Адміністративно-територіальна реформа в Україні по-різному вплинула на села та селища. Десь стало ще гірше, а десь навпаки – села почали розвиватися, навіть в умовах війни. Сьогодні наша розповідь про село, якому після повного занепаду нарешті пощастило – після реформи воно стало адміністративним центром громади. Це село Буджак Болградського району (Бородіно, колишній Тарутинський район).
Скарб, вкрадений у бородінців Росією
Почнемо з історико-краєзнавчого музею, який ташується в ліцеї. Музею вже майже 70 років, ним опікується Лілія Зверєва, яка працює у шкільній бібліотеці. Тут представлено близько сорока експозицій та зібрані понад півтори тисячі експонатів: предмети побуту, документи, світлини, одяг. Є і пам’ятні речі з сьогоднішньої війни – їх передали музею військові ЗСУ, уродженці Буджаку, та родини загиблих на війні земляків.
При музеї працює гурток «Юний екскурсовод». Звичайно, що самі активні відвідувачі музею – школярі, а їхня улюблена експозиція – «Бородінський скарб».
На Одещині є понад 15 скіфських курганів, але Бородінський найвідоміший не тільки в Україні, а й у світі.
У 1912 році тут був знайдений скарб, який датується початком другої половини одинадцятого сторіччя до нашої ери. Складається він з предметів зброї – шести нефритових бойових сокир, двох срібних і бронзових наконечників спису та одної втулки до спису, бронзового кинджалу тощо. Спілка археологів України в рамках проекту «Археологічна спадщина, вкрадена Росією» внесла його в перелік 12 цінностей, які були вивезені з України в Росію. Зараз він знаходиться в Московському історичному музеї.
У Буджаці дружно живуть представники 16 національностей. Це волелюбні, працьовиті та горді люди. Вони частіше «проти», ніж «за». І коли Бородіно перейменували в Буджак, також були проти – збиралися, протестували, зверталися до суду, але згодом таки прийняли нову назву. Щодо територіальної реформи – тут усі були «за», бо бачили в цьому змогу відродити селище.
Чи виправдалися за чотири роки їхні сподівання, розкажуть вони самі.
Що важливо для пенсіонера?
Дмитро Ковач, пенсіонер, колишній голова селищної ради:
– Я переїхав в Бородіно з Петрівська в 1975 року. Працював директором Бородінської заочної школи.
Тоді Бородіно було у розквіті, відчувалося, що селище колись було райцентром (Бородінський район був ліквідований у 1962 році). Тут працювало близько двадцяти підприємств, з них чотири заводи – соко-консервний, цегляний, комбікормовий, завод з виробництва вина. Були сільгосптехніка, сільгоспхімія, сортова дільниця, інкубаторна станція. У дев’яності підприємства почали зникати – їх приватизовували, а потім руйнували, або просто доводили до банкрутства і знищували.
Останні двадцять років селище перетворювалося на село. Я не вірив, що реформа щось змінить, але, навіть незважаючи на війну, покращення є.
Мене як літню людину хвилює сфера охорони здоров’я – до лікарів доводиться звертатися частіше, ніж ходити в магазин. Так ось, у нас з’явилася сучасна аптека. Почала відроджуватись лікарня. Цього року приїхали два лікарі, запрацювали рентгенкабінет, УЗД, лабораторії. Для нас, пенсіонерів, це дуже важливо. З’явився стоматологічний кабінет. Отже, можна сказати, що після створення громади нам нарешті посміхнулась доля.
З Одеси повернулась у рідне селище
Ольга Мангул, кухар Буджацького ліцею:
– Мої батьки познайомилися, коли вчились в Одеському швацькому училищі. Потім обоє працювали в побутовому комбінаті. Пізніше – в сільгосптехніці. Я також вчилася в цьому училищі, деякий час мешкала в Одесі, але потім повернулася сюди.
Моя бабуся – німкеня, багато цікавого розповідала про той час, коли в Бородіно ще мешкали німці. Коли німців виганяли з Бессарабії у 1940 році, їй вдалося залишитися – сусіди сховали. Для мене Бородіно – це рідний дім, де дитинство було щасливим.
Зараз воно оживилося – на центральній вулиці зробили автошлях, дороги по провулках, також лікарня запрацювала. Є великий ліс, бузковий гай. Коли до нас приїжджають гості – надихатися не можуть цим свіжим повітрям.
Молодь, звичайно, виїжджає, каже, що у селі нема куди піти, де працювати.
Проте якщо захотіти, заняття можна знайти. Наприклад, я вже більше десяти років беру участь в художній самодіяльності – це моя віддушина.
Дуже хотілося б, щоб, коли закінчиться війна, у Будинку культури зробили ремонт. Колись в цій старовинній будівлі знаходилась лютеранська церква, про це свідчить меморіальна дошка, яку встановили бессарабські німці. Але останній ремонт тут робили півсторіччя тому. Правда, п’ять років назад поміняли дах, але цього замало.
Люди різні, а живуть дружно
Іван Іоргачов, працівник митниці:
– Я родом із Вільного (Бессарабська громада). Ми з дружиною педагоги, нам запропонували працювати в Бородінській школі. Мене вразило те, що в багатонаціональному Бородіно усі живуть мирно. Вільне – болгарське село, а тут купа національностей і у кожного своя кухня, своя культура, а живуть дружно.
Чесно кажучи, думав, що Бородіно вже нічого не світить, але тепер бачу позитивні зміни. З’явилися банкомати, майже закінчено будівництво дитсадка, відновлюється лікарня, працюють офіцери поліції – для них облаштували приміщення. Єдине – поки що не можемо звикнути, що ми «буджакці». Мабуть, вже для наступного покоління Бородіно стане Буджаком.
Всім болісно зустрічати старість на чужині
Ольга Тарица, адміністраторка соціального центру:
– З дитинства мріяла мешкати в Бородіно – так воно мені подобалось. Я родом із сусідньої Ламбрівки. Мій чоловік працював у Бородіно, їздити було незручно, тому в 1999 році ми переїхали сюди. Проблемою було знайти роботу, тож я пішла у школу прибиральницею.
Коли була створена громада, почалася реконструкція двоповерхової будівлі – в ній мав ташуватися Соціальний центр для постраждалих від сімейного насилля. Але почалася війна, і центр почав приймати переселенців. Мені запропонували тут працювати – тепер я і адміністраторка, і покоївка, і прибиральниця. Люди приїжджають з однією валізою, ми даємо їм усе необхідне. Але так тяжко бачити, що вони залишилися без даху над головою, без всього. Особливо літніх шкода – наскільки їм болісно зустрічати старість на чужині.
Те, що селище стало центром громади, пішло Буджаку на користь. А я отримала улюблену роботу.
Нехай закінчиться проклята війна
Валентина Афанасьєва, пенсіонерка:
– Я народилася в Бородіно, однак після школи переїхала в Бендери, а повернулася в 42 роки через війну в Придністров’ї. І одразу відчула, що повернулася додому. Спочатку працювала в селищній раді, потім завідувачкою побутового комбінату. В ньому працювали перукарня, цех пошиття одягу, майстерня з ремонту техніки, шевська майстерня. Потім все позакривалося. Люди почали виїжджати.
Зараз якогось кардинального покращення не відчула, можливо, через війну. Закінчиться вона, проклята, тоді побачимо.
Діти сюди не повернуться
Інна Мельник, секретар Буджацької селищної ради:
– Ми з чоловіком місцеві. Добре пам’ятаю, яким було Бородіно мого дитинства: зранку вулиці були заповнені людьми, які бігли на роботу хто на завод, хто в лікарню, хто в сільгосптехніку. Бородіно було живе. А скільки магазинів працювало: трикотажний, взуттєвий, господарський, «комісіонка», книжковий, галантерейний, п’ять продовольчих.
Згодом життя тут ніби зупинилося. Але за останні двадцять років зробили газифікацію, провели водопровід, облаштували парк, кладовище, родина Паларієвих побудувала красиву церкву.
Після того як Буджак став центром громади, зроблено було немало. Проте людей все менше, як і усюди в селах. В основному це люди віком 40 і старше. Торік народилося лише дві дитини – це говорить про те, що через шість років у нас навіть першого класу не буде. Голова громади Іван Кюссе розуміє це і намагається утримати молодь. Бере на роботу з останніх курсів вишів, створює добрі умови, шукає інвесторів. Але ж війна.
Наші діти люблять приїжджати в гості, але своє життя вони не пов’яжуть із селом. І жодна реформа їх не поверне назад.
Читайте також:
