Велика кількість українців вважає, що без волонтерів ми б уже давно програли війну проти рф. А що думають самі волонтери? Як перемогти ворога, що цьому заважає та коли нарешті закінчиться війна? Все це відомі волонтери обговорили в Одесі на заході за підтримки міжнародного фонду «Відродження». «Одеське життя» занотувало ключові меседжі, які там пролунали.
Відомі волонтери — хто вони?
Волонтери (зліва направо) Геннадій Сульдін, Олександр Бабіч, Катерина Ножевнікова, Андрій Любка та модераторка Ксенія Реконвальд
Бізнесмен Геннадій Сульдін колись служив у ППО, тож після 24 лютого зосередився саме на допомозі Повітряним силам. Разом з інженерами групи «Технарі» він не тільки закуповує необхідне обладнання, а й створює нове. Зараз у групи в роботі 12 проектів. «Технарі» передали ЗСУ більше ніж 1200 біноклів та понад 450 комплектів нічного бачення власної розробки, а також створили для українців застосунок єППО.
— На початку війни наші Повітряні сили не мали рацій, планшетів, навіть кнопкових телефонів не було. Всі запити військових поєднувала одна фраза: «Ми нічого не бачимо». Тому паралельно зі збором коштів та постачанням техніки ми почали розробляти власні інструменти для ППО, і нас почали звати «окулістами», — згадує Геннадій Сульдін.
Історик Олександр Бабіч почав волонтерити ще з 2014 року, а у 2022-му долучився до місії «На щиті», яка займалася ексгумацією тіл загиблих. У перший рік війни Олександр також допомагав ЗСУ зі спорядженням.
— Ми закуповували військову форму за кордоном, і вже тут, в Україні, вдягали наших пацанів. Придбали 15 тисяч комплектів. Було весело: заходиш до офісу, там стоїть голий взвод, а їхня зброя складена у нашому туалеті насипом, — розповідає Олександр.
Засновниця та голова благодійного фонду «Корпорація монстрів» Катерина Ножевнікова починала волонтерську діяльність ще 2008 року, і за цей час займалася різними напрямками — від допомоги літнім людям до закупівлі зброї для ЗСУ. З 24 лютого фонд Катерини привіз на фронт 300 автівок та безліч дронів, а нещодавно почав закупати міномети.
— Реалізація першого проекту щодо мінометів зайняла 7 місяців. Щоб літаком перемістити зброю з-за кордону, ми мали отримати дозвіл у всіх країн, які літак просто пролітав. Це дуже складно, але це працює, бо держава, на жаль, неспроможна зараз закривати всі потреби ЗСУ, — каже Катерина.
Андрій Любка — письменник з Ужгорода, який з 2022 року майже весь час приділяє придбанню автівок для ЗСУ. З 24 лютого він відвозив допомогу на фронт майже 40 разів.
— Ми закупаємо машини, яким 15-20 років, бо військовим краще купити старі автомобілі без електроніки, які можна відремонтувати просто в полі. Єдиний мій принцип — я не купую автомобілі, старші за мою дружину, — говорить Андрій.
Працювати на Перемогу
Один із ключових викликів 2024 року, вважають волонтери, — це збереження об’єму фінансової підтримки ЗСУ. Адже суспільство виснажене, ресурсів стає все менше, а ворог невтомно кидає все нові і нові сили на загарбання українських земель.
— 2022 року мені здавалося, що 80% українців тією чи іншою мірою допомагали фронту: хтось тушкованку варив, хтось шкарпетки в’язав. Зараз, здається, цей відсоток зменшився: люди втомилися — це нормально, але я хочу закликати, щоб ми тримали цю загальнонаціональну єдність і спрагу до Перемоги, — говорить Олександр Бабіч.
За словами Геннадія Сульдіна, люди сьогодні все частіше питають про результати на полі бою, які б мали забезпечувати їхні щоденні донати. І в такий момент волонтерам немає що відповісти, адже реальна картина війни відрізняється від тієї, яку пропонує телемарафон. Втрати та снарядний голод залишаються на периферії новин про дипломатичні перемоги та Пса Патрона. Це викликає нерозуміння, відчай та агресію.
— Телемарафон кожного дня розповідає, як усе чудово, а тим часом на кладовищах вже місця вільного немає. Люди розуміють, що вони нічого не можуть змінити, тому цей біль та агресію суспільство віддає найближчому, — говорить Катерина Ножевнікова.
Водночас Олександр Бабіч застерігає від нападків на тих, «хто стоїть під жовто-блакитними прапорами». Історик наголошує, що у нас один ворог і саме на ньому слід сконцентруватися. А мотивації боротися та гуртуватися можуть додати історії про подвиги наших героїчних воїнів.
— Питання внутрішньої згуртованості, довіри до влади та військового керівництва — це дійсно виклик для України. Але якщо ми виб’ємо стілець з-під цієї трійки (суспільство, влада, армія), то втратимо все, і наслідки будуть плачевними. Тому у 2024 році єдність суспільства — найважливіша, але це наша найслабша точка сьогодні, — зазначає Андрій Любка.
Геннадій Сульдін пояснює сварки, які наразі точаться в суспільстві, тим, що для багатьох реальна смертельна загроза вже минула, але повноцінно розслабитися вони все одно не можуть, бо травмовані, і джерело цієї травми нікуди не зникло. Бізнесмен бачить єдиний вихід із цієї ситуації — продовжувати допомагати.
Олександр Бабіч:
«Кожен має знайти свою маленьку нішу, в якій він може наближати Перемогу. Треба кожен день захищати свій дім так, начебто орківські танки вже завтра з’являться біля вашого дому. Якщо ви цього не хочете, допомагайте армії чим можете кожен день. Це війна не Зеленського проти путіна, не ліберальних «англосаксів» проти божевільних тоталітарних режимів. Це наша особиста війна проти орди. Це Вітчизняна війна, якщо хочете».
Історик Олександр Бабіч
Геннадій Сульдін:
«Щоб не програти війну у 2024 році, потрібно більше донатити, бо у волонтерів запитів набагато більше, ніж наших фінансових можливостей. І ми можемо виграти війну у 2024 році, але аргументувати це я не буду, бо це стосується суто технічних знань, більшість з яких не є публічними».
Підприємець та винахідник Геннадій Сульдін
Катерина Ножевнікова:
«У 2024 році я всім рекомендую навчатися: тактичній медицині, першій допомозі, навіть стрільбі. Потрібно здобувати ті військово-цивільні навички, які нам, на жаль, можуть дуже швидко знадобитися».
Засновниця та керівниця БФ “Корпорація монстрів” Катерина Ножевнікова
Андрій Любка:
«Якщо кожен робитиме щось і нас буде, скажімо, 35 мільйонів, то ми досягнемо величезних результатів».
Письменник Андрій Любка
Фото Катерини Волянської та Ігоря Казанжи
