До Дня міста Рені, яке відзначалось 14 вересня, у місцевому історико-краєзнавчому музеї відкрилася персональна виставка картин професійного музиканта Олександра Кокалка. Ми не обмовилися: так, це картини музиканта.
А ще Олександр Кокалко пише вірші та прозу. У його невеликих текстах — зазвичай це есе і танка (п’ятивірш, жанр японської поезії) — завжди закладено глибокий сенс.
Починав з лозунгів та «дембельських альбомів»
На виставці в музеї
Багато років тому художник відкрив у місті Рені картинну галерею, де зустрічаються місцеві поети, письменники, художники та музиканти. Саме тут вони анонсують свої напрацювання, обмінюються думками та натхненням. Але про все по черзі.
— Олександре, знаю, що в молодості ви закінчили музичне училище, а з чого почалося захоплення живописом?
— Це почалось під час служби в армії. У ті «брежнєвські часи» була потрібна наочна агітація з гаслами, портретами членів політбюро і таке інше. Робота з гуашшю і фарбами мені вдавалася — і я став просто ухилятися від всіх тягарів служби (сміється). Чого я тільки не робив! Пам’ятаю картини на листах фанери, які малював тушшю, фломастерами, кольоровими олівцями – така собі змішана техніка. Коли картину покривав лаком, вона мала презентабельний вигляд і, на диво, такі картини навіть продавалися. А оформлення «дембельських альбомів»?! Цих замовлень завжди було багато, дембеля мені носили смажене м’ясо та інші делікатеси – ось така корупція (сміється).
— А Ви пам’ятаєте першу продану картину вже у статусі художника?
— Звичайно. Начальник Ренійського газового господарства В’ячеслав Сємєйкін купив у мене одразу дві картини за 300 доларів – тоді для мене це були величезні гроші. На одній картині було зображено старий міст, на другій – будинки на центральній площі міста. Нині вже все по-іншому, старе містечко живе лише на картинах.
— Старше покоління любить розглядати зображені кам’яно-дерев’яний румунський склад, згодом знищений пожежею, каланчу, якої вже давно немає, та інші втрачені будівлі тих часів.
— Так, я тоді виписував кожну деталь. А потім захопився імпресіонізмом.
— Як широкомасштабна війна відбилася на вашій творчості?
— У мене є кілька робіт. На одній із них — похмурий зимовий день, зерносховище та нагромадження фур на дорозі. Великовантажні машини залишили глибокі борозни на піску, вони «зорали» все довкола. Ці борозни — як відбиток війни. Або залізничні потяги, які йшли через Рені під час блокади портів Великої Одеси – це теж розповідь про війну.
— Що заважає творчості художника?
— Багато заважає, самі умови. Життя якимось брудним стало — через гроші, злодіїв, політиканів. Про що зараз найчастіше говорять? Про шахраїв, злодюг на високих постах. «Герої дня» — дуже негативні персонажі. І це пригнічує людину. Для мене ця виставка має головну мету – подарувати глядачам хоч трохи позитивних емоцій.
— А що дарує вам найбільший позитив?
— Річка Дунай. Вранці я виходжу на берег, вдихаю горизонти, і річка дає мені сили, натхнення, якийсь імпульс. Вона завжди різна – і хочеться відбивати неповторні моменти на полотні, щоб вони залишилися, щоб люди побачили те, що я побачив та відчув.
— Що ви порадите людині, яка вирішила зайнятися живописом?
— Накопити грошей (сміється). Потрібен етюдник, фарби, полотно, пензлі – все це дуже дорого. Звичайно, треба багато вчитися. Я, наприклад, самоучка. Але в наш час треба вчитися не лише живопису, а й маркетингу – треба вміти продати свої роботи. Якщо ти цьому не приділиш увагу, будеш лише у збитках. Мистецтво та потреби – стара історія. Досить згадати знаменитий «Паризький вулик» із 140 ательє-студій, які в 1902 році відкрив для художників-початківців меценат Альфред Буше. Хтось став знаменитістю, як, наприклад, Амедео Модільяні та Хаїм Сутін, а хтось згинув у бідності.
— Чи можуть у наш час заробити своєю творчістю художники, які мешкають у таких невеликих містечках, як Рені?
— В принципі, це можливо, але я такого не зустрічав. Зазвичай митці заробляють викладанням.
Світло краси Бессарабії, що лікує
Лілія Олейник
Олександр Кокалко працює у стилі імпресіонізму, коли головне у картині — світло. І його роботи, що віддзеркалюють красу Бессарабії, — це ліки під час війни.
— У мене є дві картини Олександра, – розповідає голова Ренійського літературного клубу «Джерела» Лілія Олейнік. – Одну з них подарував чоловік на день народження. На полотні зображено світанок над великим озером. Щоранку я прокидаюся з цим світанком – і це для мене заряд на цілий день. А я подарувала чоловікові картину, яка відповідала його хобі: на величезному озері, біля горизонту — маленький човен, і в ньому два чоловіки. Мій чоловік, який захоплювався рибалкою та полюванням, казав, що це він із батьком на озері. Картини Олександра Кокалко є і у моїх батьків, у багатьох ренійців.
Він пише – як малює
Надія Наткіна
Багато років тому Олександр Кокалко відкрив у своїй оселі приватну картинну галерею, де кожен охочий може побачити його роботи. Ця галерея, де стоїть рояль, стала місцем зустрічей творчої еліти громади. Тут збираються художники, поети, прозаїки, музиканти та просто люди, які люблять мистецтво.
— Роботи Олександра Кокалко мене надихають: так і хочеться взяти у руки пензель! – каже методистка обласного Центру національних культур у Рені Надія Наткіна. – Я часто буваю у картинній галереї Олександра на зустрічах із творчими людьми. Ми читаємо свої вірші та прозу. Олександр чудово пише. Він пише – як малює: я заплющую очі, і бачу його героїв. Талант нашого земляка багатогранний. Пишаюся, що в місті Рені є така людина, яка ділиться світлими моментами і створює для усіх творчу атмосферу.
