Ключові моменти:
- В Одесі провели програму «Сила без мандату: жіночий досвід відповідальності»
- Учасниці говорили про виснаження, травми війни та пошук внутрішньої опори
- Снайперка «Танго» відверто розповіла про поранення і повернення до життя
- Організатори хочуть зробити такі зустрічі постійним простором підтримки
Журналістка «Одеського життя» Олена Кудряшова побувала на зустрічі в Одеській політехніці та особисто поспілкувалася з учасницями програми — військовими, викладачками, мисткинями й активістками. Тема психологічного виснаження і підтримки українців під час війни сьогодні є частиною державних та міжнародних програм допомоги, зокрема напрямів Всеукраїнської програми ментального здоров’я «Ти як?» та ініціатив із підтримки ветеранів і цивільних, які переживають наслідки війни. Саме тому подібні відкриті розмови сьогодні виходять далеко за межі академічних дискусій і стають важливою частиною суспільного діалогу.
Як не втратити себе під час війни – обговорення в Одесі
Програму «Сила без мандату: жіночий досвід відповідальності» організували Національний університет «Одеська політехніка», Південноукраїнський національний педагогічний університет імені Ушинського, ОДАБА, громадські організації та міжнародні партнери. До Одеси приєдналися також учасниці з інших міст України та закордону.
— Це не формальна конференція і не суто науковий захід, — пояснювала організаторка зустрічі, доцентка Одеської політехніки Наталія Рибка. — Тут зібралися жінки-професіоналки з дуже різних сфер — філософині, артистки, режисерки, військові. Ми хотіли обмінятися досвідом переживання війни, переживання трагедії, знайти точки зростання і моменти відродження — і себе, і країни.
У залі говорили про вигорання, втому й страхи, які сьогодні вже давно перестали бути чимось винятковим. Але водночас — про сенси, які дозволяють людям рухатися далі навіть тоді, коли сил майже не залишається.
Професорка Черкаського державного технологічного університету Анжела Бойко говорила про філософію не як про абстрактну теорію, а як про спосіб вижити у час війни. Вона згадувала Віктора Франкла, логотерапію і право людини самій визначати своє ставлення до того, що з нею відбувається.
— Сенс неможливо знищити зовні, — наголошувала вона. — Ракетами можна зруйнувати будинки, але не можна забрати в людини її внутрішню позицію. І саме це сьогодні стає для багатьох практичним інструментом виживання.
Та, мабуть, найважчою і найемоційнішою стала розмова зі снайперкою Тетяною з позивним «Танго». Жінка зі Слов’янська. Вона говорила про поранення, втрату мотивації і стан, коли людині здається, що жити далі вже немає сил.
Колись Тетяна тренувала спортсменів, виховувала чемпіонів, мала власний танцювальний клуб і жила активним життям.
2022 року життя жінки змінилося. Спочатку на фронт подався чоловік, а потім і вна сама. І ось вже п’ятий рік, як Тетяна – снайперка. І захищає кордони нашої країни.
Проте, після важкого поранення їй довелося буквально збирати себе заново.
— Я дуже довго сприймала себе як неповноцінну людину, — зізнавалася військова. — Але зрозуміла: якщо постійно жити болем за те, якою ти була вчора, у тебе не залишиться шансу бути щасливою завтра.
У залі слухали мовчки. Особливо — її слова про військових, які часто відштовхують допомогу, але водночас не можуть залишатися сам на сам із пережитими травмами.
— Не відвертайтеся від них, — просила вона. — Не будьте нав’язливими, але й не залишайте їх наодинці.
Ще одна історія, що прозвучала під час зустрічі, більше нагадувала сценарій фільму. Активістка і музикантка Катря Ткаченко розповіла про роки життя у Китаї, викладання української мови, культурну дипломатію і те, як після початку повномасштабної війни її фактично змусили мовчати.
Вона навчала китайських студентів української мови, проводила культурні лекції, розповідала про Україну через музику, літературу й традиції. Поступово кількість студентів на її курсах зросла з кількох десятків до сотень.
Я зрозуміла, що іноді єдиний спосіб достукатися до людей — через культуру і людський контакт, — говорила Катря. — Не через політичні гасла, а через мову, пісню, емоцію.
Після лекції про уйгурів та важливість збереження культурної ідентичності їй заборонили в’їзд до Китаю. Але навіть про це вона говорила без озлоблення — швидше як про досвід боротьби за право залишатися собою.
— Найголовніше — не втратити себе, — сказала вона наприкінці. — Якщо людина залишається собою, вона обов’язково знайде свій шлях.
Саме це відчуття — пошуку внутрішньої опори — і стало головною атмосферою зустрічі. Тут говорили не лише про війну як про фронт чи новини. А про війну як про щоденний досвід жінок, які працюють, викладають, волонтерять, служать, втрачають близьких, переживають виснаження — і все одно продовжують триматися.
Організатори кажуть: такі зустрічі хочуть продовжувати й надалі. Бо сьогодні українському суспільству потрібні не лише зброя чи економічна підтримка, а й простір для чесної розмови, осмислення пережитого і пошуку нових сенсів.
І, можливо, саме такі розмови допомагають людям не розсипатися остаточно — навіть у час великої війни.
Читайте також:
- Дюк у пастці: мішки з піском, які захищають пам’ятник, можуть його знищити
- Розбирають завали і висаджують квіти: два фронти озеленювачів Одеси
