Ключові моменти:
- Гвоздавське гетто було частиною Голокосту на півдні України та системного знищення євреїв у роки нацистської окупації
- Багато могил досі залишаються невиявленими — у лісах, ярах і просто в межах села
- Свідчення очевидців збереглися завдяки місцевим мешканцям та вчительці історії
- Попри смертельну небезпеку, жителі навколишніх сіл рятували в’язнів і переховували дітей
Цей матеріал підготовлено на основі зібраних свідчень очевидців, локальних історичних досліджень та публікацій, що роками фіксували пам’ять про трагедію Гвоздавського гетто. Саме так, через живі людські історії, формується розуміння подій, які не завжди збереглися в офіційних документах.
Ми свідомо спираємося на персональні свідчення, бо саме вони дозволяють побачити історію не як абстрактну статистику, а як реальність конкретних людей. Такі історії перевірялися роками, зіставлялися між собою та збережені в локальній історичній пам’яті.
Ці історії перевірені не одним поколінням дослідників та журналістів. Ми не прикрашаємо реальність — лише фіксуємо те, що люди пам’ятають і готові передати далі, усвідомлюючи ціну цієї пам’яті.
Гетто у Гвоздавці Другій на Одещині: тут людей знищували тисячами
Сьогодні на місці колишнього гетто у Гвоздавці Другій Зеленогірської громади — фермерське господарство. Нічого не нагадує, що між 1941 і 1944 роками через цей табір пройшли десятки тисяч євреїв, депортованих із півдня України, Бессарабії та Молдови. Проте для місцевих жителів ця пам’ять нікуди не зникла — її передавали з уст в уста, без архівів і меморіальних дощок.
За різними оцінками, близько п’яти тисяч людей тут були закатовані, померли від голоду або розстріляні й поховані в безіменних могилах. Частина загинула ще «дорогою смерті» — під час етапування до інших гетто Миколаївщини. Місця поховань розкидані навколо села, у лісах, ярах, біля річки Кодими. Одну з таких могил випадково виявили лише у 2007 році під час прокладання газопроводу.
Про події тих років відомо багато завдяки спогадам місцевих мешканців. Сухенька бабуся, чий дім стояв неподалік табору, згадувала, як підлітками вони носили в’язням їжу. Румунські охоронці проганяли дітей, але ті поверталися знову — з окрайцем хліба, картоплиною чи жменею мамалиги.
Як українці рятували євреїв під страхом смерті
Чимало свідчень зберегла місцева вчителька історії Валентина Жевенець. Вона документувала розповіді про масові поховання, про колони людей, яких переганяли селами, і про конюшні в Гвоздавці Першій, де наприкінці 1941 року румунські окупанти знищили цілу групу в’язнів.
Та поряд зі смертю були й історії порятунку. Фросина Буйвол разом із братом Іваном врятували чотирьох дівчаток, яких охоронці вважали мертвими. Інші родини переховували втікачів із табору, годували, давали притулок, а іноді — нове життя. У Солтанівці бездітна сім’я Звоніщуків усиновила однорічного хлопчика, врятованого від загибелі.
Повністю були знищені єврейські громади навколишніх сіл і колонія Гельбінове, заснована ще у 1859 році. Це була не випадкова трагедія, а системний злочин проти людяності.
І сьогодні, коли Україна знову переживає війну, ці історії звучать особливо гостро. Пам’ять про Гвоздавське гетто — це не лише про минуле. Це про відповідальність називати зло своїм іменем.
Раніше «Одеське життя» повідомляло, що Колишній в’язень гетто і хранитель пам’яті Голокосту стане новим почесним громадянином Одеси.
Читайте також: День пам’яті жертв Голокосту: чому українці згадують жахи нацизму не тільки 27 січня?
