Цього дня, 15 червня, могло б виповнитись 83 роки заслуженому артисту України Івану Миколайчуку. Він був не лише талановитим актором, а й режисером, сценаристом та композитором. Миколайчук зіграв 34 ролі у кіно, написав 9 сценаріїв та мав дві режисерські роботи. Влада його не любила і називала «неблагонадійною», а самі українці казали, що він «душа українського кіно».
За що батько бурчав на сина?
Іван Миколайчук народився 15 червня 1941 року на Буковині, у селі Чорторія Чернівецької області, у багатодітній та дуже бідній родині. З 12 років почав грати у сільському самодіяльному театрі, а кіно вперше побачив у сільському клубі у 13 років.
При цьому батьки Івана були категорично проти того, щоб він ставав актором, вважаючи цю професію несерйозною та нездатною прогодувати сім’ю. Проте Іван зумів наполягти своєму: він закінчив музичне училище, театр-студію при театрі ім. О. Кобилянської та інститут Карпенка-Карого. Його батько, який ніколи не ходив до школи, був дуже невдоволений цим і бурчав: «Та скільки ж можна вчитися?»
Читайте також: З танцями та відключеннями світла: в Одесі відкрився «Чілдрен Кінофест»
Водночас доля вподобала Миколайчуку. Коли він навчався на останньому курсі київського інституту імені Карпенка-Карого, режисер Володимир Денисенко запросив його знятись у ролі Тараса Шевченка у фільмі «Сон». А за кілька місяців його помітив Сергій Параджанов і взяв на головну роль у картину «Тіні забутих предків». Івану Миколайчуку тоді було лише 23 роки. І коли фільм Параджанова вийшов на екрани, без перебільшення можна сказати, що про актора дізнався світ.
«Тіні забутих предків» отримали 39 міжнародних нагород, 28 призів на кінофестивалях, з них 24 Гран-прі у 21 країні світу та увійшли до Книги рекордів Гіннеса.
Наступним вийшов фільм «Комісари», потім – «Білий птах з чорною ознакою», де Миколайчук став не лише актором, а й сценаристом. А у фільмі «Пропала грамота» став фактично співрежисером.
Ще на тему: Фільми про кримських татар, які варто подивитися
У цей же час у житті молодого актора відбулася ще одна доленосна подія: 1962 року він одружився з акторкою Марією Карпюк, яка співала в хорі Григорія Верьовки.
Відомо, що коли артисти хору збиралися на гастролі до Югославії, Миколайчук знімався у Параджанова та перебував на Буковині. Звідти він зателефонував до Марії і сказав: «Приїжджай, будеш заміж за мене виходити». Дівчина не погоджувалася, боячись підвести колег. Тоді актор запропонував їй вибір: чи Югославія, чи заміжжя. І Марія обрала коханого чоловіка. Коли настав час йти до РАГСу, з’ясувалося, що дістати пристойну сукню для Марії неможливо. І довелося нареченій виходити заміж у капроновій сукні яскраво-зеленого кольору, а замість фати приколювати до волосся білу квітку.
Іван та Марія прожили разом 25 років. І після його смерті вона ніколи не називала себе «вдовою».
«Людина ворожої ідеології»
У 1970-х почались гоніння на діячів української культури. Спершу випровадили з кіно, а потім заарештували Сергія Параджанова. «Тіні забутих предків» заборонили до показу на довгий час, а Миколайчук отримав звинувачення у націоналізмі.
Під час зйомок фільму «Анничка» Іван спалахнув, намагаючись пояснити різницю між «націоналізмом» та «патріотизмом». Інцидент закінчився доносом до Києва і на талановитого актора причепили ярлик: «людина ворожої ідеології».
Крім того, Іван Миколайчук мав особливість – він завжди говорив лише правду, прямо та не стримуючись.
А після фільму «Білий птах з чорною ознакою» ситуація ускладнилася. Ця стрічка здобула Золотий приз Московського міжнародного кінофестивалю, і це сприйняли чи не випадок ворожих націоналістичних сил. Акторові довелося неодноразово пояснювати позицію в різних інстанціях.
«Пропала грамота» вийшла на екрани лише наприкінці 1980-х. Миколайчука поступово відсторонили від творчого процесу та протягом 5 років (за вказівками партії) його прізвище викреслювали з більшості знімальних груп, незважаючи на те, що режисери хотіли бачити його у своїх фільмах.
І лише 1979 року, завдяки заступництву, йому вдалося отримати дозвіл на зйомки фільму «Вавилон XX» за романом Василя Земляка, де Миколайчук став сценаристом, режисером, актором і навіть композитором. Фільм отримав приз «За найкращу режисуру» на Всесоюзному фестивалі у Душанбе.
Пішов із життя за прогнозом?
Івана Миколайчука не стало 3 серпня 1987 року – він помер від онкологічного захворювання. Йому було лише 46 років.
Нагадаємо, після тяжкого поранення на фронті помер український актор Василь Кухарський – виконавець ролі козака Максима Оси у кінострічці «Максим Оса та золото Песиголовця»
Ще на зйомках картини «Сон» Миколайчуку пошкодили рогівку, і в нього почалися проблеми із зором. А коли акторові виповнилося 30 років, у нього діагностували виразку шлунка. На знімальному майданчику дотримуватись дієти було неможливо, тому актора часто мучили болі.
Після одного з обстежень лікарі виявили у Миколайчука ракову пухлину. Вона зачепила щитовидну залозу і актор втратив голос. На столику поруч з ним стояв дзвіночок, яким він за потреби кликав дружину.
Колись у молодості сусідка, яку в селі вважали ясновидячою, передбачила Миколайчуку, що в його житті трагічну роль зіграє число 25. Родня дуже переживала, вважаючи, що він проживе лише 25 років. Проте, як виявилося, сусідка мала на увазі зовсім інше: актор помер буквально за кілька днів після того, як вони з дружиною відзначили чверть століття спільного життя – срібне весілля.
Іван Миколайчук: цікаві факти з життя актора
- Свій перший кіносценарій – «Живий хрест у мертвій діброві» – Миколайчук написав у 17 років.
- На батьківщині Іван Миколайчук отримав прізвисько «українського Жерара Філіпа», але, як розповідали колеги, він ніколи не страждав на «зоряну хворобу». При цьому за кордоном його добре знали не лише актори та режисери, а й звичайні глядачі. А 1971 року на кінофестивалі Fest його фільм побачив американський астронавт Ніл Армстронг. Він попросив про зустріч із режисером, потис йому руку і сказав: «Іване, я з тобою готовий знову полетіти на Місяць». В устах астронавта це звучало як найвище визнання.
- Але найдивовижніша зустріч у Миколайчука була із Жаном-Полем Бельмондо. Якось Миколайчука запросили знятися у якомусь болгарському фільмі. У цей же час у Софію прилетів і Жан-Поль Бельмондо. Коли француз дізнався, що український актор перебуває у Болгарії, то захотів зустрітися з ним. Виявляється, у Парижі він бачив «Тіні забутих предків» і прийшов від фільму на повне захоплення. Увечері він відлітав до Франції, тож запросив Миколайчука просто посидіти у готельному барі. Від перекладача Бельмондо відмовився, сказавши: «Якщо двом таким акторам, щоб зрозуміти один одного, потрібний ще хтось, то акторська справа взагалі нічого не варта на цьому світі». Того вечора два таланти провели вдвох, не промовивши жодного слова, але пізніше Миколайчук міг розповідати про цю зустріч годинами.
- У 1967 році Івану Миколайчуку дали комсомольську премію імені М. Островського. Вручення відбулося в урочистій обстановці у присутності всіх знаменитих діячів української культури. Через деякий час після вручення з’ясувалося, що Миколайчук не лише не був комсомольцем, а й навіть у піонерах не перебував. Вибухнув страшний скандал, кому належить вліпили догану «із занесенням у особисту справу», але позбавити премії актора було вже неможливо. І чиновники «відігралися» інакше – звання народного артиста України Миколайчук так і не отримав. Лише 1988 року на Бакинському кінофестивалі актор отримав диплом за видатний внесок у кіномистецтво посмертно.
- Миколайчук швидко опановував гру на різних музичних інструментах. 1957 року він закінчив Чернівецьке музичне училище за спеціальністю – хормейстер художньої самодіяльності. Він не тільки добре співав, а й грав на сопілці, роялі, цимбалах, скрипці, баяні, трубі та арфі.
- Останніми словами Миколайчука стали: «Тепер я знаю, як знімати кіно». Це було за три дні до його смерті. Абсолютно знесилений, він посеред ночі раптом сів на ліжку, чітко вимовив цю фразу, а потім знепритомнів.
Джерело та фото: РБК-Україна
