Дорога зайняла більше доби, таких заторів я ніколи не бачила. Спочатку ми вирушили у напрямку Херсону – він знаходиться на відстані 100 кілометрів від Скадовська. Під’їжджаючи до міста, я побачила на заправках великі черги, а на Антонівському мосту на блокпості поліцейські палили якісь папери. При в‘їзді в Херсон було видно, як палає Чорнобаївський аеродром. В самому місті відчувалася паніка, великі черги біля банкоматів та аптек. Але те, що почалася війна, я остаточно відчула в Миколаєві. Ми бачили наших молодих військових, які сідали у автобуси: те, що було в їхніх очах, я не забуду ніколи. Також десь біля Миколаєва над нами дуже низько пролетіли три винищувачі. Досі не можу зрозуміти – то були наші чи чужі.
Півроку ми жили в Чернівецькій області. Життя там було морально тяжке: таке враження, що ми знаходимось не в Україні, а десь за кордоном. Не знаю чому, але коли я згадую час на Буковині, мені стає важко та страшно, хоч там не було ні тривог, ні ракет. Мабуть цей період асоціюється з початком повномасштабної війни.
Коли ми переїхали до Києва, то відчули на собі життя з тривогами та ракетами. Спочатку була паніка та страх, хотіла навіть збирати дітей та їхати назад до Чернівецької області. Але потім опанувала себе і ми залишилися тут. Навіть зараз, коли тривога та летять ракети, стає дуже страшно, іноді бувають думки, що, напевно, це вже все. Ну нічого, тримаймося, людина швидко до всього звикає, навіть до такого жаху.
«Запам’ятайте, Скадовськ – це Україна!»
Дякувати Богу, окупації на собі я не відчула. Свекор провів в окупації два місяці. Залишивши все наше майно та велике господарство. Він зміг виїхати з окупації з другої спроби, пам‘ятаю, що це було на Великдень. До речі, наше місто було окуповано на третій тиждень війни. Коли зайшли орки, то люди почали виходити на мітинги, творити супротив. Ці свинособаки кидали димові шашки, стріляли з автоматів у повітря, катували мера. Але наших людей це не злякало, вони кричали: «Скадовськ – це Україна!», і щоб ті забиралися з нашого міста. Напевно, український прапор був у кожного мешканця. Я такої патріотичності та згуртованості не бачила ніколи.
Скадовськ у перші дні окупації
На жаль, в окупації залишились мої рідні. Вже майже два роки, мій ранок починається з дзвінка їм. Зв‘язок є тільки через «Вайбер», але не завжди – вони вимикають їм інтернет. Тоді в голові з‘являються найгірші сценарії.
Зараз моє місто повністю перелаштоване на «русский лад»: кацапські магазини, банки, програми в школах та дитячих садках, навіть лікарі, і ті з росії. Скажу так, в Скадовську були люди, які чекали «рускій мір». Але це десять відсотків людей, здебільшого низької соціальної відповідальності. Зараз проблем в нашому місті дуже багато. Людям страшно жити там, нічого не можна казати або зробити, навіть спокійно дихати. Знаю, що медсестру – Тетяну Мудренко, затримали орки, за те, що вона не приховувала своє ставлення до них та активно протестувала проти окупаційної влади. Жінку стратили біля будівлі суду за вислів: «Скадовськ – це Україна». І таких випадків було дуже багато. Люди дуже налякані, але це не заважає вірити в те, що Скадовськ звільнять.
Медсестра Тетяна Мудренко. Жінку стратили рашисти за слова «Скадовськ – це Україна»
Це місто завжди було українським, і ми завжди шанували наші традиції. В нас ніколи не було уроку російської мови. Кожен день починався з прослуховування гімну України. Так, більшість мешканців Скадовську у повсякденному житті розмовляли південним суржиком, але всі ми знаємо рідну мову. Навіть в окупації між собою і з тими, кому довіряють, люди розмовляють українською (зараз там багато росіян). В бібліотеках була українська література, яку орки «благополучно» знищили. Наше українське життя було ідеальним до появи «руського міра», але тоді ми цього не усвідомлювали.
Скадовськ у мирний час
«Надія на повернення додому згасає щодня»
Той жарт, який випустив «Квартал 95» у новорічну ніч на телебаченні – просто дно! Після його перегляду я відчула біль, злість та ненависть (у новорічному випуску шоу «Вечірній квартал» актори образливо пожартували про переселенку зі Скадовська, яка нібито не здатна розмовляти українською мовою, тому говорить дуже «смішним» суржиком, і на питання звідки вона, жінка відповідає: «сіСькадовська», – примітка редакції).
Мої рідні, які знаходяться в окупації також бачили цей виступ і перше, що вони сказали після перегляду: «Напевно Скадовськ не будуть звільняти!». Дуже прикро, надія на повернення додому і так згасає щодня, а після таких номерів її точно не стане більше. Наші люди пережили стільки горя, і їм точно не буде смішно від того. Скажіть будь ласка, люди які знаходяться в окупації в українському місті Скадовськ та ті люди, які були вимушені виїхати, гідні цих слів та такого відношення до себе? Я не розумію, чому «Квартал» захотів показати, що на Півдні живуть дурні люди, які плутають слова. Чому вони не подумали, скільки людей за два роки війни залишилося без допомоги, скільки молодих забрали на «підвал», скільки людей просто так загинуло, скільки дітей було викрадено? Це ж так смішно!
Зараз мені здається, що я не живу, а існую. Кожен день розпочинаю з однією думкою: «Коли вже ми повернемося додому?». Все одно є ще маленька надія, що я повернуся до свого Скадовську.
Читайте також: На одеському пляжі знайшли пляшку із важливим посланням (фото).
Інтерв’ю підготувала Анастасія ЄПУР
