Ключові моменти:
-
У Котловині на Одещині діє музей, що знайомить з історією краю — від давніх часів до ХХ століття.
-
Музей зібрав близько п’яти тисяч експонатів і створений завдяки ентузіазму Ніни Дейнеки.
-
Експозиція показує побут гагаузів, старі знаряддя праці та родинні реліквії з особистими історіями.
-
Музей став живим культурним простором, де пам’ятають минуле й підтримують сучасних захисників України.
Там, де гуляли південні слони
Старі сходи ведуть униз, у підвальне приміщення під будівлею ліцею. Жовті двері, видають скрип. Мовою дверей – «вітаю».
На столику біля порога – коробочка з бахилами: одягніть, щоб не наслідити в цій історії. І на килимах ручної роботи, якими застелені підлоги.
З’являється господиня «підземелля» Ніна Дейнека. Вона тут не за гроші. У неї – чверть від мінімалки. В неї – місія. Вона водить за минулим усіх допитливих.
– Що ж, почнемо! Ой, а де моя указка? Ну, знов я її посіяла. Ось так завжди – як чимось захоплюся…
Отже, куди переносимося? А давайте одразу на мільйон років назад.
– Це колінна чашечка південного слона, – вказує Ніна Дейнека на півсферу розміром із гандбольний м’яч. – А ось фрагменти його щелепи. Підтверджено науковою експертизою. Так, колись у цих краях гуляли південні слони – представники роду мамонтів. Але вам, мабуть, цікавіше, як утворилося наше гагаузьке село?
Болбока – ім’я жіноче
Ніна Іванівна ніби натискає якусь кнопку, і ми – на початку 19 століття. Бачимо біженців з Добруджі — сім’ї гагаузьких і болгарських переселенців, які йдуть по пагорбах вздовж Дунаю і нарешті наважуються переправитися на лівий берег – у степи, залиті сонцем.
Як можуть, вони роблять плоти. Але ті не міцні, а річка підступна. У ході переправи течія підхоплює і несе молодого чоловіка.
Йому намагаються допомогти, але він зникає у вирі. «Танри, ярдим єт!» – волає молода жінка, але Небеса не чують її благання.
На протилежний берег нещасна виходить вдовою. Як тепер вона, з дитиною на руках, виживе у цих степах?
Вона бреде і від сліз нічого не бачить. Не помічає, як відстає від гурту. Її повертає до свідомості плач дитини. Вона йде на цей плач і знаходить мертву жінку, поряд з якою – немовля. На ньому – зв’язка бубликів та записка: це дитина священника. Перша думка – взяти немовля на руки. Але жінка зупиняється: як вона виживе у цій пустелі з двома дітьми? Їй би врятувати свою. Вона бере своє дитя за руку і йде геть. Але беззахисна крихітка починає волати щосили. Цей крик нестерпний. Вдова повертається. Як може, вона присипає землею мертву незнайомку, бере її дитину і продовжує шлях. З настанням сутінків жінка загортає дітей у свій одяг і, притиснувши до себе, провалюється в сон.
На світанку жінку будить теплий сонячний промінчик і райський спів птахів. Перед нею – тиха, неглибока річечка із зеленими схилами. «Бол!» – вигукує вона. Що з гагаузької – безмежність і свобода.
– Звідси й пішла назва нашого села – Болбока. Зауважте, ім’я жіноче. Тому що ця місцевість відкрилася жінці, берегині роду. Є багато інших легенд про походження нашого села, але ця – моя улюблена, – посміхається Ніна Дейнека.
Як гагаузи степ підіймали
Як же вижили люди в цьому первозданному степу?
На годиннику – кінець 19 століття. Ось вони, знаряддя праці – усі зібрані тут, зроблені людськими руками, без жодного цвяха: кожен предмет вивершено так, як уміли лише майстри того часу.
Потрібно змолоти пшеницю, щоб зварити дітям кашу? Для цього використовують каю (подрібнювач зерна) – великий круглий камінь із дерев’яною ручкою, який потрібно безупинно крутити.
У мене не вистачає сил провернути навіть один раз. Нівроку було сили у пращурів!
На трьох великих дерев’яних пристроях, схожих на санки, таблички «Дювен». Тільки замість полозів у них – оскал із гострих крем’яних каменів. Ніна Дейнека включає функцію «відео».
Перед нами – велике подвір’я, на ньому вкопаний стовп, а під ним – снопи пшениці. Господар прив’язує коня до стовпа, запрягає у дювен, у який одразу застрибують дві його дитини. Кінь починає ходити по колу, діти пищать від задоволення – люблять вони цю карусель. Батько не заперечує – діти є тим вантажем, який потрібен, щоб дювен молотив зерно, а заразом подрібнював солому.
Ніна Іванівна з гордістю демонструє винахід хазяїв того часу – механічну сівалку. Вона схожа на барабан із дірочками по колу. Всередину насипають насіння кукурудзи, барабан одягають на вісь плуга. Він їде – барабан крутиться, зерно падає з потрібним інтервалом.
І таких пристроїв, що допомагають, чимало.
Свекруха з інспекцією: що там син бере?
Хазяйка кличе до будинку. Тут багато старого начиння – глиняні глечики, кошики з лози, ткацький верстат у кутку. Якщо хочете, можете спробувати, він – робочий.
На стінах та підлогах – вовняні килими. На ліжку під вовняною ковдрою – цілий стос матраців. Навіщо стільки?
– Є у гагаузів такий звичай, – пояснює Ніна Дейнека. – Після сватання майбутня свекруха приходить до будинку невістки. Не церемонячись, вона піднімає покривало на ліжку і перераховує матраци. Батьки нареченої пред’являють гості вовняні килими на стіни – їх має бути хоча б два. Також мають бути приготовлені килими на підлогу. Сваха прискіпливо вивчає посаг: без цього добра молодуха не варта її улюбленого сина.
Втім, це вже історія першої половини 20 століття. Через інспекцію свекрухи проходили деякі сучасні котловинські жінки, коли виходили заміж.
Про що мовчить старе дзеркало?
На нас, прибульців із айфонами, мовчки дивиться старе дзеркало у червоному кутку кімнати.
Я – не фахівець із дерева, але відчуваю, що воно благородного походження. Майстер дуже постарався прикрасити його різьбленими елементами. Раніше зробити такий подарунок – все одно що сьогодні поставити під вікном коханої «Тойоту» і вручити їй ключі від авто.
– Це сумна історія, – каже Ніна Іванівна та натискає кнопку «початок 20 століття».
Тоді в Придунав’ї жили німецькі колоністи, які володіли багатьма ремеслами. Вони вміло господарювали. Одна з гагаузьких родин на прізвище Казани вирішила забезпечити майбутнє синові, давши йому німецьку освіту. Як тоді казали, «віддати в науки» до німця. Це коштувало великих грошей. Сім’я продала підводу та коня. І ось у свої 12 років маленький гагауз живе у німецькій родині та ходить у підмайстрах.
Але у сорокових роках розпочинається депортація німців.
– Вибір: або заслання в степи Казахстану, або на історичну батьківщину. Зрозуміло, німці обирають батьківщину. І хлопчик із родини Казани їде з німецькою родиною до Німеччини, – розповідає хранителька історії. – У нього з’являється можливість повернутися додому лише після 1953 року, після розвінчання культу Сталіна. Чоловік взяв із собою найцінніше – столярний інструмент та туалетний столик із дзеркалами. Своєї хати не було – жив із сестрою, з братом. Дзеркалу завжди відводилося почесне місце. Але нікому не дозволялося його торкатися. Чоловік до кінця своїх днів прожив один, не одружився. Ми припускаємо, що це дзеркало майстер робив у подарунок коханій, але вона не прийняла його пропозицію – ні руку, ні серце, ні дзеркало.
Довідка ОЖ
Котловина — село в південній частині Одеської області, у Буджацькому степу, поблизу Дунаю та кордону з Румунією. Раніше було відоме під назвою Болбока. Засноване на початку XIX століття гагаузькими та болгарськими переселенцями з Добруджі.
Котловина є одним із центрів гагаузької культури в Україні: тут збережені традиції, мова, народні ремесла та історична пам’ять. У селі діє унікальний історичний музей, створений на ентузіазмі місцевих мешканців, а також працює Котловинський ліцей, де виховують юних екскурсоводів.
Шеврони із зображенням вовка
Довго можна подорожувати машиною часу. Жителі Котловини зібрали близько п’яти тисяч експонатів.
Сьогодні нас водила у минуле керівник музейного комплексу «Котловинський історичний музей широкого профілю» Котловинського ліцею Ніна Дейнека. Все життя вона працює з дітьми, передаючи їм знання історії та культури гагаузького народу.
У Котловинському ліцеї – 24 юні екскурсоводи, це учні 4-11 класів, яких підготувала Ніна Іванівна. Діти можуть провести будь-яку тематичну екскурсію, причому, як українською, так і гагаузькою мовами.
На початку 2026-го Котловинському музею, створеному на ентузіазмі мешканців села, виповниться двадцять років.
Останнє, що показує нам Ніна Дейнека, – це унікальні шеврони українських воїнів гагаузького походження із символом вовка та написом «Гагауз».
Сьогодні гагаузи, як і всі інші народи нашої країни, боронять рідну землю. Їхні пращури заплатили високу ціну за право тут жити й працювати, і цю традицію незламності гідно продовжують сучасні герої.
Цей музей – не просто зібрання експонатів, а жива пам’ять про силу, працю і дух народу, який оберігає свою землю в усі часи.
Читайте також:
- Натхнення Буджацьких степів: як на Одещині відроджують забуті ремесла (відео)
- Як «Одеське Життя» зробило зіркою Ютуба фермера з Котловини: із користю для всіх
