Символ радянського “солодкого життя” тепер перейменовує вулиці в Одесі

Для багатьох поколінь він став символом dolce vita – солодкого життя, на яке ми заслужили. Та іконою харчопрому, яка пережила перебудову, розвал Союзу і три десятиліття незалежності України. І увесь цей час банку згущеного молока прикрашало незмінне обличчя маленького Олександра Бабича.

Хлопчик і п’ять хвилин слави

Дід Олександра Бабича працював заступником директора Первомайського консервного молокозаводу на Миколаївщині. В середині 1970-х розробляли новий дизайн етикетки для банок зі згущеним молоком, і місцевий художник Віктор Усович накидав портрет чотирирічного Сашка. Ескіз затвердили. Так улюблений народом продукт отримав “людське обличчя”.

Щоправда, про свої п’ять хвилин слави Бабич дізнався не відразу. Річ у тім, що його дід був “чэстный” – так він про себе з гордістю говорив. Тож усю родину тримав у суворості та скромності.

Коли в 1950-х споруджували молокозавод, поруч зводили будинки для співробітників. Дідові запропонували об’єднати типові однокімнатну і двокімнатну квартири у велику замдиректорську. На що той із невдоволенням прорік: “Зачэм?!”. Мовляв, у нього дві дочки, і вони легко уживуться в одній кімнаті.

Що охороняєш, те й маєш – головний принцип радянського споживання в умовах тотального дефіциту.

Одного разу юний Сашко з друзями знайшли на горищах місцевих сараїв три великі мішки, вщерть заповнені металевими банками з дефіцитним продуктом. Часи андроповські – боротьба з розкраданнями на виробництві. А діти – на всю голову відбиті піонери – мають негайно покарати розкрадачів. Знаходять цвяхи й починають лупасити дірки в кожній кришці. Один ковток – і банку вбік, доки не пошкодили усі банки згущеного молока.

Поки його однолітки мріяли стати міліціонерами або пожежниками, Сашко Бабич марив історією.

Олександр Бабич розповідає, що у 5-му класі отримав “шість” за п’ятибальною системою за доповідь про татаро-монголів. Це його настільки надихнуло, що всю дорогу додому він розповідав друзям те, що не встиг сказати на уроці, і біля власного під’їзду оголосив, що хоче стати істориком.

У 1986 році на першій хвилі “перебудови” він поїхав вступати на історичний факультет Московського державного університету. Але після другого іспиту зійшов з дистанції.

Повернувся в Первомайськ і влаштувався лаборантом на місцевий цукровий завод. Відпрацювавши рік, поїхав штурмувати одеський істфак – тягар знань про татаро-монголів не давав спокою.

Вантажник і походи “в берег”

На істфак Саша Бабич все-таки вступив, попри те, що історичний факультет був своєрідною кузнею партійних кадрів і там був величезний конкурс серед абітурієнтів. Щоправда, на заочний.

Повернувшись до Первомайська після армії, опинився перед складним вибором: ремонтувати вагони на цукровому заводі чи податися туди ж у вантажники. Зарплата у вантажників була в кілька разів вищою, ніж в інженерів.

Солодке життя не відпускало Бабича. Цукор був скрізь – у вухах, у носі, у волоссі, у черевиках, щоразу після зміни треба було прати робу.

З того періоду він досі пам’ятає суцільне свято життя в дні зарплати. Було таке розкішне дозвілля в Первомайську: “піти в берег” – тобто культурно випивати на березі річки.

З повними кишенями грошей вантажники заходили в єдиний на всю округу магазин і скуповували фінську салямі – страшенно дорогу і несмачну, спирт “Рояль” і цукерки “Каракум” і “Білочка” – ящиками.

На цьому асортимент магазину закінчувався. Шлях “до берега” проходив повз школу, де робітники жменями пригощали шоколадними цукерками всіх дітей, що зустрічали. Усе місто знало – вантажники гуляють.

Приїхавши до Одеси на чергову сесію для істориків-заочників, Бабич отримав від знайомого “таксиста в авторитеті” пропозицію, від якої неможливо відмовитися. Таксит розповів, що пожежникам із частини по сусідству дають у гуртожитку кімнати. “Авторитет” узяв пляшку і пішов говорити з потрібними людьми.

Так 23-річний Олександр Бабич “понаїхав” із Первомайська до Одеси й став пожежником.

Пожежник і міліціонер

На початку 1990-х пожежні частини були у складі МВС. Графік чергувань – доба через три. Зарплата – 15 доларів на місяць.

“Голодували, як собаки. На Пересипському мосту в той час торгували смаженими пиріжками. Їх в Одесі лагідно називали “гастритами” – вони смажились на вулиці у вічному фритюрі. І ось я отримав першу зарплату пожежника, йду, відчуваю аромат пиріжків і думаю, що, напевно, ніколи не зможу дозволити собі цю смакоту. Купував на м’ясокомбінаті мішками кістки – там мосли з шматками жил і плівок. Виварював і їв”, – згадує Олександр.

Олександр Бабич. Пожежник

Лише нещодавно Бабич випадково проговорився своїй мамі про одну з 78 пожеж, які гасив. На Пересипі, у відстійнику, де мили цистерни, зібралися залишки нафтопродуктів – “мазутні озера”. Одне з таких озер розміром зі стадіон загорілося. Поблизу стояли цистерни з соляркою, які почали грітися.

Вибух знищив би не тільки Пересипський міст, а й кілька житлових кварталів навколо. Гасити мазутне озеро можна тільки піною – але для цього потрібно затягнути пожежний рукав ближче до вогню. Повзли з цим рукавом, а з двох стволів на них лили воду, щоб хоч трохи охолодити.

Якось Бабич пив пиво на Ланжероні з однокурсником, на той момент уже майором спецназу. Наслухавшись про пожежі, однокурсник сказав, що навіть в міліції спокійніше і запропонував йому перевестися, адже все одно організації належали МВС

І в 1994 році Бабич вступає до інституту, а згодом університету внутрішніх справ. Там він відповідав за виховання курсантів. Вчив ходити строєм так, щоб у процесі маршування всі набиралися розуму.

В міліції Бабич раптом дослужився до підполковника. Паралельно, щоб не нудьгувати, здобув другу освіту, юридичну.

У підпорядкуванні в нього була група психологів. Одного разу вони залітають до нього в кабінет, щоб терміново заповнити опитувальник. І коли його запитали, про що він мріє, Олександр відповів, що хоче скупатися у всіх океанах.

Колеги мрію затвердили й занесли до своєї міліцейсько-психологічної анкети.

Через кілька років Бабич покине міліцію і займеться бізнесом. Коли з’явилися гроші, вони поїхали з дружиною у тур на Шрі-Ланку, де він занурився в Індійський океан. Через рік летить читати лекції в Каліфорнію – Тихий океан. Потім випадково опинився в Кейптауні – друг покликав перетнути Атлантику на яхті.

Залишився Північний Льодовитий. Але згодом в приватні плани увірвався подих його улюбленої історії.

Похмурий сценарист і веселий екскурсовод

У 2010-му Бабич пише сценарій епізоду до документального фільму про події 1941-го року. Але рецензенти повернули сценарій через те, що написано похмуро і зовсям немає позитиву.

На той момент в портфоліо Олександра були сценарії серіалу “Історія українських земель” (2005) для одного з українських телеканалів і робота над 500-серійною “Історією держави Російської” (2007) для росТБ.

Це був для Бабича божевільний марафон. Вісім годин в інституті, потім додому – вечеряв і до 2-3 ночі писав чергову серію. І так майже два роки. Врешті-решт зрозумів, що в такому режимі не витягує, і звільнився з університету МВС.

Згодом від послуг “похмурого” українського сценариста відмовилися.

Бабичу вкотре довелося починати з нуля.

У двоюрідного брата був мікроавтобус, а в Олександра – багато історій про Одесу і одеситів. Ідеальний win-win для сімейного бізнесу. Так 2010-го з’явилося турагентство “Тудой-сюдой”.

Через “Тудой-сюдой” проходила величезна кількість туристів із Росії. Олександр їх називає “умовно хороші руські”, бо зовсім тупа маса пролітала над Одесою до Анталії. А в Одесі приземлялися ті, хто читав Бабеля Паустовського. Але приблизно 80% туристів відвалилися після Революції гідності.

Паралельно з екскурсіями Олександр Бабич писав книжки. Про партизанські загони часів Другої світової. Про групу Кузнєцова-Калошина – відрізані від світу в одеських катакомбах вони перестріляли один одного. Про групу Солдатенка, учасників якої звинуватили в канібалізмі. Про те, як жило місто під німцями і румунами – матеріал для 600-сторінкового дослідження “Одеса. 1941-1944. Пережити окупацію” він збирав сім років.

Євромайдан і двічі погорілець

Євромайдан став для Бабича одним із моментів вибору – з ким він і проти кого. Втім, сам він вважає, що насправді вибору не було.

Бабич мав велику колекцію головних уборів, зокрема касок і шоломів – пожежних, міліцейських, армійських, будівельних. Одного дня усе це спакував, на кожній касці написав – “бережи голову, синку” і передав на Майдан.

12 лютого 2014-го, у Бабича “випадково” згоріла квартира. Рівно п’ять років по тому спалять його машину – він тоді боровся проти забудови Літнього театру в Міському саду.

27 лютого він дивиться в новинах, як “зелені чоловічки” заходять у кримський парламент, а 1 березня пише пост у соцмережі. Як виявилося, пророчий. У цих кількох абзацах знаків оклику більше, ніж у всіх його книгах разом узятих:

“Нам буде легко вбивати росіян, а росіянам – нас!..

У вуличних боях, зчепившись у рукопашній і вириваючи кадики зубами, ми з ними однаково гарчатимемо: “Йо… твою мать!”, а вмираючи, однаково кликатимемо маму!..

Росіяни, я буду захищати від вас будинок Пушкіна в Одесі! Я захищатиму могили двох своїх дідів – ветеранів війни (моряка Чорноморського флоту і героя Сталінградської битви). Я захищатиму свою бабусю – ветеранку війни, свою дружину – росіянку Світлану Іванову, трьох дітей і матір з батьком!

Тому що я люблю все це!!!!! Це моя Батьківщина!!!!! Я буду її захищати!!!!!!”

Через вісім років після цього посту в Олександра Бабича, як і в мільйонів українців, почнеться найдовший день у житті. Але на відміну від більшості з нас, він був готовий до цього дня – настільки, наскільки можна підготуватися до апокаліпсису.

За місяць до 24 лютого він склав у машину всі дитячі речі, все для ночівлі в полі просто неба, спальники, воду, копії документів. 24-го о 5.35 ранку Бабич вже виїхав із двору з дружиною і двома маленькими дітьми.

Він відвіз дружину з дітьми до Брно, завантажився “медициною і снарягою”. Коли за кілька днів повертався, молдавська прикордонниця запитала: “Ви куди?”. “Додому”. “Не раджу”.

Він подякував за безцінну пораду, а коли переїхав кордон, з українського боку побачив той самий апокаліпсис, який до того бачив лише в фільмах про Другу світову. Під холодним дощем пекельний багатокілометровий затор, нескінченний караван жінок із дітьми, домашніми тваринами, валізами.

Волонтер, або Тудой і сюдой

Навесні 2022-го офіс “Тудой-сюдой” перетворився на волонтерський центр. Польща, Колумбія, Австралія, Іспанія, Італія, ПАР, США – від Чикаго до Аляски. Це лише деякі адреси, звідки приходить допомога.

Десятки машин для ЗСУ, пригнаних Бабичем із Європи, тонни вантажів.

В Одесі можливо все. Сміючись, він розповідає, як одного дня йому дзвонить знайомий командир підрозділу ССО. “Потрібен пікап. Грошей немає, але є БРДМ на обмін. Мені у 2014-му пацани подарували, на дачі стоїть. Я її переробив і на риболовлю їздив. Продайте і купіть нам пікап”. І кидає фотку бойової машини – а там велюрові дивани в середині, буржуйка з виведеною назовні трубою.

Знайшли людину, яка погодилася на обмін без доплат. За кілька днів привозять на залізничній платформі абсолютно новий у поліетилені пікап, повний фарш, із комплектом болотної гуми. До речі, беердеемку в цього військового дотепер не забрали – так на дачі й іржавіє.

Деякі з постів-запитів Олександра за цей рік могли б взяти участь у конкурсі найкоротших оповідань.

“Хто допоможе знайти протез руки бійцю?”

“Друзі, а може, у когось є вільний бус-рефрижератор?”

Олександр Бабич з товаришами під час завдання

Натреноване на макрозйомку око історика фіксує у війні відтінки, непомітні для загалу. Бабич разом із командою місії “На щиті” ексгумував загиблих військових.

Досвід такої роботи у нього був: з 2008 року він займався пошуком останків солдатів, загиблих у 1941-1944. З липня минулого року Бабич відгукнувся на пропозицію служби військово-цивільного співробітництва CIMIC при Генштабі. Йому запропонували долучитися до пошуку загиблих на цій війні.

Знайшли форму, взуття, одеські бізнесмени дали гроші на купівлю буса з холодильником. Знайомий парфумер створив для групи спеціальний тютюново-хвойно-торф’яний аромат. Якщо бризнути в маску-пелюстку, перебиває будь-який запах.

Спочатку працювали в Калинівці Миколаївської області, де в березні 2022-го збили 4 російські вертольоти. Потім були поїздки на північ Херсонщини. Шукали по полях і посадках – і українців, і росіян.

Ексгумації солдатів Другої світової – це археологія. Кістки. А тут трупи різного ступеня тління, горілі. Броник піднімаєш, а з очеревини мишача сім’я розбігається.
Наших піднімати морально важко. Завжди думаєш, хто він, звідки, як його привезуть у такому вигляді до мами.
З “орками” – психологічно простіше. Підняти із землі, в мішок засунути, потім у холодильник і на обмін. Просто прибрати їх із нашої землі.
Скільки ми працювали з мертвими росіянами, ні в наших військових, ні в місцевих жителів не було бажання поглумитися. Усі розуміли – воювати потрібно з живими, а ці вже відвоювалися.

Одесит проти одеського міфу

В найкращі часи екскурсію “Кримінальна Одеса” замовляли у нього в сто разів частіше, ніж “Одесу літературну”. І це історія про Сатурна, що пожирає своїх дітей, тому що саме “Одеса літературна” багато в чому породила міф про “Одесу бандитську”.

Нещодавно він презентував свою стратегію зміни одеського міфу. Головним героєм має стати не бандит, а талановитий комерсант. Приміром, Моріс Ефруссі – одесит, який одружився з донькою Ротшильда і підтримував усіх паризьких художників. Або Григорій Маразлі, сім’я якого починала з контрабанди, а потім він стає міським головою і дарує місту палац під Музей образотворчих мистецтв.

Одна з ролей Бабича сьогодні – член історико-топонімічної комісії при мерії Одеси, яка займається перейменуванням вулиць.

Олександр Бабич один із тих, хто вважає, що в Одесі має залишитися і памятник Пушкіну і вулиця Пушкінська. Адже Пушкін провів тут 13 місяців плідної творчої роботи. І пушкінський “Євгеній Онєгін містить найкращий опис європейської Одеси.

Як історика Бабича сьогодні непокоїть феномен, створений нашою пропагандою. Він вважає, що не може бути війни без героїв. Це має бути не пес Патрон, а реальні люди. Саме їх іменами маютьназивати школи, про них знімати фільми.

А зараз Олександр Бабич в найближчих планах має захистити від росіян Пушкіна, новий одеський міф будувати й в Північному Льодовитому океані купатися.

Читайте також:

• Скоро в Одесі з’являться вулиці Аліберне, Ріслінга, Раллі: де саме (опитування)
• Перейменування в Одесі: десять принципів роботи топонімічної комісії
• В Україні створили онлайн-посібник для волонтерів

За матеріалами “Української правди”.