Музикант за освітою, художник за родом діяльності, Олександр Кокалко з міста Рені на дозвіллі пише вірші та прозу. А нещодавно він спробував себе в новому жанрі — публіцистиці, написавши невеликий нарис про сім’ю трудівників із села Плавні Ренійської громади. Сьогодні — дебют автора в «Одеському житті».
Дід Микола
Микола Гецой народився в селі Плавні 1901 року, і на своєму довгому віку перебачив чимало. Коли його запитували, за якої влади жилося краще, він відповідав: «За царя».
У селі він був більше відомий як Куліган. Якщо запитували: «Де живе Микола Гецой?», селянин кривив лоба, намагаючись зрозуміти, про якого саме Гецоя йдеться — у селі було понад п’ятдесят родин із цим прізвищем. Натомість Куліган визначався одразу. За легендою, саме троє братів Гецой заснували Плавні.
Серед численної рідні Миколи були люди з освітою: чиновники, інженери… Дід же Микола прикипів до рідної землі, і не було для нього видовища солодшого за стиглий на сонці виноград.
Один із його братів навчався у Франції і привозив звідти елітну лозу, яку ховав у порожнистій тростині. У Франції було заборонено вивезення лози, її з країни вивозили контрабандою. І не було в селі ні в кого таких сортів винограду, як у діда Миколи. Він знав кожен кущ «в обличчя». Коли приїжджали онуки з міста і казали: «Дідусю, ми хочемо винограду», дід їм відповідав: «Ідіть, дітки: у третьому ряду такий-то кущ уже достиг».
По молодості Микола був і випити не дурень, і поборотися. Худорлявий, але жилавий і кремезний, він не раз брав барана на сільських змаганнях «тринта» (молдовська національна боротьба, в якій переможець отримує півня, гусака або барана, залежно від вагової категорії).
Якось одного з онуків діда Миколи покарали за те, що він побився в школі й порвав хлопчикові сорочку. Батько сказав: «Будеш працювати в колгоспі, поки не виплатиш вартість сорочки!»
Дід же відвів онука за сарай і запитав:
— Як ти це робив?
— Що? — здивувався онук.
— Ну, бився.
Онук розповів: так, мовляв, і так. А дід навчав, що треба було так і ще ось так.
Син Анатолій
У нашій розповіді йтиметься і про сина Миколи — Анатолія. Він працював у колгоспі постачальником, через його руки проходили великі на ті часи суми. Коли він бував по роботі в місті Рені, зупинявся в рідних і говорив:
— Знаєте, скільки в мене в портфелі грошей?
— Скільки?
— Десять тисяч!
— І ти не боїшся з ними так просто ходити?
— Так ніхто ж не знає, що в мене там, у портфелі.
Так вийшло, що на Анатолія завели кримінальну справу. Розслідування тривало довго. Він просидів в Одеському слідчому ізоляторі дев’ять місяців. Зрештою, його виправдали. У залі суду йому було оголошено, що він має право на компенсацію. Анатолій встав і сказав: «Мені нічого не потрібно».
Добряк і наймиліша людина, він був із тих людей, про яких кажуть «віддасть останню сорочку». Якщо комусь треба було щось позичити, наприклад бочку або ручний млин для зерна, приходили до нього.
Після в’язниці Анатолій якось зламався, ходив тихий, задумливий. Його неуважністю користувалися — позичали речі і не повертали.
Онук Михайло
Син Анатолія Михайло був на Півночі на заробітках, коли помер батько. Повернувшись, він почав збирати батьківські речі. Приходив і казав: «Я знаю, що в тебе річ мого батька, я хочу її повернути, хоч за гроші». Так він зібрав майже все. Тільки батьківських бочок син повернув одинадцять штук.
Михайло живе в селі донині — у дідівській хаті, якій 200 років. Вирощує саджанці дерев, сіє овочі, рибалить. Про нього кажуть: «Біскофора і у відрі води зловить рибу».
Він навіть тютюн вирощує сам і робить цигарки не гірші за заводські. Хоча, чому не гірші — кращі!
Чому Біскофора? Так лаявся його батько. Що це слово означає, ніхто не знає, але кличка залишилася.
Невисокий засмаглий чоловік із довгою патріаршою бородою, Біскофора — людина на своїй землі.
Олександр Кокалко
