Ключові моменти:
- До війни Юрій Чірік жив звичайним життям, але після повномасштабного вторгнення він вирішив добровільно стати до лав захисників;
- Важке поранення ледь не коштувало йому життя;
- Реабілітація в Одесі починалася з інвалідного візка. Тепер він сам допомагає іншим ветеранам.
Цивільне життя до війни
До початку повномасштабного вторгнення життя Юрія Чіріка було спокійним і розміреним: робота, родина, друзі – головне, що заповнювало дні. Він мав улюблену справу, проводив час із дружиною та донькою, мріяв про майбутнє та намагався бути опорою для близьких.
Все миттєво змінила війна. Юрій відчув внутрішнє покликання – допомогти країні. Спочатку він вагався, розмірковував, але зрештою прийняв рішення, яке змінило його життя назавжди.
«Я не можу стояти осторонь. Я потрібен своїй країні», – сказав він собі.
Рішення йти на фронт
Юрій вирушив до військкомату. На душі було неспокійно: усвідомлення небезпеки, страх перед невідомим, турбота про родину – всі ці думки роїлися в голові, проте внутрішній голос був сильніший: «Я мушу це зробити, бо завтра може бути пізно!».
Він підписав документи, отримав військову форму і тільки після цього відчув, що мирне життя лишається позаду.
Перші дні на фронті
Перші дні на фронті були сповнені стресу, треба було адаптуватися. Юрій згадує, як важко було звикати до військових умов, до постійного страху обстрілів та невідомості. Він вчився покладатися на побратимів, відчувати командний дух та підтримку. Кожен день був сповнений боротьбою – не тільки з ворогом, додавалися власні сумніви та фізична втома.
– Ви тримайтеся, брати, ми разом пройдемо через це, – казав він своїм сусідам по блоку.
Трагедія і поранення
Все змінилося в один момент. Під час виходу на позиції стався вибух. Юрій згадує, як усе навколо обернулося хаосом: падіння, крики, страх. Ударна хвиля вдарила по касці, він відчув розрив у голові, спалах світла перед очима. Кров обпекла обличчя, а свідомість почала відходити.
Побратими намагалися надати першу допомогу: перев’язали, підв’язали щелепу, присипали піском, щоб зупинити кров. Він відчував, що тіло більше не слухається: не міг стояти, опиратися, навіть дихати ставало важко. Але поруч були друзі, які підтримували його, розповідали анекдоти, намагалися заспокоїти.
До теми: «Я бачу дерева, я бачу сонце, і я щасливий»: що розповів звільнений із російського полону військовий з Одещини
Перед очима – родина
Саме в цей критичний момент Юрій ясно побачив перед собою обличчя дружини та доньки. Їхні очі, посмішки, тепло – наче світло в темряві. І він відчув потужне бажання жити. Це видіння стало переломним моментом: помираючи, Юрій знайшов силу повернутися до життя.
– Мамо, я обіцяю, що повернуся, – прошепотів він сам до себе, коли свідомість повернулася.
Евакуація та операції
Юрія евакуювали через Херсон до Миколаєва. Дорогу він майже не пам’ятає, як його перевозили, як робили знімки та обстеження. В коридорах лікарні було повно людей, довелося лежати на підлозі, поки готували операційний стіл.
Нейрохірурги повідомили, що уламок, який пройшов через голову, був розміром 12 сантиметрів 8 міліметрів, і операція була надзвичайно складною. Коли Юрій прийшов до тями після операції, він ще довго перебував у шоковому стані, думки поверталися до побратимів та того, що сталося.
– В мене щось там у голові?! – запитав він, коли лікар пояснив масштаби поранення.
– Не переживай, все буде добре. Ми витягнемо, – відповів нейрохірург.
Юрій пам’ятає моменти після операції: тривогу від сирени, проліт ворожого літака поруч з лікарнею, як він від несподіванки злетів із ліжка. Його підтримували Андрій Лещишин та Олександр Голокоз, які не залишали його у палаті.
– Тримайся, Юрію, все буде добре, – сказав Андрій, коли вони допомагали пересунути його на крісло колісне.
– Я вірю вам. Дякую, що ви тут, – відповів Юрій, відчуваючи величезну вдячність за дружбу і підтримку.
Евакуація колоною до Одеси
Після Миколаєва Юрія евакуювали до Одеси колоною зі 110 машин, кожна з яких везла по 3-4 людини. Він пам’ятає, як страшно було сидіти у машині, відчуваючи ризик ракетного удару. Побратими намагалися підтримати його, жартували, співали тихо пісні, щоб зменшити напругу.
– Юрію, тримайся! Ми разом, все буде добре, – чув він поруч.
– Я тримаюся. Дякую, друзі. Я не здамся, – відповідав Юрій, відчуваючи силу командного духу.
Колона рухалася повільно, але кожен кілометр був наближенням до безпеки та шансом на відновлення.
Читайте також: Хто допоможе ветеранам повернутися до цивільного життя: як це відбувається у громадах Одещини та Хмельниччини
Відновлення та реабілітація
В Одесі Юрій почав проходити реабілітацію у 411-му військовому госпіталі. Спочатку він був наполовину паралізований, пересувався на кріслі колісному. Лікарі допомагали йому зробити перші кроки, тренували силу м’язів та координацію.
– Дивись, Юро, ти вже можеш триматися на ногах! – підбадьорював його лікар Дмитро Ігорович.
– Я зможу. Я мушу пройти цей шлях, – відповідав Юрій, відчуваючи, як надія росте з кожним днем.
Водночас він підтримував контакт із дружиною, яка перебувала за кордоном. Це додавало сил боротися та одужувати.
Підтримка від ветеран-хабу
Після виходу з лікарні Юрій звернувся до ветеран-хабу, де отримав юридичну, гуманітарну та психологічну підтримку. Там він зустрів людей, які розуміли його біль і страхи, допомагали оформляти документи та організовувати виплати.
– Ви не уявляєте, як важливо, коли є хтось поруч і розуміє тебе, – каже Юрій.
Ця допомога стала для нього не лише підтримкою, а й натхненням: він вирішив сам допомагати іншим ветеранам, що потрапили у схожі ситуації.
Нове життя та робота на благо ветеранів
Юрій влаштувався у ветеран-хаб і допомагає військовим у відновленні та оформленні виплат, зустрічає побратимів, підтримує проєкти інклюзивного пляжу. Він пишається тим, що може робити життя ветеранів легшим та допомагати їм відчути, що добро не закінчується.
– Я бачу, як люди знову посміхаються, і це дає мені сили, – каже Юрій.
Його історія – це не лише трагедія війни, а й потужне свідчення мужності, любові до родини та бажання жити. Юрій пройшов крізь смерть, реабілітувався та присвятив себе допомозі іншим, залишаючи після себе світло надії.
