Ключові моменти:
- Родина Полівенків виховує семеро дітей, частина з яких має проблеми зі здоров’ям.
- Сім’я тримає господарство й робить запаси продуктів через затримки виплат.
- Дітям допомагають адаптуватися через турботу, спільні справи та домашню атмосферу.
- Полівенки підтримують і самотнього пенсіонера Миколу Яшкова.
Патронат над дитиною в Україні є офіційною формою тимчасового сімейного догляду, яку координують служби у справах дітей та органи місцевого самоврядування. За правилами Міністерства соціальної політики, дитина може перебувати у патронатній родині, поки фахівці вирішують її подальшу долю — повернення до біологічної сім’ї, опіку чи влаштування в іншу форму виховання.
Історія родини Полівенків із Рені показує, як ця система працює не на папері, а в реальному житті. Журналістка «Одеського життя» побувала у родині, поспілкувалася з патронатними батьками та побачила, як організований їхній щоденний побут — від догляду за дітьми до власного господарства, яке допомагає утримувати велику сім’ю.
«Людо, ти маєш бути яскравою!»
– Вибачте, у мене повіки трохи припухлі: я щойно від майстра – стрілки зробила та брівки оновила, – зустріла на подвір’ї Людмила. – Подружки мені кажуть: «Людо, ти маєш бути яскравою, ефектною!».
Насправді таку ефектну жінку в Рені ще треба пошукати. І справа не в брівках. Навколо Людмили – семеро дітей у невпинному русі! Хто на велосипеді, хто на роликах, хто на батуті. Хтось упав і плаче, у когось злетіли капці, хтось шапку посіяв. Людмила дає інтерв’ю – і попутно взуває побігайкам капці, натягує на вуха шапку, ліквідовує «аварію». А з хати тим часом долинають аромати домашніх пирогів. Людмила – як величезне сонце, що зігріває всіх. Ось це ефект!
Отримали щасливий квиток
Коли Юрій та Людмила Полівенки вирішили зайнятися патронатом і під їхнім крилом опинилися перші троє дітлахів, ми розповідали про цю родину. За чотири роки пройдено великий шлях.
Доля перших трьох дітей склалася якнайкраще. Надійку Полівенки взяли під опіку: суд розглянув справу і вирішив, що малечі, яка має низку серйозних захворювань, у цій родині буде краще, ніж у біологічній. І справді: дівчинка, якій загрожувала сліпота, вилікувана, зміцніла й ходить до садочка. Невгамовного Сашка забрав його рідний батько – зараз вони живуть за кордоном. А Олечка вступила до училища, опановує професію кухаря.
За чотири роки роботи патронатної сім’ї тут отримали тепло, турботу й любов багато дітей різного віку.
За положенням, під патронатом дитина може перебувати три місяці, потім її мають повернути до біологічних батьків (якщо ті взялися за розум), або влаштувати в опікунську сім’ю, якщо вдалося таку підшукати. Крайній вихід – інтернат. Але службі у справах дітей влаштувати долю дитини за три місяці, пройшовши всі юридичні процедури, дуже складно – тож багато хлопчиків та дівчаток затримуються в родині Полівенків надовго.
«Першим ділом обіймаю»
Сьогодні в домі Юрія та Людмили живуть семеро дітей. У більшості з них є проблеми зі здоров’ям та розвитком. Наприклад, у маленького Гарика, якого нещодавно влаштували у патронатну сім’ю, мама зловживає алкоголем. Хлопчику давно час говорити, бігати, самостійно їсти, а він цього не вміє.
– У нас Гарик вже набрав вагу, зміцнів, – радіє Людмила. – Почав повторювати слова. Якщо оточити його турботою, вкласти в нього всю душу, постійно займатися здоров’ям, він має всі шанси наздогнати однолітків. Знайти б хлоп’яті люблячу родину…
Коли на подвір’я приводять нову дитину, Людмила насамперед обіймає її.
– «Обіймашки» – це у нас завжди. Багато дітей попервах не можуть наїстися. Тому я щодня готую щось смачненьке. Була дівчинка – вона потайки ховала під подушку хліб, яблука, пиріжки.
Повна морозилка м’яса та маленькі радощі
Людмила – неперевершений кулінар і кондитер. До процесу завжди залучає дітей, адже саме так малеча вчиться самообслуговуванню.
– Усі дуже люблять піцу: я роблю тісто, діти його розкачують, розкладають ковбасу, посипають сиром. Усе ми робимо дружно.
На столі багато домашніх продуктів, оскільки сім’я Полівенків тримає господарство.
– У нас шість кіз, щодня маємо до трьох літрів молока, – каже господиня. – Яйця не купуємо – свої курочки несуть достатньо. Тримаємо багато м’ясних качок: цієї зими забили сорок голів, зробили запаси – у морозилці повно м’яса. Минулого року нам подарували ягня: вигодували – тепер ще й баранина є. Чому робимо запаси? Бо державна допомога на утримання дітей не завжди виплачується вчасно, а їм треба забезпечити повноцінне харчування. Тому ми запасаємося. А ще поставили в городі три теплиці: завжди є зелень, а влітку – помідори та огірки.
Ми намагаємося економно вести господарство. Наприклад, домашні пироги виходять набагато дешевшими за магазинну випічку. І в бюджеті залишаються гроші на маленькі радощі – морозиво, цукерки.
Читайте також: В Бородінській громаді на Одещині всі діти-сироти живуть в справжніх родинах
Тут найбільша колекція велосипедів у Рені
Поки ми спілкувалися, хлопці гасали на велосипедах різних калібрів, демонструючи свій «технопарк». У жодній ренійській родині немає такої колекції велосипедів!
– Сусіди та знайомі дарують, коли їхні діти виростають, – розповідає Людмила. – Приносять також одяг, взуття, іграшки – часто знаходжу на хвіртці пакет із речами. Одягом, підгузками, дитячим харчуванням постійно допомагає громадська організація «Шлях до життя», яку очолює Маргарита Бохан. Ми давно мріяли побудувати у дворі ігровий майданчик. На допомогу прийшов підприємець Артем Лантінов – подарував ігровий комплекс. Самостійно ми придбали великий батут. А ще раз на тиждень приходить місіонерка Джульєтта – за чаюванням вона знайомить дітей з англійською мовою.
«Без Юри я б не впоралася»
День у сім’ї розписаний по хвилинах. Юрій працює в Ренійському порту електриком позмінно, усі вихідні присвячує дому та дітям.
Людмила підхоплюється о сьомій: їй треба зібрати трьох школярів, а трьох менших відправити в дитсадок.
– Малюків одягаю по одному і саджу в машину, щоб не розбігалися, – сміється патронатна мама. – Дякувати Богові, є авто: ми живемо далеченько від центру, на машині я швидко розвожу дітей. Потім – по магазинах, закуповую все необхідне, і бігом додому, готувати. На вечерю намагаюся зробити дві страви, адже смаки у дітей різні.
Завдання ускладнюються, коли хтось хворіє.
– Дякую чоловікові, який залишається з дітьми, якщо я з кимось їду в лікарню. Без Юри я б не впоралася, – наголошує Людмила. – Він справжній, надійний голова родини. Минулого року навіть відпустив мене в Ірландію – побачитися з рідним сином. Цього року планую побачитися з другим сином, він також живе за кордоном.
На відпочинок – з каструлями
Як за такого ритму і величезної відповідальності вдається бути в тонусі?
– Чоловік іноді залишається з дітьми, коли йду до подружок на чаювання – цього мені достатньо, щоб повернутися відновленою. Раз на місяць ходжу з дівчатами в сауну. Вечорами зі старшими дітьми любимо повалятися перед екраном: дивимося передачі про інші країни, уявляємо, що ми – мандрівники. І раз на рік обов’язково вирушаємо в подорож – на тиждень до моря.
На відпочинку Людмила ловить на собі здивовані погляди. Уявіть: приїжджає жінка з цілою оравою дітей та однією помічницею, а в багажнику – домашня консервація, овочі, фрукти, кавуни, ще й каструлі.
– На курортах усе дорого, – пояснює Людмила. – Свій «загашник» можна витратити за день, якщо харчуватися в кафешках. А зі своїми продуктами ми можемо відпочивати цілий тиждень. Знімаємо два будиночки, всі припаси складаємо у холодильники, самі готуємо, ходимо на море, відпочиваємо – нам дуже весело.
Із пиріжками – до любого діда Колі
Попри багато турбот, подружжя Полівенків знаходить час, сили та фінанси на розбудову обійстя.
– Наша стара альтанка у дворі для літніх чаювань стала тісною. Закупили щебінь та пісок, і чоловік почав будувати велику альтанку, – розповідає господиня. – Заодно вирішили збільшити площу сараю для худоби. Діти люблять наш «зоопарк».
До речі, у Людмили Полівенко негласно є ще один підопічний – сімдесятирічний Микола Яшков. Це знайомий самотній пенсіонер, діти якого багато років тому виїхали за кордон. Живе він один і дуже рідко спускається з четвертого поверху – ноги болять. Кілька разів на тиждень, хоч на п’ять-десять хвилин, Людмила з дітьми забігають до діда Колі, щоб підняти йому настрій і порадувати домашніми пиріжками.
Мабуть, це і є головний педагогічний секрет Людмили: показувати дітям, як ставитись до тих, хто потребує допомоги, виховуючи в них серце, здатне любити не лише «рідних», а й увесь світ.
Раніше ми писала, що у громаді на Одещині не лишилося сиріт: там знайшли родини для всіх.
Ще «Одеське життя» повідомляло, що Одеса шукає сім’ї, готові врятувати дітей від інтернатів.
Читайте також: «Родина для кожної дитини»: в Одесі пройшли заходи на підтримку сімейних форм виховання
