«Одеське життя» продовжує публікувати історії тих, кому волею долі «пощастило» пережити «російський світ». Зі своїми особистими переживаннями та історіями з нами продовжують ділитися жителі непокірного та вольового Херсона.
Наразі життя херсонців – це суцільне виживання: місцеві жителі залишилися без грошей, продуктів, медицини та державних i адміністративних послуг.
Про те, як живеться в окупованому Херсоні, нам розповіла Анжеліка.
Знайомство
Мене звуть Анжеліка, мені 21 рік, і я з Херсона. До війни в мене було насичене життя. Будучи студенткою, я вже займалася багатьом щодо юриспруденції та політики. Забезпечувала юридичний супровід агробізнесу, була помічницею депутата міськради, членом молодіжної ради при міськраді… Але 24 лютого в Україні розпочалася війна, через кілька днів моє місто окупували російські агресори, а 18 квітня я була змушена залишити свій будинок. Тому я розповім вам свою історію із прив’язкою до цієї дати. Також, у зв’язку з тим, що моя сім’я знаходиться в окупації, я не хотіла б надавати свої фото з метою їхньої та моєї безпеки.
Фото зроблено ще до окупації
Біль та зневіра
Коли російські окупанти були лише на підступах до Херсона і мізерна частина ЗСУ з теробороною намагалися їх стримати, я була впевнена в тому, що вони не потраплять до міста і нас це лихо омине. Але вони все ж таки зайшли в місто, і моєю першою емоцією була невіра. А потім через все, що відбувається в країні, прийшов біль. Біль за те, що Херсон залишили до ладу без оборони. Через те, що загинули молоді люди. За те, що частина тероборони була знищена без жодної втрати з боку армії агресора. За те, що не забезпечили належного супроводу громадянським, які намагалися залишити місто. Втеча з пекла на власний страх та ризик. Всі безперечно відчували себе покинутими.
Читайте також: «Мріємо знову жити під українським прапором»: оповідання юного мешканця окупованого Херсона
Режим виживання
Для херсонців настало інше життя. Було страшно виходити надвір. Я не братиму на себе відповідальності і говорити, що не було викрадень та вбивств. Я – не свідок цього, але чутки безперечно ходили. Наприклад, знаю, що батька моєї однокласниці викрали, але жодних доказів немає. З окупантами спілкуватися не доводилося, якщо не брати до уваги виїзду через фронт на підконтрольну Україні територію.
В окупації різко зросли ціни. Дуже багато грошей витрачалося на продукти. Коли продукти почали закінчуватися, їх почали завозити із Криму за божевільною ціною. Всюди були величезні черги.
Багато банків відразу закрилися, а співробітники державних органів виїхали в перший день війни. Ще в березні моя сім’я намагалася сплачувати за комунальні послуги, але далі це було неможливим. Всі резерви швидко закінчувалися і хитка ситуація з юрисдикцією над Херсоном не мала в своєму розпорядженні оплачувати комунальні послуги. Багато людей втратили робочі місця чи залишилися на робочому місці, але без виплати заробітної плати.
Пенсію не виплачували два місяці. Моя бабуся отримала пенсію за квітень лише наприкінці травня. Перевести в готівку гроші також було важко. Карти ніде не приймали, все готівкою. В аптеках швидко закінчилися ліки. Мій друг з іншого міста купував нам необхідні препарати і через інших людей передавав їх до Херсона. Так і виживали.
Стаття на тему: Окупований Херсон: божевільні черги та чуваські яйця
Є й ті, хто робив гроші на війні. Таблетки, наприклад, до війни коштували 15 гривень за упаковку, а під час війни ціна зросла до 250 гривень. Також настав дефіцит палива, а разом із цим і зростання цін на нього – від 70 гривень за літр. Траплялися і досі трапляються неполадки із зв’язком, був випадок, що я кілька днів не могла зв’язатися з рідними. Мене це дуже налякало. Мої рідні сидять на тих же операторах (мобільного зв’язку – ред.), що й до війни.
Чи контролюють окупанти передачу даних? Я не знаю! Зате все телебачення російське, його змінили ще перші дні фактичної окупації. Але бабуся включає Ютуб та дивиться український телемарафон через інтернет.
Смиренність та протистояння
Спочатку люди ходили на мітинги, але виживання на першому місці. Коли ти перебуваєш під дулом автомата і без будь-якого захисту, то вихід на мітинг – не найкращий варіант. Ні про яке смирення не може бути. Багато хто просто їде, якщо має можливість, бо в Херсоні ми не бачимо «happy end». Поки що. Смирення із новим режимом? Ні!
Я сама найняла перевізника на власний страх та ризик, заплативши свої гроші. Знайшла його через знайомого. Але є багато телеграм-каналів про виїзд із Херсона. Там також можна знайти перевізника. Суми були різними і в різних валютах – старт від 300 доларів. Але знайшлася людина, яка довезла безпечно та за нормальну суму – 5000 гривень. І я не засуджую за це людей. Не чекайте якогось дива, якщо у вашій області бойові дії чи окупація. Вам страшно мінятиме своє життя, особливо, дорослим людям, але подумайте, який від вас буде толк у вашому місті?
Мій шлях був дуже легкий у порівнянні з іншими прикладами. Декому треба було чекати близько тринадцяти годин на блокпостах. А я за шість годин проїхала всі контрольні пункти (з яких чотири були російські) і під’їжджала до Одеси. Ми виїжджали через фронт у бік Миколаєва, тоді шлях був ще відкритий. На блокпостах нас не особливо обшукували. У хлопчиків росіяни перевіряли паспорти та оглянули багажник. Та й це все було лише на двох постах, на решту просто пропустили.
Ви також можете дізнатися: Як майбутня мама вибралася до Одеси з окупованого Херсона
Ніхто не дивився телефони, татуювання та інше. Повторюся: у мене була дуже легка дорога, мені просто пощастило. Зараз із Херсона немає виїзду в Україну, а якщо є, то він дуже небезпечний (згадати лише останні події). Херсонці покладаються на самих себе, їм нема звідки чекати допомоги.
Плани на життя
Моє ставлення до життя однозначно змінилося. Воно стало, з одного боку, легшим – краще зробити те, що хочеш, ніж шкодувати потім про це. З іншого боку, воно забарвилося у сумні відтінки. Я сумую… Я сумую за своєю сім’єю (у Херсоні залишилася вся моя сім’я – мама, тато, сестра, дядько, бабусі, дідусь та далекі родичі), по Херсону, по роботі та моїх грандіозних планах на життя.
Зараз моє життя на 80% зруйнувалося. Мені знову треба багато працювати і вчитися, щоби починати кар’єру юриста з нуля. І тепер переді мною постало питання – чи хочу я бути з немобільною професією, чи потрібно шукати щось інше?
Читайте також: Окупована Гола Пристань: «Це як день бабака в похмурій клітці»
Підготувала Анастасія Єпур
Фото з особистого архіву Анжеліки
