Ключові моменти:
- Українки неодноразово відігравали помітну роль у суспільному житті інших держав, стаючи королевами та принцесами за межами своєї батьківщини.
- Якщо приклади Роксолани та Анни Київської відомі багатьом, то про історію волинянки Катерини Десницької — українки, яка стала принцесою Сіаму, чули одиниці.
- Катерина Десницька пройшла шлях від сестри милосердя та учасниці російсько-японської війни до дружини спадкоємця сіамського престолу.
- Після розлучення з принцом вона відмовилася від титулу, прожила життя в еміграції, але назавжди залишилася частиною історії Таїланду й України.
Анна Київська і Роксолана: українки при владі іноземних держав
Поза всяким сумнівом, кожен із вас, шановні співгромадяни, трохи більше чи менше, але все ж знає, хто така Анна Ярославна — королева Франції. Нагадаю коротко: Анна Ярославна — молодша з трьох доньок великого князя київського Ярослава Мудрого. Народилася вона, за різними джерелами, між 1025 і 1036 роками, померла між 1075 і 1079 роками. Була Анна з 1051 по 1060 рік дружиною французького короля Генріха I, тобто королевою Франції.
Про яку ще українку ми з вами легко можемо згадати в контексті розмови про наших землячок при владі в інших країнах? Звісно ж, про Роксолану! Це полонянка, спочатку наложниця, а згодом «перша леді» османського султана Сулеймана I Пишного, мати султана Селіма II. Вона була однією з найвпливовіших жінок в історії Османської імперії. Її справжнє ім’я — Олександра або Анастасія Гаврилівна Лісовська. Рік народження невідомий, померла вона приблизно у 1560 році в Стамбулі.
Сіам — це сучасний Таїланд
Але, як то кажуть, Бог трійцю любить, і ось про третю українку, яка «царювала» у далеких від батьківщини краях, знають далеко не всі наші співгромадяни. Зізнаюся, я й сам дізнався про неї нещодавно. Йдеться про сіамську принцесу Катерину Іванівну Десницьку.
Що ж до Сіаму — такої країни на карті світу нині не існує, у 1949 році на її місці з’явився Таїланд. Нагадаю, влітку цього року Таїланд був у нас на слуху: там, на жаль, сталася війна з сусідньою державою — Камбоджею.
На щастя, бойові дії припинилися через кілька днів після підписання угоди про припинення вогню. Хто б сумнівався: заслуга в налагодженні миру там монопольно належить найбільшому миротворцю всіх часів і народів, кандидатові на отримання восьми Нобелівських премій миру Дональду Фредовичу Трампу (нехай Всевишній продовжить його дні бодай до кінця терміну перебування в Білому домі).
Так, можу ще нагадати, що про Таїланд у мирній і, схоже, безтурботній та безалаберній тоді Україні ми побіжно чули у 2011 році, коли дізналися, що туди продано українські танки Т-84 «Оплот». Хоча ні — ми, пересічні обивателі, дізналися про це значно пізніше, коли по нашій суверенній території почали гуркотіти гусениці російських танків і ми замислилися: навіщо ж, маючи такого скаженого сусіда, Україні було позбуватися броні?!
Дворянка йде на війну
Але повернімося до українсько-сіамської принцеси. Народилася вона у 1886 році в Луцьку. Волинська дворянка, учасниця війни з Японією і… кавалерка Георгіївського хреста! У її батька, голови Луцького окружного суду, від першого шлюбу було п’ятеро дітей, коли він одружився з майбутньою матір’ю Катерини, у якої від першого шлюбу було двоє малолітніх дітей.
У цьому шлюбі другою дитиною і з’явилася Катерина. Батько помер, коли їй було два роки, у 1903-му не стало матері. Катерина повністю занурилася в доросле життя. Вона закінчила курси сестер милосердя й вирушила на Далекий Схід, де тривала російсько-японська війна. Повернулася звідти з трьома нагородами, зокрема з Георгіївським хрестом. Українка Десницька була однією з чотирьох (!) жінок, які отримали цю високу бойову нагороду під час російсько-японської війни.
Зустріч із сіамським принцом і весілля
У 1904 році Десницька познайомилася з сіамським принцом Чакрабоном (другим сином короля Рами V), який здобував військову освіту в Санкт-Петербурзі, був випускником Пажеського корпусу. У 1906 році вона вийшла за нього заміж. Вінчання відбулося в Константинополі в грецькій церкві Святої Трійці — з поваги до віри Катерини.
Сіамська королівська родина спочатку холодно сприйняла цей шлюб: мовляв, і віра не та, і походження не відповідне. Принца навіть виключили з числа спадкоємців престолу. У 1908 році в подружжя народився син, якого назвали Чула. Після народження дитини опала Чакрабона припинилася.
Катерина зробила все, щоб вписатися в нове життя: вивчила тайську мову, поважала звичаї, налагодила добрі стосунки зі свекрухою. У 1910 році король Чулалонгкорн, батько Чакрабона, помер; королем став Вачіравуд — бездітний старший брат Чакрабона, який призначив його спадкоємцем престолу.
Любовний трикутник і розлучення
У 1919 році шлюб Катерини і Чакрабона розпався. Ось що колись писала вона своєму братові про почуття до чоловіка: «Дорогий Ваню… Якби ти знав, що це за прекрасна, чесна, добра людина. Звісно, багато хто, говорячи про моє заміжжя, згадує лише про багатство й розкіш, а про щастя мовчать, але я скажу, що більше любити, розуміти й поважати одне одного неможливо, і нікому не бажаю кращого сімейного життя. Так люблю його, як навіть і не думала».
І ось — маєш: «благовірний» виявився зовсім не благовірним, а прихильником… «трійничка». Причиною розлучення стала двоюрідна племінниця Чакрабона — Чаваліт, яку він захотів зробити своєю другою дружиною.
Катерина боролася за свій шлюб: «Прошу лише про одне — про співчуття. Думай про мене, як про хвору, єдиними ліками для якої є ти… Я все ще люблю тебе», — писала вона чоловікові. Але бути третьою зайвою горда українка не захотіла. Вона відмовилася від титулу принцеси і того ж року виїхала до Шанхаю, де жив її брат. Сина їй не віддали…
Смерть невірного принца і зустріч з онукою
Принц Чакрабон помер у 1920 році у віці 37 років від тропічної хвороби. Або ж це була кара Божа за те, що так вчинив із Катериною? Попрощатися з коханим вона приїхала. Згодом вийшла заміж за американця. Пізніше вони переїхали до Парижа, де Десницька провела решту життя (померла у 1960 році).
Лише один раз у житті їй довелося побачити єдину онуку — Нарису Чакрабон (народилася 1956 року), доньку її сина Чули та його дружини-англійки (син навчався в Англії, там вони й познайомилися). У 1995 році Нариса Чакрабон видала книгу «Катя і принц Сіаму».
Не думаю, що мене пробачать одесити, якщо «під завісу» не розповім правдиву історію їхньої землячки, яка теж потрапила «за кордон». Не з власної волі — словом, майже друга Роксолана. І хоч цю історію розповів усім нам відомий письменник-фантаст Жуль Верн, вона — не вигадка.
Викрадені одеситки та їхня доля
Був у Верна такий роман — «Упертий Керабан». Там описано враження цього турецького купця від мандрівки вздовж усього чорноморського узбережжя. Сам Верн у цих краях ніколи не бував, а багато сюжетів роману просто «запозичив» із чотиритомника, де були викладені результати експедиції, організованої півднем росії вченим-меценатом Демидовим у першій половині ХІХ століття.
Там ішлося й про «імпорт» одеських красунь для турецьких поціновувачів «полунички». І «бізнес» цей був не одноразовим. Так, уже пізніше, у 1883 році, місцева преса розповіла про зникнення 16-річної красуні-одеситки Анни Прокоф’євої.
Зникла — і «з кінцями». Але майже через десять років паломники, які повернулися до Одеси з Афону, розповіли: жива і здорова Анна, як то кажуть, «квітне й пахне»! Вона дісталася в Стамбулі купцеві-багатієві, який мав справи в Греції, куди й вивіз Аннушку.
Але однією з багатьох у його гаремі це дитя Одеси не стало: старий пер…ун по вуха в неї закохався і зробив її своєю «першою леді». Вона народила йому двох синів, але невдовзі, на жаль, її чоловік наказав довго жити. Скупердяй за життя, він для коханої не пошкодував: заповів їй чотири будинки в Салоніках, кілька вітрильних шхун і мішок грошей.
Вдовиця-одеситка теж виявилася не скупою: Афонському монастирю, де мешкали її діти, вона подарувала найбільше судно. А в Салоніках у подарованому нею будинку запрацювала школа. Хепі-енд!
Але кримінальний бізнес тривав. У 1893 році «Одеські новини» повідомили, що «нещодавно до російського посольства в Константинополі з’явилася якась В. і заявила, що вона була продана одеситом Н. до гарему, звідки їй удалося втекти». Втім, це вже зовсім інша історія…
Читайте також:
- Як в Одесі з’явився пам’ятник японському борцю: український слід в історії сумо
- Портрет одесита Жаботинського є на іноземних монетах і банкнотах
- Борис Мозолевський: український археолог, який став царем скіфів
Валерій БОЯНЖУ, Херсон — Одеса
