Ключові моменти:
- Тетяна Хіміон до війни керувала танцювальною студією у Слов’янську
- Після початку повномасштабного вторгнення вона стала снайперкою
- Через проблеми з пам’яттю після контузій військова почала записувати історії про побратимів, які перетворилися на книгу
- Снайперка відкрито говорить про психологічне виснаження війни, втрати та складнощі, з якими стикаються жінки в армії
За даними Міністерства оборони України, у ЗСУ нині служать десятки тисяч жінок, і дедалі більше з них виконують бойові завдання на передовій. Журналістка «Одеського життя» поспілкувалася зі снайперкою Тетяною Хіміон — жінкою, яка до війни керувала танцювальною студією у Слов’янську, а після повномасштабного вторгнення стала військовою. У розмові вона відверто розповіла про службу, втрати побратимів, контузії, ставлення до жінок в армії та книгу «Танго соло», написану як пам’ять про тих, хто не повернувся з фронту.
Замість підборів і панчох – кров і багно
У мирному житті у Тетяни Хіміон у Слов’янську був власний танцювальний клуб, майже три сотні дітей, сім тренерів, міжнародні змагання, сукні зі стразами, репетиції до ночі. Її життя було схоже на безперервний рух під музику – чіткий, красивий, відпрацьований до дрібниць.
Тепер її позивний – «Танго». І це звучить уже зовсім інакше. Тетяна – снайперка. Вона говорить дуже спокійно. Майже беземоційно. І саме через цю стриманість кожне її слово пробиває сильніше за крик.
– З підборів і панчох залізти в кров і багно не дуже приємно, – усміхається вона. – Але як є. Це така даність, яку треба прийняти.
Тетяна народилася у Білорусі, але все життя прожила у Слов’янську. Каже, до 2014 року навіть не задумувалась над тим, що означає бути українкою.
– Я була російськомовною, усе навколо теж було російськомовне. У школі – російська, у побуті – російська. І якщо чесно, я більше пишалася своїм білоруським корінням, бо це були спогади дитинства, бабуся, щось дуже тепле й рідне. Але у 2014 році до нас прийшли покидьки, і я раптом подивилася на все зовсім іншими очима. Тоді вперше прийшло усвідомлення: я хочу бути українкою.
Перша думка про фронт: чому жінка пішла на війну
У Слов’янську вона залишалася майже до самого звільнення міста. Виїхала лише тоді, коли молодший син почав панічно боятися вибухів.
Після того життя ніби розділилося навпіл. Але навіть після 2014-го, зізнається Тетяна, у глибині душі все одно жила надія, що повномасштабної війни не буде.
20 лютого 2022 року вона ще подавала документи до британського посольства – готувалася везти дітей на танцювальні змагання.
– Була якась ілюзія нормального життя. Ти ніби бачиш, що навколо все погано, але все одно десь всередині чіпляєшся за думку, що «ну не можуть же вони». А потім це почалося… І ти просто приймаєш факт: вони пішли далі.
Разом із чоловіком вони одразу поїхали до військкомату.
– Ми про це говорили задовго до вторгнення. Чоловік казав: якщо Росія полізе знову – він піде воювати. І я сказала, що піду разом із ним.
Чоловік нині вже п’ятий рік служить на Донеччині. Після тяжкого поранення він більше не виходить «на нуль», але армію не залишив.
Тоді, у лютому 2022-го, саме він відмовив дружину йти на фронт.
– У нас двоє синів. Один вже вчився у Києві, другий був ще вдома. Моя мама померла, у нього батьків немає. І він постійно вмовляв мене залишитися. Дуже болісно сприйняв те, що я взагалі хочу йти воювати.
Тетяна залишилася у Слов’янську й відкрила волонтерський центр. Вони збирали допомогу, шукали машини, возили необхідне військовим, допомагали евакуйовувати людей.
Читайте також: «Мы не имеем права молчать»: в Одессе женщины говорили о войне, потерях и силе жить дальше
Фізмат та спорт допомогли стати снайперкою
Але думка про фронт нікуди не зникала. Рішення вона прийняла лише після того, як змогла вивезти молодшого сина за кордон.
– Йому було 16 років. Я посадила його на евакуаційний потяг до Нідерландів. Нас прийняли люди з нашої танцювальної сім’ї – тренери, знайомі. І от тоді я зрозуміла, що звільнила собі руки.
На війну Тетяна потрапила майже випадково. У волонтерському центрі зустріла знайомого військового, який саме переводився у новий підрозділ.
– Я кажу: «Візьми мене з собою». Він відповів: «Скидай документи». Через дві години передзвонив: «Вітаю вас».
Коли її запитали, ким хоче бути, вона відповіла одразу: снайпером. Без сумнівів.
– Мені завжди подобалося поєднання творчості й точності. Я ж математик, закінчила фізмат. А снайпінг – це ідеальне поєднання цих речей. Там кожен клік, кожен міліметр мають значення, але при цьому ти не можеш діяти шаблонно. Ти повинен постійно вигадувати щось нове: маскування, виходи, конспірацію. І мені це дуже відгукнулося. Я почувалася там як риба у воді.
Її перший командир – дворазовий чемпіон ЗСУ зі снайпінгу – просто повіз її на полігон.
– Він навіть особливо нічого не пояснював. Сказав: «Лягай. Стріляй». Щось я робила інтуїтивно, щось пригадувала, щось вивчала ночами сама. Я чіплялася за будь-яку можливість навчитися.
«Простіше померти, ніж вижити»
Через кілька місяців вона вже сама стала інструкторкою. Каже, на війні її врятували спорт та дисципліна.
– Спорт привчає тебе, що хочеш ти чи не хочеш – встаєш і йдеш на тренування. І на війні так само. Ти можеш бути розбитим, виснаженим, емоційно мертвим, але треба вставати й робити свою роботу. Ми дуже часто просто відкладаємо свій емоційний стан убік, тому що «треба». Це не дуже правильно, це фактично насильство над собою, але інакше іноді неможливо.
Потім вона раптом замовкає на кілька секунд. І тихо додає:
– Якщо чесно, мотивації давно вже немає. Вона зникла десь у перші пів року. Потім ти просто живеш серед постійних втрат, проблем, болю, негативу… Бувають моменти, коли не хочеться навіть жити. Коли здається, що простіше померти, ніж вижити.
Після паузи:
– Але життя все одно варте того, щоб за нього боротися. І крім мене самої ніхто мене з цього болота не витягне.
Жінці в армії потрібно продавлювати право воювати
На війні їй довелося доводити не лише професійність, а й саме право бути поруч із чоловіками.
– Найважче було добитися того, щоб тебе сприймали не як «жінку в армії», а як військового. Бо спочатку до тебе ставляться як до чогось чужого. Були жарти, були якісь постійні натяки, хтось взагалі не соромився у висловах. Але в мене все добре із самооцінкою, тому я просто посміхалася і йшла далі.
Вона каже: до першого бойового виходу жінці в армії потрібно буквально продавлювати право бути поруч.
– Перший вихід розставляє всі крапки над «і». Якщо після нього люди бачать, що ти не тягар, не обуза, а навпаки – людина, яка може ще й когось із собою витягнути, тоді все змінюється. Але до цього моменту треба пройти через дуже багато.
В одній із частин командир взагалі заявив, що жінки на бойові виходи не ходять.
– Мене перевели з бойової посади на кухаря. І як я не просила перевести мене на бойову посаду ким завгодно – відповідь була одна: «Дайте мені чоловіка».
Тоді вона просто пішла з тієї частини. У ДШВ ситуація була іншою. Але навіть там спочатку берегли.
– Ми приїхали на Запоріжжя, і я постійно просилася на виходи. А мені казали: «Таня, зачекай. За тиждень хлопці закінчаться – підеш».
Вона вимовляє це дуже рівно. І від того стає ще страшніше.
– На жаль, контрнаступ дуже швидко «закінчував» людей. Хтось отримував поранення, хтось гинув. І потім уже ходили ми.
«Я не хотіла їх загубити»: про кого снайперка написала книгу
Саме тоді Тетяна почала писати свою книгу. Спочатку – просто короткі нотатки у телефоні. Через контузії вона почала втрачати пам’ять.
– Я ловила себе на тому, що не можу згадати людей. Обличчя. Події. Хлопець зі мною вітається, а я дивлюся і не розумію, хто це. І тоді почала записувати хоча б якісь яскраві моменти.
А потім нотатки перетворилися на спробу втримати тих, кого вже немає.
– На війні люди стають рідними дуже швидко. Ти можеш навіть не знати його прізвища, але він стає частиною твого життя. І коли ці люди гинуть, дуже страшно, що колись зітреться навіть пам’ять про них. Мені хотілося цього не допустити.
Спочатку вона не думала про книжку. Хотіла просто залишити ці історії для синів.
– Я думала надрукувати три екземпляри – синам і собі. Просто як пам’ять. Щоб колись вони могли прочитати й зрозуміти, з якими людьми мене звела війна.
Але згодом записи перетворилися на книгу «Танго соло». Книгу про тих, хто не повернувся. Про побратимів, чиї імена могли б розчинитися у фронтовій статистиці. Про людей, які сміялися, жартували, пили каву, мріяли про дім – і загинули.
– Я не хотіла їх загубити, – тихо каже Тетяна. – Не хотіла, щоб вони просто зникли.
«Ми прогавили свій шанс стати незалежними»
Вона досі служить. Після восьми операцій. Після трьох контузій. З неробочою ногою. Вона вчиться ходити заново. Бігати. Носити підбори.
– Уже навіть на ковзани стала, – сміється. – Потихеньку.
І знову говорить так, ніби це якась дрібниця, а не щоденна боротьба за право жити нормальним життям.
– Якщо ви мене зустрінете десь у місті, ви навіть не помітите, що в мене є поранення. Я навчилася це приховувати. Ортези, реабілітація, робота над собою… Просто не хочу виглядати людиною, яку треба жаліти.
Наприкінці розмови вона говорить фразу, після якої в книгарні-кав’ярні, де відбувалася зустріч, заплакали навіть ті, хто до цього мовчки тримався.
– Чим більше ми страждаємо за тим життям, якого вже не буде, тим менше шансів у нас знову стати щасливими.
І додає вже зовсім тихо:
– Але ми все одно повинні жити далі. Бо ми прогавили свій шанс стати по-справжньому незалежними раніше. Частково ми, частково наші батьки. І тепер розплачуються наші діти. Тому я хоча б спробую виправити ці помилки.
Раніше ми розповідали як морпіхи у небі полюють на ворога.
Читайте також: «Не лізьте в душу»: ветерани та родини військових з Одещини відверто розповіли про полон та втрати
