До повномасштабної війни Наталія Горбулінська жила в Одесі та працювала викладачем з музики та вокалу – якийсь час у державній установі, потім пішла у приватну практику. Війна змусила її виїхати з дитиною в Румунію і змінити професію. Вона розповіла «Одеському Життю», як влаштувалася за кордоном і чому мріє повернутися до Одеси.
Ми познайомилися на заняттях лінді-хопом, коли Наталка була ще неодружена – мініатюрна, ніжна, тендітна дівчинка, що співає джаз. Потім всім колективом раділи появленню та дорослішанню маленького Сашка в новій родині, а потім всі життя пішли шкереберть…
Марсельський слід
У тому страшному лютому синові Горбулінських було 4 рочки, він страшенно лякався обстрілів та сирен. Крім того, згадує моя співрозмовниця, був момент, коли, виходячи до крамниці, було майже неможливо зустріти на вулиці людей. Й незрозуміло, куди бігти, якщо повітря розсікає волання тривоги. Й чоловік буквально благав, щоб дружина евакуювала малюка. І 5 березня вони таки сіли в службовий автобус.
Транспорт для українських біженців надав марсельський офіс чоловіка. Марсельці на той час мали дуже багато філіалів в Україні, в Румунії і в Болгарії, а також в Польщі.
Нас попередили про від’їзд ввечері, а зранку вирушили на Констанцу: у контори тут були люди, які могли допомогти з розташуванням, їжею тощо. Сказали на початку, що ми дуже швидко доїдемо, це ж близько. А коли вже дісталися українського кордону, я з’ясувала, що мені просто їжі не вистачає для дитини. То у водія були сухарі, дуже-дуже багато сухарів, і він ділився ними з дітьми, зі мною. І інші люди, вірогідно, менш оптимістичні, ніж я, ділилися з нами їжею.
Тато Сашка досі працює в Одесі на тому підприємстві, воно стратегічне, в нього бронь.
Батько Наталії за кілька років до повномасштабки виїхав працювати до Португалії, там і живе. А мати залишилася в Україні – продала хату в Одесі і поїхала до Балти – в місто, де вона народилася.
Тобто про Констанцу ніхто не мріяв, короваїв на зустріч не готував, але, як виявилося, на нові обставини вагомо вплинули «попередні зірки». За рахунок марсельської компанії до кінця травня українців розмістили в готелі чотири зірки на березі моря, де їжа надавалася три рази на день. Водночас, румунський банк майже одразу запропонував людям зробити рахунки, бо контора подала заявку на всіх, хто прибув.
Таким чином, про обов’язковий тимчасовий захист ми попіклувалися лише у квітні.
Коли ми повинні були вже з’їхати і шукати собі житло, компанія допомагала і з цим: вони готові були сплачувати ріелторські та житло тим, хто залишився (бо залишилося не так багато, відсотків напевно 70 поїхали або далі, або повернулися до України). Всім або зняли якусь віллу в Тульчі, а тим, хто зміг знайти собі апартаменти тут, компанія ще рік сплачувала оренду. Але десь влітку я подалася на програму 50/20, щоб зняти з компанії обов’язки по сплаті мені грошей. Бо, навіть коли в Україні була перерва у роботі, вони сплачували працівникам, які залишилися, зарплатню і влаштували тих, які виїхали. Тобто я їм дуже-дуже вдячна, бо за той час, що вони нас підтримували, я, в принципі, була вже на ногах трішечки.
Згадую, в перший час, коли ми жили на березі моря, мені було дуже незвично чути тишу і чайок, дуже-дуже багато чайок. Це було якесь заспокійливе.
Я виїхала з двоюрідною сестрою своєю, я запропонувала їй нашу допомогу, і ми з сином та нею два місяці жили в одному номері. Це було дуже важко, бо ми дуже різні дві людини. Сестра не витримала і повернулася додому, а я в квітні вже знайшла роботу.
Від вокалу до фонетики
Як і багато хто з активних переселенок, спочатку Наталя пішла волонтерити до безкоштовного центру для українських діток. Привела свою дитину і сказала господарю, має освіту виховательки та може працювати з дітьми. Він зрадів, і на півмісяця жінка забезпечила собі зайнятість.
Потім із волонтерів залишилася я і ще одна жінка, була маленька група дітей, і хазяїн запропонував нам платити трішечки грошей, щоб нас підтримати. Так садочок став платний. Але все це протрималося лише до серпня того ж року, а потім виявилося, що оренда зависока, то нас попросили піти. Та ще і моя колега вирішила додому повернутися, і я залишилася одна. А людей, які в черзі стояли в нашу групу, бо ми на той момент були єдиним українським центром для дітей в Констанці, було багато. Батьки були в шоці, бо вони не планували тримати дітей вдома без розвитку, та попросили щось з цим зробити, щось продумати та відкрити. Я і подумала.
В вересні вперше після початку повномасштабного вторгнення Наталя приїхала додому – відпочити, поміркувати. І так сталося, що за той час чоловік, сидячи вдома із зарплатнею, скопив грошенят і запропонував їх їй, щоб вона щось відкрила.
Жінка пояснює, що, за місцевим законодавством, її українська освіта не дозволяла відкривати дитсадочок або розвивальний центр. Але винахідливість – не остання риса нашого народу.
Я з’ясувала, що можу відкрити авторську школу. Знайшла приміщення, зняла його, підписала контракт, відкрилася та запросила до себе всіх, хто ходив до нас раніше. І вони прийшли.
Перший місяць працювала сама, а потім взяла на роботу свою знайому, в якої був досвід роботи у дошкільному дитячому закладі. А так як центр працював лише до обіду, в другій половині я ще стала брати клієнтів, бо я ще попутно, вже під час війни закінчила магістратуру, як логопед. В мене не найвища ціна на українському ринку та дуже зручна локація в центрі міста. А через те, що в мене спеціалізація «важкі мовленнєві порушення», я працюю з особливими дітьми. Таких спеціалістів не так багато і в Констанці, й в принципі, то у мене дуже-дуже багато практики, дуже-дуже щільний графік, дуже-дуже багато дітей в роботі.
Я не можу стриматися та запитую, де ж тоді вміщується джаз та вокальні уроки?
Моя музикальна кар’єра загинула в минулому. Я собі співаю, навіть привезла своє фортепіано сюди. Я не хотіла його продавати, бо все одно, за скільки б я його не продала там, тут не куплю нічого подібного. То ж я привезла його сюди, і я на ньому граю, співаю, що душі заманеться. Коли приїздила до України, ходила до свого педагога з вокалу, я навідуюся до неї досі. А ще своїх учнів, поки вони були в Одесі, збирала декілька разів на такий типу співочий квартирник, це було прикольно.
Тут оця музична вокальна практика була не багата. Учні, які мені траплялися, – це був отой капець, який я хотіла жорстоко фільтрувати.
Тепер я свій голос дарую інакше. Я так трошки філософські сприймаю зміну діяльності, бо до мене ж ходять немовленнєві діти, а я дарую їм свій голос, щоб вони почали розмовляти. Я все життя мріяла працювати в сфері з особливими дітьми. Але у мене не було змоги, бо я чомусь думала, що в медичний вступати задля цього я не зможу, грошей сплачувати все-все-все в мене не було, то вирішила повчитися співати. Але покликання не відпускало. І ще до отримання цієї сертифікації пробувала себе у цій роботі у волонтерській організації, але з дорослими людьми з особливими потребами. Мені дуже подобаються аутисти, я люблю дітей з аутичним спектром, це моє кохання прямо, не знаю чому. І нарешті я знайшла себе. Тут війна, усі ці жахи, які щоденно накривають, але, якщо закрити очі і на хвилиночку забути про те, що відбувається, отут я максимально щаслива людина сьогодні. Але я б хотіла бути такою щасливою в своєму місті, у житті без ракет, сирен та вбивств.
Емоційний відбиток
Пані Горбулінська каже, що сьогодні вже цілком задовольняє їхні з дитиною потреби – знімає офіс та апартаменти, одягає, лікує, годує… Але «постійно на стресі», бо сама по собі така, що постійно тривожиться, та ще і робота така, непроста.
Кожного місяця, як тільки хтось пішов з групи, кудись уїхав, захворів, панікую, все закриваю, отримую нейродерматит. Але потім беру сесію з психотерапевтом, розкладаю все по поличках, та живемо далі. Мені в голову ніколи не приходило, що я так зможу, ця відповідальність – це те, що кожен день висить, і воно мене жере, і це дуже важко. Інколи мені страшно, бо тут дитина, і він залежить від мене.
Мати приїжджала до мене з допомогою декілька разів і була дуже приємно здивована Румунією. Їй сподобалося тут. Але разом нам проживати важко. А продавати її хату там, щоб щось окремо купувати тут – не впевнена, що це має сенс.
Що до інтеграції, вона якось не склалася ані у жінки, ані в дитини. На початку закордонного життя вони спілкувались лише з працівниками готелю, і там були декілька людей, які дуже гарно говорили англійською, а один дідусь навіть знав російську. Саме він «подарував» українцям декілька фраз для побуту, і для Наталії це стало поштовхом вивчати румунську. Але в Констанці записатися на курси було жах, як складно.
Я знайшла онлайн вчителя – це був українській аспірант в університеті на Буковині на кафедрі румунської мови. Декілька місяців я вивчала з ним румунську.
Чесно скажу, я не боюся розмовляти, мені це прямо прикольно. У мене не було такої жахливої мовної адаптації, як у деяких людей. Якщо мені щось треба, я на будь-якій мові, хоч на французькій – з мюзиклів французьких та мови жестів – щось знайду. Але в мене коло знайомих румун, насправді, аж хазяїн апартаментів, хазяйка офісу та менеджер в банку.
Навіть через два роки вона підкреслює, що на перших кроках всі місцеві дуже сильно допомагали. Люди – від молодих до літніх, які зустрічалися на вулиці, запрошували до себе в гості, намагалися нагодувати, підтримати, заспокоїти тощо.
Я в шоці була. Але йти навмисне у румунське середовище, щоб знайти собі там спілкування і затриматися в ньому, отут у мене прямо бар’єр, не можу зовсім.
І з українським колом теж складно, бо в Одесі я обирала собі друзів, як перлини – зіронька до зіроньки. А тут спілкуєшся з тими, кого Бог послав. Я знайшла тут теплих людей через мою роботу, але їх дуже небагато. Зазвичай стикаєшся з дуже специфічними людьми.
Дві мої ліпші подружки в Одесі. Одна військовослужбова, у військовому оркестрі. А друга – так склалися обставини – не має українського громадянства. Її народили в рф, але все життя вона прожила в Україні, ненавидить ту русню, не знає іншого життя і не відчуває себе росіянкою, втім має тільки вид на проживання.
А ще одна моя перлина, тепла кохана людина – мій чоловік. І він теж від нас далеко.
Безбатченківщина мимоволі
Минулого року, але, нажаль, без коханого татка, для Сашка пролунав в Констанці перший дзвоник. Він пішов у приватну українську школу.
Це дорого, але в мене дуже-дуже сильно активний хлопчик, йому онлайн – це капець і вчительці, й мені, й нам усім. Він провчився перші півроку, і я його мала забрати, на жаль, бо в нього почалися проблеми зі здоров’ям. Він в принципі тонкий і прозорий і майже нічого не їсть. А там ніхто не зміг допомогти дитині поїсти, і через це почалися дуже серйозні проблеми з серцем. Пізніше виявилося, що до цього додавався ще трішечки газлайтінг і булінг зі сторони вчителя.
Ми змушені були поїхати до Одеси лікуватися, бо я не знала, до кого звертатися тут. Плюс оцей мовний бар’єр, бо я не знаю румунську на рівні лікарів, а тут далеко не у всіх нормальне відношення до спілкування англійською.
Коротше, я записалася по телефону до одеського лікаря, ми приїхали, обстежилися, отримали призначення, і сьогодні в нас абсолютно здорова дитина. Такого сервісу, як в нашій країні, нема більше ніде в світі. Треба було виїхати, щоб в цьому переконатися.
Повернувшись, він пішов на півроку на надомне навчання і закінчив перший клас у мене на роботі.
Зараз хлопчик проводить канікули у літньому українському напівприватному таборі. З 9.00 до 17.00, під особистим наглядом директорки, він нормально їсть та добре почувається, і йому все дуже подобається. З вересня цей табір перетвориться на українську школу. То він автоматично піде туди. Ця стаття витрат лежить на батькові.
Мені б дуже хотілося, щоб син хоча б трошечки вивчив румунську. Можливо це було б круто, якби він пішов до румунської школи. Але тут така проблема, що не вистачає шкіл навіть для румунів, і вони не дуже чекають наших дітей в державних школах. Щоб восени туди потрапити, треба було вчитися у Хабі, який тут був відкритий волонтерською організацією. Діти повинні були у кінці травня здати сертифікацію. А документи до шкіл подаються з початку травня до вересня. Було зрозуміло, що на сертифікації їх валять, а в школах потім розводили руками, що місць вже нема. А в приватні румунські школи українських дітей беруть, але це ще дорожче, ніж наші школи. Хоча ті, хто пішов, рівнем задоволені.
В очікуванні екстазу
В Наталії є можливість отримати в Румунії легальне громадянство. Але вона каже, що, з незрозумілих мозком причин, її щось відштовхує від цього кроку.
Зазвичай, закінчуючи розмову, я запитую своїх спікерів про війну та думки на перспективу. Вони різні. Хтось приділяє цьому багато часу, хтось «ховає голову в пісок», залишаючи Долі якось «розруліти» майбутнє.
Все дуже важко. Когось із знайомих вже нема в живих, один родич в нас ледве списався за станом здоров’я, одна близька людина мого батька під час виконання завдання зник без вісті, декілька людей в окупації. Про полонених взагалі страшно думати… Я радію тільки, що серед моїх дуже-дуже близьких людей всі живі, дуже пощастило просто.
Я дуже хочу повернутися. Мені дуже хотілося б відкрити кабінет в Одесі й працювати трішечки, може, лайтовіше, ніж зараз, бо тут оренда, життя дорожче, ну і взагалі важко, бо одна. І я розумію, що, можливо, найближчим часом цього не станеться. Я тупо пливу за течією, хоча я цього не люблю.
Про війну теж таке тонке питання. Це, безумовно, наша перемога, і звісно хотілося б повернення території. Й щоб десь була прописана заборона, щоб вони ніколи більше до нас не заходили. Але це мрії. Щоб якісь тополі древні встали, як у казках, щоб вони просто більше не могли продертися до нас. Бо навіть якщо уявити, що просто підписується зараз якась типу мирова, це дуже огидно, при тому, скільки ми втратили, і це все одно небезпечно. І там через декілька років це ж нас ніяк не врятує від того божевільного сусіда.
Але мені здається, що, як тільки просто припиниться вогонь, в мене буде якісь неймовірний екстаз, і я просто все тут покину і повернуся.
Фото з архіву Наталії Горбулінської
Матеріал створений за участю CFI, Agence française de developpement medias, як частина Hub Bucharest Project за підтримки Міністерства закордонних справ Франції.
