Сьогоднi мені хочеться сказати кілька слів про ненависть. Причому не про ненависть взагалі, а про конкретну – росіян до українців та українців до росіян.
У будь-якій війні ненавидіти ворога це нормально, це необхідно, адже він прийшов вбивати наших дiтей та знищувати нашу землю. Але я знаю не одну історію про те, як члени однієї родини, які перебувають по різні боки кордону, ставали заклятими ворогами саме через політику. І я розумію образу українців, яким росiйськi родичi дорiкають за якусь дичину, якої у нас ніколи й не було. В нас нiкого не переслідували за російську мову, якою до початку війни розмовляла майже половина країни, не змушували носити шаровари, вишиванки та оселедцi, чи що там ще вигадували путінські казкарі?
Особисто у мене в Росії є родичі, а я, хоч i народилася у Києвi, на 80 відсотків кацапка, але з народження однаково добре володiю обома мовами, закінчила українсько-англійську школу і досі деякі терміни знаю лише українською. Це я для тих, хто захоче дорікнути мені «підтримкою Росії», росiйськомовнiстю чи ще чимось подібним.
Читайте також: Російська мова в Україні: чи варто відмовлятися від неї?
Так от я не вмію ненавидіти цілу країну та цілий народ, i я впевнена, що таких, як я, в Україні досить багато. Тому хочу запропонувати: давайте не будемо ненавидіти своїх близьких, здебільшого звичайних людей, яким «пощастило» жити у ненормальній країні. Багато хто з нас звинувачує їх у тому, що вони вважають Україну нацистською державою та вірять іншому маренню неадекватних людей. Але якби нам у вуха вливали помиї протягом 20 років, невідомо, ким ми були б сьогодні. І якщо ми відмовимося від своїх близьких, якi живуть у тому жахливому Мордорі, це тільки зіграє на руку росiйському диктаторові.
Мораль вищесказаного в тому, щоб не бити горщики з рідними людьми, не давати волю ненависті та злості, хоча іноді дуже хочеться, а спробувати достукатися до тих, хто має мозок, а не «моск» (утворений, як видно, від слова «москва»). Адже як інакше вони зможуть зрозуміти, що Україна – зовсім не нацистська держава i нападати ні на кого не збирається. Хто ще їм розповість про те, що коїла російська армія у наших мiстах? Донести цю інформацію дуже важко, але дуже важливо. Подумайте, як це можна зробити. У кого є можливість, порадьтеся з психологами, юристами, пошукайте поради в інтернеті.
Якщо існують методики тотального обдурювання людей, то мають бути й способи «лікування» від цього. Давайте хоча б спробуємо повернути близьким людям, які опинилися в задзеркаллі, людський погляд на свiт. Адже від будь-якої отрути має бути протиотрута. Тільки не опускайте руки – якщо хоча б комусь із нас це вдасться, це теж буде маленьким внеском у нашу перемогу. Давайте не лише «тиснути» на емоції, а й звертатися до розуму. Тим більше що там, у Країні колючого дроту, також є люди, які ненавидять війну, агресію та рабство.