Наталія Дарибогова – з Нової Каховки… Це місто – під рашистською окупацією… Вона – переселенка… Ми зустрілися несподівано, і перше, що стало для мене майже дивом – очі цієї жінки. А ще – усмішка: відкрита, щира. Таке враження, ніби зустріла по-справжньому щасливу людину. Зустрілись «звично»: під час чергової повітряної тривоги, а жінка зі щасливою посмішкою немов її й не чула: вона зізнавалась, як закохана в Одесу і яка щаслива, що тепер стала одеським гідом…
Окупація: ненависть і огида
Їй зараз п’ятдесят п’ять, працювала і працює бухгалтером. А ще вона – переселенка… Війна увірвалась в її рідну Нову Каховку окупацією. До того не стало її чоловіка. Діти, вже дорослі, – в іншому місті (трохи пізніше син піде до лав ЗСУ), вона – одна зі своїм котиком…
– Та ні, не дивіться на мене з жалем… Так, це був жах – як страшний сон… Я – доволі активна жінка, це в мене від мами. Працювала, займалась йогою, в мене завжди було багато хобі, не для того нам життя дається, аби ми нили та занурювались у себе… Так, було жахливо, коли почалось повномасштабне вторгнення, коли з перших днів у моє місто зайшли ті «господарі». Так люди ж кожного дня на мітинги виходили!..
В рідному місті під окупацією Наталія прожила майже два місяці. Розповідає про те, як доводилось по чотири години стояти в черзі за хлібом:
– У нас взагалі в магазинах майже нічого не стало… Ну хіба щось на ринку можна було купити. Особливо важко було з ліками. Доводилось щось «діставати» – навіть не для себе, для інших людей, які не в змозі були вийти на вулицю… Так, то було страшне. І треба було вирішувати, що робити далі. Згадую, що мною тоді володіли ненависть і огида… Допомагало одне: ми були впевнені, що цей жах от-от закінчиться… Мабуть, ми й тримались тоді тільки на цьому.
Вона робила, що могла – для себе і для тих, кому допомагала (ви ж тільки зверніть увагу на її прізвище!). І ходила на мітинги: жителі Нової Каховки так висловлювали своє «пішли геть!» окупантам. Та мітинги потім стали неможливими: усіх, хто приймав у них участь, рашисти почали відправляти «на подвал»…
– Це так і називалось – «на подвал»… Я зрозуміла, що мені, як активній учасниці акцій протесту, треба бігти з рідного міста. Та й взагалі, що це було за життя… Виходиш на вулицю, йдеш кудись, а тут виникає хтось «з них», автомат направляє: «Туда не пойдешь!»… І так майже на кожному кварталі…
Наталія Дарибогова вирішила: треба бігти з рідного міста. Та не могла вона це зробити одна: відчувала відповідальність перед тими, кому допомагала весь цей час.
– Так зібралась ціла група… Мені вдалось знайти перевізника… Зібрала тільки необхідне… Важко це все було, дуже важко… Та в нас була ціль, яка міцно тримала…
Її кіт волав майже всю дорогу: не міг пухнастик второпати, що сталося, чому його все кудись везуть і везуть…
Пізнавати, милуватися красою, відчувати підтримку
– Ми приїхали в Одесу у квітні 2022 року… На щастя, знайшла спочатку притулок у знайомих. Згадую перший тиждень перебування в Одесі. Навіть я, завжди така активна, довго не могла вийти на вулицю. Лежала під ковдрою і відчувала лише втому і безсилля… Мені навіть важко пояснити, що я відчувала тоді. А потім стала думати: що робити далі? Треба шукати житло, треба знайти роботу, треба, перш за все, стати на облік…
Треба, треба, треба!..
Для Наталії оці «треба» стали не просто думками. Грошей дуже мало, з одягу – тільки найнеобхідніше…
Сильний характер, притаманна їй активність взяли таки своє: і на облік стала, і роботу знайшла за фахом: працює бухгалтером. Потім і житло змогла собі знайти, яке в змозі оплачувати.
– Я дуже багато ходила вулицями Одеси. Це було щось! Я закохувалась в це місто все більше й більше, хоча була тут і до повномасштабного вторгнення. Це для мене стало неабиякою цілющою силою. В Новій Каховці одним з моїх хобі було збирати людей і розповідати про наше місто… А тут я ходила, ходила вулицями, сиділа в парках, закохувалась в Одесу – і все думала: «Боже яка красота, яка архітектура!.. Показати й розказати б іншим переселенцям про неї!».
І Наталія почала пізнавати та вивчати наше місто – довго, наполегливо. І став потроху проходити той нестерпний «воєнний біль», хоча сама каже те, що відчуває кожний з нас: «Той біль не може пройти, але ж поки живемо – не можна собі дозволяти впадати у відчай, депресію і все таке інше…».
Така от життєва позиція в Наталії. Мабуть, тому й очі в неї світяться. І позитив в неї – справжнісінький, не «штучний». Навіть про почуте в міському транспорті на свою адресу «Понаїхали!» розповідає так, наче анекдот згадала… Між іншим, чую про ще одну «деталь характеру»: як тільки знайшли роботу, стала волонтером…
– Багато переселенців потребують, перш за все те, що ми називаємо моральною допомогою. За кожною людиною стоїть своя біда, свій біль. І от якось я зрозуміла: чим можу – допоможу. Треба, аби люди ходили на виставки та в театри, на прогулянки – групами. Як могла, все це організовувала і продовжую це робити. Інколи навіть намагаюсь комусь допомогти знайти роботу…
А вже потім збулася її мрія: вона провела першу (безплатну, звісно) екскурсію по місту. І бачила, як цікаво було багатьом людям чути про Одесу, ходити її вулицями, пізнавати місто…
– Їм було так цікаво! Це просто свято було!..
Далі – більше. Наталія розповідає, яким щастям стала для неї можливість пройти курс гідів-екскурсоводів, які безплатно були організовані для переселенців.
Тепер вона проводить безплатні екскурсії (чи за невеличкий донат, який піде на підтримку ЗСУ) по Одесі для переселенців. Оглядові, тематичні… Над кожною працює з натхненням, каже:
– Така моральна підтримка цим людям дуже потрібна. Бо ж вони всі – різні. Тому й ранок в мене часто починається з того, що телефоную багатьом, особливо якщо ніч була «з прильотами». Питаю: «Ти як?». А ще пропоную щось: а давай сьогодні в театр підемо. Чи на виставку. Чи на екскурсію, де ти побачиш красу Одеси… Ми ж живі. Тож треба далі жити. А жити – це щось пізнавати, милуватися красою, відчувати підтримку…
Отака жінка-«позитивний вай-фай»…
Не втрималась, запитала:
– Невже не буває вам страшно, невже не буваєте у відчаї?..
– Я жива людина… В мене син в ЗСУ. Як ви думаєте, що я відчуваю, коли довго не має з ним зв’язку?.. Але ж власний досвід мені підказує: не можна думати про погане. Якщо «накриває», з цим треба щось робити. І я работаю. Бо якщо я «накрита», то як зможу «підзарядити» оптимізмом тих, кому зараз погано, хто приходить на мої екскурсії, чує мій голос телефоном, де я намагаюсь «наповнити» людину позитивом?.. Треба вірити – в нашу Перемогу, в першу чергу. Це робить нас міцними. Я в цьому впевнена. Може, тому й беруться в мене сили й натхнення, які з усіх сил намагаюсь передати іншим…
Фото авторки