Далеко не всі переселенці, які приїхали в містечко на Дунаї, зуміли адаптуватися на новому місці. Психологічно люди «сидять на валізах» — і це сковує ініціативу. А Юрій Шлапход, власник столярного цеху з Харкова, не просто знайшов у Рені роботу, а зайнявся абсолютно новою для себе справою, втіливши мрію всього життя.
Навіть якщо відвідувач один
Після снігової хуртовини стояв мороз. Закохана парочка зрозуміла, що довго погуляти не вдасться. Щоб довше побути разом, хлопець із дівчиною заскочили в музей — відігрітися.
Співробітник музею Юрій Шлапход глянув на годинник: до заходу була ще година — достатньо для ґрунтовної екскурсії.
— Цікавитеся історією рідного міста Рені? Молодці! — зустрів відвідувачів Юрій. — Ви, звісно, знаєте, що в наших краях перші поселення з’явилися понад шість тисяч років тому: приходили на річку Нижній Дунай римляни, греки, скіфи, пройшлися монголо-татари — кого тут тільки не було! І всі залишили свій слід: у знаряддях праці, одязі, грошових одиницях…
І, звернувши увагу пари на одну з численних монет, повідав захопливу історію.
Молоді люди не лише слухали — спостерігали за екскурсоводом, який зі щирим захопленням розповідав про рідне місто. Вони й не підозрювали, що перед ними — столяр із Харкова.
Юрій Шлапход проведе повноцінну екскурсію навіть для однієї людини. А це відбувається часто, адже поруч — перукарня, де стрижуться водії-далекобійники. Якщо до майстра черга, то гість міста заходить скоротати час у місцевий ренійський музей.
Був і челноком, і заробітчанином
Юрій Шлапход народився і виріс у Рені. У школі улюбленими предметами були історія, географія та уроки праці. Після служби в армії та закінчення меліоративного технікуму Юрій поїхав до Харкова — на батьківщину до своєї обраниці. Велике місто з метрополітеном йому дуже сподобалося.
Працював на різних підприємствах, намагаючись, щоб робота була пов’язана з деревом. У період перебудови мотався до Польщі — багато хто тоді став «челноком». У лихі дев’яності подався на заробітки в Підмосков’я.
— Здавалося, всі гроші світу зосереджені в Москві, — згадує Юрій Шлапход. — Я зібрав бригаду, навчив хлопців столярної справи — замовлень у нас було багато. Будували собі особняки чиновники і бандити. Найбільшою проблемою було зберегти зароблене: нас безбожно «трусили» і міліція, і військові, і рекет. Бувало, вже сіли в поїзд Москва — Харків, зазирають у купе бандити: «Вас вітає рекет: по 20 доларів з носа».
У 1996 році Юрій вирішив ніколи не залишати рідну Україну. Через три роки зареєстрував ФОП, взяв в оренду приміщення, купив обладнання і почав працювати.
Перламутрове весілля — в Парижі
Починав із найпростіших замовлень — вікна, двері, альтанки. Поступово перейшов на цінні тверді породи дерева, з яких виготовляв сходи, меблеві фасади.
— У кожного своє розуміння краси, але я не боявся ексклюзивних замовлень, — розповідає Юрій. — Для мене важливо, щоб замовник був у захваті. Така оцінка не менш значуща, ніж гонорар. Я взагалі люблю відчувати свою потрібність.
За двадцять років роботи столярний цех Юрія Шлапхода набув у Харкові великої популярності.
Але, попри зайнятість, майстер завжди приділяв увагу сім’ї — дружині та двом донькам. Щороку вони їздили відпочивати на море в Затоку, заїжджали в Рені, де жила рідня.
— А 30-річчя спільного життя, перлове весілля, ми зустріли з дружиною в Парижі, на Єлисейських полях, — розповідає Юрій.
Але 24 лютого 2022 року все досягнуте багаторічною працею було перекреслено армією Путіна.
Харків бомбили постійно. У багатоповерхівці, де жив Юрій, згоріли два під’їзди. Залишатися було неможливо — і Юрій із дружиною приїхав у містечко свого дитинства. Житло купувати не стали — вирішили облаштувати старий батьківський будиночок.
Робота майстра знайде
Одного разу зустрів колишню однокласницю Галину Маратаєву, яку нещодавно призначили директором історико-краєзнавчого музею, і вона розгорнула там великий ремонт. Зайшов подивитися — робота кипіла. Юрій одразу підключився, адже вільного часу у переселенця було багато.
Незабаром двох робітників призвали в армію, і Юрій став на їхнє місце — завершувати ремонт.
Після відкриття до музею почали приходити школярі, і директорка помітила, що біля Юрія завжди збирається зграйка дітлахів: він так захоплююче розповідав про історію Рені та Придунав’я, що діти до нього просто «прилипали». Так Юрій став штатним співробітником музею.
— Я все життя захоплювався історією, але постійно був дуже зайнятий, — каже Юрій. — Мене завжди зачіпало: Ізмаїл знають усі, а Рені — ні. Але як розкажеш — ух ти!
А Харків ще треба відбудовувати
Столярний цех евакуювати в Рені Юрій не став: по-перше, це дуже складно і дорого, по-друге, всі його клієнти залишилися в Харкові, по-третє, війна завершиться — треба буде мегаполіс відбудовувати.
А поки Юрій задоволений тим, що не сидить без діла і що на життя вистачає: 2700 гривень пенсія, 2000 гривень допомога як переселенцю, плюс зарплата співробітника музею — разом 10 тисяч.
— Знаєте притчу про мету життя? Її можна висловити всього одним словом: «Виживай!» Чим сьогодні ми всі і займаємося, — каже наш герой.
Нині Юрій майструє з дерева гармату на лафеті, схожу на ті, що використовували у XVII-XVIII століттях. Думає, що дітям сподобається новий експонат музею.
Публікація підготовлена за фінансової підтримки Європейського Союзу. Її зміст є виключною відповідальністю видання «Одеське життя» і не обов’язково відображає позицію Європейського Союзу.
