Ключові моменти:
- Біля Комарівки, ймовірно, знайшли кістяки мамонтів
- У селі збереглася старовинна турецька криниця
- Легенда розповідає про сховані панські скарби
- Через обміління Тилігулу село поступово занепадає
Комарівка входить до Любашівської громади Одеської області й належить до історичних поселень долини Тилігулу. Журналіст «Одеського життя» Юрій Федорчук побував у селі, де почув історію про кістки мамонтів, знайдені під час будівництва траси Одеса — Київ, побачив старовинну турецьку криницю та дізнався, чому місцеві й досі згадують панський скарб. Що в цих історіях підтверджують факти, а що залишається лише легендами?
Як на Тилігулі з’явилася Комарівка
Тилігульщина заселялася людьми з найдавніших часів, найактивніше – у період колонізації Причорномор’я в XVIІ-XIX століттях.
Тоді на Тилігулі українці заснували низку сіл, зокрема й село Комарівку. Нині це найпівденніший населений пункт Маловасилівського старостату Любашівської громади. Село навіть має власний, поки що не узаконений герб, витворений ветераном війни Михайлом Левицьким.
Про історію села через історію свого роду «Одеському життю» розповів місцевий мешканець Василь Чабанюк.
Кістки мамонтів біля села закатали в асфальт
У період ранньої українсько-козацької колонізації причорноморських степів поселян приваблювала своїми рибним багатством та дичиною тоді ще повноводна річка Тилігул.
Її витоки знаходяться на півдні Подільської височини, неподалік села Олександрівка. Свій 173-кілометровий біг річка завершує поблизу села Донська Балка, впадаючи в однойменний Тилігульський лиман – унікальну 80-кілометрову водойму на кордоні Одеської та Миколаївської областей.
Перші поселення обабіч водойми виникли ще за османського панування у період з XV по XVIII століття. Турки звели й утримували потужні опорні пункти в Буго-Дністровському межиріччі та заохочували українців селитися у степах Північного Причорномор’я (так зване Заор’я, або Земля за Перекопом), населених кочовими племенами, переважно ногайцями. Від тих часів у селі збереглася прадавня криниця – єдина унікальна гідроспоруда на Любашівщині, зведена з дикого каменю.
85-річний житель Комарівки Василь Чабанюк розповів, що у 50-х роках минулого століття, під час будівництва траси Одеса-Київ, неподалік села шляховики натрапили на кістяки мамонтів. Ймовірно, це була стоянка мисливців, які 20 тисяч літ тому полювали тут на доісторичних тварин. Виконроб будівництва, щоб не порушувати терміни, приховав цю археологічну знахідку і наказав робітникам закатати безцінні артефакти асфальтом. Допитливий підліток Василь встиг прихопити додому лише зуб мамонта.
Історія Комарівки розказана через історію роду
Переповідаючи перекази роду, Василь Чабанюк розказав, що пан Андрій Галченко, переселившись у Комарівку, забрав із собою з Молдови кілька десятків скалічених на війні з османами козаків. Серед них був і його прапрадід, який служив при пані денщиком і втратив у бою ногу, а тут став управителем. Задля розвитку поселення пан виклопотав у Херсонській губернії чималеньке фінансування. Та поселянам роздав лише по пів шапки мідяків.
Двоє синів обер-офіцера Галченка в 1825 році підтримали декабристські ідеї Південного товариства, очолюваного Павлом Пестелем, які хотіли покращити долю селян-кріпаків. Їх обох позбавили привілеїв, статусу та відправили в заслання за Урал.
– Років п’ятнадцять тому навідався до мене якийсь чолов’яга, щоб дізнатися про свій родовід. Сказав, що нащадки Галченків повернулися із Сибіру в Москву десь у 1937 році, – розповів Василь Чабанюк. – Їхній маєток ташувався неподалік, в сусідній Маловасилівці. Сьогодні від нього й сліду не залишилося, бо у 1918 році селяни його пограбували і спалили. Пан підтримував меншовиків і, побоюючись помсти більшовиків, прибіг до мого діда Данила. Із собою приволік три валізи і попросив його врятувати. Коли стало спокійніше, дідусь відвіз пана Миколу Галченка до Одеси. Із собою той прихопив лише одну валізу. Дві інші дід сховав на нашому подвір’ї, у старому погребі.
Про цю історію батько Василя Чабанюка Яків випадково дізнався перед Другою світовою від свого дядька Олексія – працьовитого селянина, якого було заслано в Сибір.
Замість панських скарбів місцеві знайшли – люк від БТРу
Пан Василь розповів, що його двоюрідний дідусь Олексій Чабанюк замолоду наймався обробляти лани німецьких колоністів у сусідньому сільці Новомайорське. Кмітливий юнак зумів опанувати німецьку мову. І коли 1914-го в Першу світову війну пораненим потрапив у полон зі своїм земляком, це знання йому дуже знадобилися.
Якось Олекса підслухав розмову вартових, що їх мають перевозити в концтабір, тож зі своїм побратимом вони влаштували втечу. Спершу чоловіки дісталися до Італії, а звідти – до Америки. Згодом пароплавом допливли до Греції, звідки на контрабандному судні повернулися до Одеси.
Приблизно десятиліття тривала ця заморська одісея українців з Одещини. У селі за цей час про них майже забули. Повернувшись додому, Олекса Чабанюк на зароблені кошти зумів налагодити міцне сільське господарство, за що у 1930-му і був розкуркулений.
– Одного разу ми з батьком взялися орати город. Трактор раптово провалився в яму. Його вдалося витягнути, а загадкове провалля ми швидко від стороннього ока закидали різним мотлохом так, що й досі місця не відшукати. Отоді батько й повідав мені таємницю панського скарбу, – розповів Василь Чабанюк. – Років сім тому декілька скарбошукачів з Любашівки намагалися його віднайти. Проте за роки територія вщент забур’янилася, захарастилася, отже хлопці замість золота знайшли лише люк від німецького бронетранспортера.
Село і річка старіють, як і люди
– Все життя я трудився спочатку водієм, потім – на Троїцькому цегельному заводі. Дружина Раїса завідувала фермою, де і втратила здоров’я. Ще донедавна тримали корівчину і конячку. Тепер на старості доглядаю за дружиною, якій важко ходити й поратися по господарству. На щастя, маємо добрих синів Євгена і Сергія, які з невістками нам допомагають, ще й соцпрацівниця Ганна піклується, – повідав про своє сільське життя-буття Василь Чабанюк. – Прикро, що і наше прадавнє село, і Тилігул, в якому ми купалися й ловили рибу, невпинно старіють, як і люди. Хоча коли тут був колгосп, яким керував наш земляк Володимир Діянов, село процвітало.
Більше сотні ставків і загат звели люди на Тилігулі, а сільськогосподарські підприємства регулярно викачують воду із порушенням норм. Тому річка міліє, заростає очеретом, а вікові села на її берегах поступово занепадають та знелюднюються.
Сьогодні в Комарівці мешкають не більше двохсот осіб, серед них дітей шкільного віку – менше двадцяти. Тут не працює ФАП, магазин, і стан доріг викликає велике занепокоєння.
Мільйони яєць від колгоспу «Москва»
Три десятиліття поспіль – з 1957 по 1987 рік – один із кращих колгоспів Любашівщини очолював фронтовик Володимир Діянов. Потужне сільгосппідприємство утворилося на базі шести навколишніх господарств. Його головна садиба знаходилася на території Маловасилівської сільради, неподалік Комарівки.
Колгосп назвали «Москва» – через радянську політику ідеологізації та пропаганди подібні назви були звичним явищем. Спеціалізувався він на землеробстві – вирощуванні зернових та технічних культур, що цілком зрозуміло для цих країв. Згодом голова колгоспу звів ще й птахофабрику потужністю 10-11 мільйонів штук яєць у рік.
На базі колгоспу в 1981 році навіть проводилася Всесоюзна нарада за участю птахівників усіх союзних республік. Колгосп досягнув мільйонних прибутків і завжди «ходив» у передовиках, а до бойових нагород Володимира Олексійовича додалося два ордени Трудового Червоного Прапора.
Довідка «ОЖ»
- За переказами, селу Комарівка не менше 250-300 літ, адже у XVI-XVIII ст. Тилігул був важливим осередком українсько-козацької цивілізації.
- Після витіснення османів з Причорномор’я та входження краю до складу Російської імперії у 1791-му почалося масове захоплення існуючих сіл, зимівників та земель імперськими вельможами, зокрема українською знаттю.
- Комарівка з околицями та водяним млином на Тилігулі дісталася шляхтичу козацького походження Андрію Галченку, якого за звитягу у російсько-турецькій війні 1787-1791 років нагородили тут землями.
- Відомо, що його дід Михайло, за переписом 1732 р., був приписаний до Охтирського козацького полку м. Богодухова.
- У 1797 році в селі нараховувалося 166 військових поселенців і козаків.
Тилігул із тюркської мови перекладається як «навіжена, скажена вода».
Раніше ми розповідали, як живуть довгожителі Одещини – 90-річний водій, бабуся-бджолярка і рекордсмен із присідань.
Читайте також: Чи весело живуть у Веселій Долині: трояндовий парк та інші диковинки села на Одещини
