Зазвичай чоловіки за кордоном, навіть, якщо виїхали на законних підставах, поводяться тихо і непомітно. Вони, як і «домашні» цивільні можуть донатити або відсиджуватися, волонтерити або ні, але у більшості випадків це все буде «поза кадром». І особисто для мене кожна зустріч з чоловіком за кордоном – це миттєва настороженість та певна дистанція. Про всяк випадок.
Але Антона Сушкова з Харкова в Бухаресті знають практично всі переселенці. Це логічно.
З бізнесменів в волонтери
За освітою мій співрозмовник інженер літакобудування, але все довоєнне життя займався архітектурою. Напередодні повномасштабки, як підприємець, мав команду з 12 людей, які працювали аутсорс для закордонних клієнтів. Ця діяльність, хоч і в меншому обсязі, існує досі – для тих працівників, хто залишився в Україні. А до вторгнення робота була вже так налагоджена, що дозволяла керівнику займатися своєю музикою. Навесні 22-го мав вийти перший альбом. Не судилося.
Водночас, про всяк випадок, він ходив на курси стрільби. Хоча в повномасштабне вторгнення не вірив. Дружина ж, навпаки, боялася навіть фільмів про війну, «мабуть щось відчувала».
Я готуюсь повернутися додому з початку 23-го року. А вірніше – з першого дня, як тут опинився. І на курси по медицині пішов, щоб повернутися, щоб була військово-облікова спеціальність. План був поїхати до госпітальерів, пройти в них вишкіл і доєднатися або до них, або як військовослужбовець. І в мене минулого року була приймачка, якої я міг би передати все. Але ця дівчинка переїхала в Польщу, і зараз навкруги нікого нема, хто міг би підхопити всю тутешню діяльність. І люди, які в Україні воюють, зараз радять робити свою роботу тут. Якщо це буде вже примусово, через «Оберіг», де я, безумовно, зареєструюсь, я поїду.
Але сім’ю залишу тут до завершення активної фази. Я вважаю, ми великі молодці, що наша 6-річна дитина не відчула того жахіття. Він все одно травмований цією війною, тому що його вирвали з його життя. Плюс він чує постійні розмови про це, спілкується з дітьми, які там були свідками обстрілів та сирен. Але він не чув вибухів, не спав в підвалі, й далі він від цього не буде слабшим, коли виросте. Я сподіваюсь, він зможе допомогти тим зі свого оточення, в кого будуть проблеми. Ми його цьому навчаємо.
Антон зізнається, що його військові друзі, хто залишився живий, не докоряють за закордонне життя, ставляться саме до нього позитивно. Але відчуття провини все одно є, тому що він в безпеці, бачить свою сім’ю, живий. Щоб не зійти з розуму, заганяє себе багатьма гуманітарними поїздками, займається всім, чим тільки можна. І справді, жодний протест або мітинг в Бухаресті не обходиться без цього рудого хлопця з мегафоном.
Я не знаю, як я сам ставлюся до себе і до інших. Все індивідуально. Я доволі часто агресивно-негативно ставлюся до чоловіків, які виїхали й нічого не роблять. За кордоном немає ТЦК, яке бігає за тобою, тут реально можна робити великі речі, навіть десь працюючи. Хоча б по вихідним ту ж сітку поплисти, або закрити чийсь запит – зібрати кошти зі знайомих румунів чи німців, купити турнікетів і відправити в Україну. І займатися активною пропагандою української позиції. Бо русня займається активною російською пропагандою всюди і завжди, а в нас якби всі стараються не висвічуватися, жити тихенько. Але треба пояснювати всюди – в черзі, в магазині, в тролейбусі, – чому і що відбувається. Не вмієш – бери офіційну інформацію з офіційного сайту президента, не помилишся. Бо про недоліки влади можна поміж українців поговорити, але для іноземців ми не маємо дискредитувати державу. Або їдьте в Україну і виходьте на мітинги там.
Про зброю та підтримку теж можна дискутувати дуже довго, але є, наприклад, чеська ініціатива про снаряди, а в Словаччині люди зібрали вже більше 4 млн євро самі, бо держава відмовилась. Просто люди завжди можуть щось міняти. І тут це повинен робити кожен.
Антон з родиною виїхав легально, саме 24.02.22. Десь за тиждень до цієї дати їхній головний клієнт з Америки запропонував вивезти всю команду на 10 днів за кордон і пообіцяв сплатити дорогу та житло. Хтось сказав, що поїде на вихідних, хтось відмовився, хтось вже мав квитки в Туреччину, то ж, дописавши 22 лютого демо альбому, 23-го до Румунії з ночивлєю в Хмельницькому вирушив лише Антон із сім’єю та молодшим братом. Вранці саме там, від знайомого з Грузії отримав звістку про початок пекла, бо в західному місті було тихо. Думав, вже не випустять, треба хоча б до кордону близьких довезти. Пліток було навкруги багато, дружина ридала, в автівці мала налякана дитина. Але виявилося, що виїжджати нікому не забороняли до вечора.
В мене була шипована гума, яка заборонена в Румунії. То я ще кинувся на шиномонтаж, просив поміняти гуму. Механік питає – «Навіщо?». Кажу, ну мене ж оштрафують. Він покрутив пальцем у скроні, з тим ми й поїхали. А коли виїхали, я розгубився: а що робити тепер? В мене ж був план їх довезти на кордон та повернутися до Харкову, піти в тероборону. А ми вже в Бухаресті. То я пішов до Посольства з питанням, чим можна бути корисним, якщо в мене є автівка. І там знайшлась жінка, чий чоловік був військовим в Київській області, і вона вже йому збирала медикаменти. З того моменту я почав просто виносити все з аптек, фасувати, та вона на своєму Ренж Ровері відвозила все це до Чернівців, відправляла через Нову Пошту і одразу поверталася до Бухаресту. Спочатку я тільки цим займався, потім почав по запитах знайомих з війська шукати по воєнторгах і онлайн магазинах екіп і спорядження, познайомився з купою народу – моряками, що зійшли на беріг, їхніми дружинами. Ми навіть спільний чат створили, щоб координуватись. Назбираємо повну автівку і відправляємо. А в вільний час я одного разу заїхав на вокзал на пару годин та залишився ще й там на кілька тижнів, як перекладач. Там тоді нічого не було організовано, а людей юрба з кожного потяга кожну годину. І так на каві та цигарках по 12-14 годин на добу – пояснювати, заспокоювати, допомагати квитки купляти, щось діставати…
Моряки, згадує Антон, в той час «затягували» до України дуже багато. Тоді броники везли з Греції, бо тут не було. В кожного джип Мерседес ледве не шкрябав пузом по асфальту – броники, каски, тепловізори, турнікети, дрони. Зараз залишилися тільки два донатора, які, коли отримують зарплатню, телефонують та диктують, що і куди їхнім хлопцям потрібно. Волонтери це все знаходять або по Європі, якщо це дуже специфічні речі, або багато чого сьогодні вже є в Україні. Й тому активісти все це збирають, моряки сплачують, і вантаж їде адресатам.
Я кожен тиждень повну машину забивав і вивозив на кордон маркіровані посилки, а в Чернівцях тоді ще працював логістичний хаб Help Ukraine, який надсилав все це через НП великими об’ємами. Потім почалися перевірки, закінчилося фінансування, і вони закрилися. А так як я займався саме спорядженням, і вони половину не брали, мені треба було знайти, як все це переправляти. Й зовсім випадково я зустрів айтишника, який теж щось збирав та надсилав, і за кілька днів він телефонує і каже – є бус, невеличкий, треба кермувати, можеш? Ми приїжджаємо за тим бусом – я більше ніколи не водив таких великих – це просто здоровенна одоробла L3H3, спарені осі задні, гальма спрацьовують на третій раз, роздовбаний, іржавий: там не було нічого, окрім руля та коробки передач. Й молдованин віддає мені ключи та техпаспорт. А в мене нема категорії С1. Але треба політати по Бухаресту і все зібрати, щоб наступного дня разом з волонтером, який повертається до України, відвезти на кордон. Й той перший рейс був самий важкий для мене: майже добу за кермом. Потім пошвидше пішло. В той раз ми довантажувались якимись консервами та соками у Бріани Караджі, яку я тоді не знав, але вона надала супроводжувальні документи теж, і ми поїхали.
Антон із румунською принцесою Бріанаою Караджі
Принцеса Бріана та її фонд з перших днів повномасштабки підключилися до допомоги Україні. Й, на відміну від багатьох, продовжує цю діяльність досі. Водночас з цим «випадковість» звела Антона з компанією Neramo, яка торгувала спорядженням, і вони запропонували українцю використовувати для гуманітарки їхній бус. А все пальне сплачували самі. До речі, роблять так і досі, вважаючи це своїм внеском в нашу Перемогу.
Ну і паралельно я для них іноді щось підвозив до кордону, або забирав. Отримавши транспорт, я поїхав до Бріани і кажу: є бус, нема гуманітарки. Й вона вантажить гуманітарку. І так я мотався по 2-3 рази на тиждень.
У 22-му році, особливо влітку, був безкінечний потік: всі давали все величезними об’ємами. Головне було – знайти донора і мати авто. І під Новий рік я знов їздив по кілька ходок на тиждень, бо всі хотіли позбавитися якихось надлишків. Віддавали крутий одяг, теплі речи, сухі душі, їжу, медикаменти. Я хворів, але їздив.
Але для цього прийшлося знайти фонди, які зможуть приймати вантаж і далі переправляти. Бо мене цікавило пересилати спорядження, але заради пари цих мішків ніхто їздити не буде. До того ж фонду треба на себе це все прийняти, якось розподілить і закрить свої запити теж. Тому завжди ми довантажували гуманітарку для трьох фондів, які я знайшов.
На сьогодні з тих фондів залишився один Хуманіті-Україна, в якому Штаб очолює Таня. І в нас вже спільні бригади, дуже комфортна та ефективна співпраця по всіх їхніх запитах, а гуманітарка йде по всій Україні – або до центрів переселенців, або в прифронтову зону, де не працюють магазини й у людей нема грошей. Ми прямо тут, в нашому хабі збираємо проднабори, щоб полегшити життя волонтерів в Чернівцях, бо в них там двіжняк дуже сильний по військовим, і на цивільні вантажі часу просто немає.
Сіткове єднання
Під осінь 22-го життя активіста перетнулося з майбутнім хабом «Воля». Тоді його ще не існувало, а був місцевий волонтер Корнел та купа українських жінок, які хотіли допомагати й не знали, що робити. Й Антон запропонував їм плести сітки. Скинулися грошима, закупили матеріали, хлопчик один зібрав рамку, та вони почали. Й з часом до звичних попередніх запитів з фронту додалися ще і сітки. Це був золотий час сіток, бо ще була програма (50/20, – авт.), ніхто не йшов працювати, в людей були і гроші, й час плести з ранку до ночі величезними обсягами. Потім частина людей повернулася в Україну, частина знайшла роботу, процес сповільнився.
На майданчику «Волі» ми знаходились до липня минулого року. А далі в нас вже з’явився свій Humanity hub зі своїм приміщенням, де один зал тільки 150 м². І все це використовується під сітки. Цей склад – власність української компанії, яка надала нам місце безкоштовно. А назва – як побратим нашого головного партнера Humanity Ukraine. Але ми не зареєстровані офіційно, і в Румунії працюємо під егідою фонду Караджі. Цей фонд представляє нас юридично.
Щодо сіток, зараз ми перейшли на перфоровані, тому що тупо не витягуємо об’єми, які від нас просять. І перекинути нема, на кого, бо у всіх хабів – великих і малих – на зараз черга десь до середини-кінця літа. Саме в нас мінімум 40 сіток завжди в черзі. Тобто з минулої осені ми замовляємо в Україні агроволокно – накатаним різним камуфляжем, нарізаємо і нав’язуємо на сітку, армуючи її. Саме так робиться заводська армійська сітка. Ця технологія дозволяє довше її використовувати і зручно користуватися.
На даний час Humanity hub видає приблизно до 1000 м²/міс сіток. Тканину купують за донати та свій рахунок, всі валюти конвертують в гривню і кидають «на банку».
Тільки-но замовили 10 рулонів через фірму прямо на Бухарест. Але поки воно доїде, треба буде замовляти вже інші кольори, і це постійний процес, поки триває війна, пояснює мій співрозмовник.
Коли ми з’їжджали з «Волі», це був момент єднання, якби ми всі стали один за одного. Нове приміщення не використовувалося роками, там шар пилу був повсюди, але всі були щасливі. Ми провели туди воду, електрику, прибрали все. Труби нам профінансували одні, електрику інші, коли чогось не вистачало, бо це ж ремонт, свої гроші докидали. Нас тоді було 10-12 людей. Потім почали соцмережі розвивати, якась кількість нових людей поприходили. Головне, що є кістяк, чергування, і є ті, хто приходить хоча б раз на тиждень на годину-дві.
За сітки в хабі відповідає Лена, вона, в доброму сенсі, наша берегиня.
На новорічні свята та Різдво ми всі зустрічали в хабі, бо багато хто тут один, а хаб тепер, як сім’я. На Великдень теж з’єдналися: святкова сіточка, святковий обід – це дуже кльово, коли можна прийти до кола людей, з якими ти об’єднався за покликом серця. Хтось втомлюється, перестає приходити, за якийсь час відновлюється і приходить знову. Ми закликаємо приходити, бо навіть за дві години, навчившись, можна додати вагомий внесок в спільну справу. А до кожної сітки ми збираємо для хлопців такий подарунковий набір з донатів. Він чисто символічний, але там смаколики та гігієна. Військові потім радіють й дякують.
З Європи в Європу
В якийсь момент Антон почав їздити ще в Європу, щоб знайти нові контакти. Вперше в листопаді 22-го – на велику медичну виставку у Дюссельдорфі через Прагу, де навчається молодший брат. І ще до Берлину заїхав. Там збирали дуже класні аптечки та наплічники. Познайомився з волонтерами і там, і в Празі, і в Дюссельдорфі, де на той момент був тільки центр для біженців і невеличкий склад, на якому вони маленькими об’ємами парафін збирали.
Донорів на виставці я не знайшов, але в фіналі увімкнув волонтера і нагріб на дві повні машини різного корисного. Там і трубки були, і перев’язка, і багато чого. Я їм казав: ви ж будете їхати назад, навіщо вам це все тягнуть? А потім швиденько шукав машини та організовував їм перепустки, щоб це все вивезти. Далі на волонтерському складі ми все пересортували, та відправили – кожен по своїм військовим запитам. Це був перший спільний проєкт. В березні 23-го я знов до них попав, і там вже біженцями не займались, а тільки збирали на потреби України.
Головна в них – Марина, дівчинка з Донецьку, яка виїхала в 14-м, дуже вмотивована. Зараз в них гігантський склад, працюють від фонду Ukraine Hilfe, і проекти один за одним несуться: то в реабілітаційний центр щось передають, то обладнання та форму для пожежників, то машини з Англії переганяють. Плюс це західний великий промисловий регіон, там можна щось довантажувати в місцеві фури. Бо німці, як виявляється, значно більше включені в нашу Перемогу, ніж румуни.
А потім я вже на якісь виставки їздив бусом, попутно щось кудись перевозив між Польщею та Німеччиною, та збирав для своїх запитів «щось цікаве». Через це ми закрили крутими речами багато чого по стабпунктам для медиків та по евакуації. Але сьогодні, щоб зібрати гуманітарку, треба вкрай наполегливо попрацювати. Проте сіток по об’єму стало набагато більше. Можу інколи півбуса забить просто сітками.
Ну і ще ми з Бріаною Караджа трохи опікуємось кинутими тваринами. Їх багато біля кордону залишили, коли виїжджали, й ми працюємо з декількома великими притулками у Львові та Чернівцях, які забирали цих тварин у 22-му році. А також, із зрозумілих причин, безпритульних тварин багато у прифронтовій лінії. То ж нещодавно через Бріану знов надіслали 8 палет собачого корму. Але головне, що вона розуміє основний напрям – військовий. В неї є усвідомлення: щоб стало менше біженців, треба закінчити війну, а щоб закінчити війну, треба росію перемогти. А для цього треба допомагати фронту, а не мріяти про домовленості. З людьми, які це розуміють, дуже легко працювати.
Окремий напрямок діяльності харківця – майстер-класи по тактичній медицині. Це, по-перше, через те, що він працює з прифронтовими медиками й повинен знати, що їм треба і як це перевірити на якість. Тому під час першої поїздки до Європи на бусі Антон відвідав курси бойового медика в Польщі. Й жив поряд з двома хлопцями та дівчиною – інструкторами з України, які теж проходили це навчання.
Вони були фахівцями першого рівня, а йшли на вищій рівень. То вони мені дуже багато дали поза курсами й знань, і практики, бо до того в мене був лише майстер-клас від Червоного Хреста. В той тиждень, що йшли курси, я майже не спав. Зате здав екзамен – практичний й теоретичний, й отримав сертифікат.
По-друге, тут важливо пояснити людям, чому на медицину обов’язково треба донатити, чому вона закінчується так швидко, і до чого призводить, якщо медицина неякісна. Для прикладу – турнікет треба встановити протягом трьох хвилин, а норматив по встановленню хвилина. Бо за три хвилини людина стікає при артеріальної кровотечі. Й ти маєш це вміти, й турнікет не має порватися в цей момент.
Це все не тільки бойові випадки, а і життєві: лопнуло скло, перерізало артерію, велосипедисти потрапили в ДТП – пахова кровотеча, байкери перевернулися, якась ситуація під час активного відпочинку, ще щось. Коли людина пройшла курси, вона не загубиться в такий момент. А в Україні це повинні знати всі, тому що прилетіти може, куди завгодно, і аптечка мінімальна повинна бути у кожного. Бо на турнікет «Січ», якісь перев’язочний набір, рукавички, бинт для тампонади, тиснюча пов’язка – десь 1000-1500 може назбирати кожний. Нажаль я знаю багато людей в Україні, які навіть на третій рік війни не знають, як надавати першу допомогу. А в принципі й європейцям в сучасному світі це не буде зайвим. Йде війна. Вона, в гіршому випадку, може прийти і в Румунію, і в Польщу. Тому кожен повинен зробити більше, ніж він може. Можеш здати 5 грн – нашкреби десять. Можеш виділити дві години на якусь активність, яка допоможе війську, – виділи більше.
Всі повинні допомагати й всі повинні переступити свій ліміт, тому що люди на фронті переступають його в кожну секунду, там їм треба робити речі, на які вони не заточені, не хотіли, не могли, але мусять навіть просто щоб вижити, та знищувати супротивника, вважає мій співрозмовник.
За його думкою, якщо кожен буде робити трошки більше, ця хвиля набиратиме шалену амплітуду ближче до фронту.
Тобто тут ти колихнув трошки, але більше ніж ти міг, ти вже спалахнув Всесвіт, і воно пішло відгукуватись. І на закінченні війни особисто я хочу бачити, щоб вся росія горіла, і наші танки заїхали в москву. Для мене це ідеальна картинка. Але я не думаю, що це щось реальне. Більш реальне – перемовини на наших умовах, про які вони благатимуть. Проте для цього треба настільки багато зброї – втричі більше, ніж нам вже обіцяли. Й фахівців, які зможуть її обслуговувати.
Армія – це структура, яка буде працювати в любому випадку з любим матеріалом, у неї задача воювати й не пускати ворога далі. Буде зброя і спеціалісти – буде воювати зброєю. Нема – буде воювати людьми. Бо, якщо здаються території, страждає населення, відкриваються нові катівні, знищується все.
Після війни я хотів би продовжувати в жити в Харкові, відбудовувати його, бо в мене є команда, ми можемо включатися в цей процес на професійному рівні. Правда, для цього, на мою думку, має бути 300-километрова зона, як Ізраїль зробив в Лівані. Але зараз нічого про це не відомо, то ж поки працюємо там, де ми найбільш ефективні для Перемоги.
Наталі ШЕСТАКОВА
Світлини з архіву Антона Сушкова
Матеріал створений за участю CFI, Agence française de développement médias, як частина Hub Bucharest Project за підтримки Міністерства закордонних справ Франції.
