Тарас Федюк — поет, майстер філософської лірики — народився 6 жовтня 1954-го в Ананьєві. Закінчив українське відділення філологічного факультету Одеського держуніверситету. Президент Асоціації українських письменників (з 2000 року). Лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка.
Мешкає поет на Одещині. Жартома каже, що він перекотиполе, бо прописаний у Києві, живе в Овідіополі, часом в Одесі, іноді на Хмельниччині.
Про тих, хто пише про війну, «не вилазячи з європ»
— Пане Тарасе, Ви колись зазначили, що європейська поезія давно здохла. А українська?
— Навіть у вірші одному писав, що останнім поетом у Європі був Аполінер. Ну, це певна гіпербола, звичайно. Але те, що поезія в європейських країнах стала значною мірою експериментаторською і цікавить переважно філологічну професуру, то це загалом виглядає, що так. Та й наклади поетичних книжок більшості тамтешніх поетів у 150-200 примірників про це свідчать.
Щодо нашої поезії, то, на жаль, ми йдемо слідом за європейським кораблем, але іншим фарватером. Наша поезія вирішила зректися модерних пошуків і стала звичайним маслітом. Переважно верлібровим, бо верлібр легше перекладати іншими мовами.
Читайте також: Хліб з Одещини у США: чим українці дивують американців
А з початком війни масово кинулись писати вірші «про війну» поети-баталісти. Це ті, що не бачили в очі війни і не вилазять з європ, але клепають вірші про війну. Бо це зараз має попит на емпатійному «ринку». А ще гранти, резиденції, переклади та ілюзія світової слави. Не відчуваючи війни, не знаючи її, банально та безталанно намагаються «вибити сльозу» із себе та читача. Стільки тріскучої кон’юнктурної продукції, як тепер, я не бачив з часів до 91-го року, коли без «обов’язкових» віршів (умовно, про партію/комсомол) не виходила майже жодна книжка.
Але тоді це було примусом, а тепер – за всякі «ніштяки». Безумовно, трапляються і справжні, вистраждані вірші цієї теми, але я особисто бачив таких лише два. Це якщо говорити про «мейнстрім» (мейнстрім – популярний напрям в певній сфері). Але, дякувати Богові, є в тому процесі щасливі винятки як серед старших, так і серед молодших поетів. На ці винятки у мене і лишається надія.
Завжди цікаво зазирнути в майбутнє
— Тарасе Олексійовичу, розкажіть про цьогорічне враження від свого поетичного туру та скільки книг вже видали?
— Поетичний тур – це занадто голосно сказано. Було три презентації нових книжок «Кенотаф» та «Виднокрай» в Одесі, Вінниці та Києві. Збірка «Кенотаф» вийшла у січні 2022-го, за місяць до війни, і тому всі презентації, які планувались, я скасував. За 2022-2023 роки не провів жодної зустрічі з читачами. Не до цього було. Так склалося, що вся моя активність припинилася: десь донатив, зустрічався з волонтерами, мав клопоти, якими ми всі переймаємось. Але в цьому часі народилась нова книжка віршів «Виднокрай».
У цій збірці наважився оприлюднити експериментальні твори з тих часів, коли шукав певну музику і логіку на теренах абсурду та старого доброго «потоку свідомості». А кілька речей написані взагалі не для друку, а для себе та для дружнього читання за хмільними столами. Є зразки ненормативної лексики, які траплялись, каюсь, в моїй роботі протягом всіх років мого віршування. Сюди вибрав лише кілька тих «неподобств», де ця лексика, як на мене, має і сенс, і певне естетичне виправдання, і навіть своєрідну норму.
Читайте також: В цьому селищі на Одещині вперше з’явилися вулиці Бандери і Шухевича
Зустрічаюсь з читачами нечасто, тому такі зустрічі завжди свіжі та «незамилені». Приходять до мене люди, як правило, ті, які знають мою творчість, яким цікаво спілкуватись зі мною, почути нові вірші, купити зрештою мою нову книжку. Тому мені завжди це цікаво. І повернутися в минуле. І зазирнути в майбутнє.
Щодо кількості книжок – то, повірте, кількість в поезії не має жодного значення. Але, якщо вже питаєте, то понад два десятки за 55 років творчої роботи.
Ще уклав книгу вибраних творів з підзаголовком «Вірші замкненої кімнати» та назвою «Авісага». Мабуть, видам за кілька років. А до ювілею з’явиться книга спогадів як вдячність всім, хто був у моєму житті!
— Чимало Ваших збірок названі по-федюківськи смачно: «Кенотаф», «Канабіс», «Транстністрія», «Хуга», «Цеглина», «Халва»… і остання «Виднокрай».
— Я люблю назви, які мають не одне прочитання, а кілька. Наприклад, одна з моїх книжок має назву «Горище». Вона може читатись як те, що під дахом хати і де можна знайти часом щось старе і цінне; або — як велика гора: горище, а не гора; ну і можна читати як «гори ще». Те ж саме з «Виднокраєм»: виднокрай як горизонт; видно край, як кінець часів. Я ще попросив художника трохи опустити літеру «К» і тоді читається, як «видно рай».
За місяць до широкомасштабної війни побачила світ книжка «Кенотаф». Щодо її назви, то тут простіше: кенотаф – це пам’ятник без поховання. Така символічна назва.
Коли говориш те, що думаєш, стаєш «їжаком»
— Чи були ще поети у вашому роду?
— Мій батько родом з Хмельниччини, зі Старокостянтинова — краю карасів і «самальотів». Мама родом із села Майнова, що біля Ананьєва. Мамин рід Охріменків свого часу переселився у Дикий степ з центральної України. Наша родина мешкала в місті Ананьєв. В рідному місті буваю тепер нечасто, але намагаюсь щороку приїздити на цвинтар, провідати батька-маму, бабу-діда. Щоправда, кілька років тому мій гарний приятель, директор Ананьївського історико-художнього музею Олександр Шхалахов організував мені зустріч із читачами. Був радий, що ні мене, ні моїх батьків-вчителів там не забули.
А поетів, наскільки мені відомо, в роду не було. Лише далекий родич Павло Федюк зі Львова писав хорошу прозу, і його ще добре там пам’ятають.
— Маєте друзів серед поетів?
— Друзів у мене завжди було небагато. Друзів-поетів також. Я маю не дуже «дружню» звичку говорити те, що думаю. Багатьом не подобається. Колись письменниця Марія Матіос назвала мене «їжаком». Ну, може й так. Протягом довгого літературного життя у мене було три близьких друга. Це великі українські поети Борис Нечерда та Ігор Римарук. Борис старший, Ігор – трохи молодший від мене. І ще відомий літературознавець, критик, професор Могилянки Володимир Моренець. На жаль, їх немає з нами на цьому світі, але вони з нами у наших душах. Близький мені товариш, тепер вже класик нашої поезії, Василь Герасим’юк. Всі вони зробили дуже багато для розвитку поезії, всі вони лауреати Шевченківки та багатьох інших відзнак. Дружу з молодшими талановитими Людмилою Дядченко, Юлією Броварною. Нещодавно заприятелював з цікавим молодим поетом, актором київського театру «Золоті ворота» Романом Муленком. А так – приятелів багато. Ворогів теж. Все, як має бути. Нічим не обділений у цьому світі.
— Тарасе Олексійовичу, що надихає творити?
— Творити надихає життя і цікавість пізнати світ в собі і себе у світі. Це якщо коротко. А якщо детально, то місця не вистачило б, щоб розповісти.
Читайте також:
