Ключові моменти:
- Ветеран із тяжким пораненням зізнається: найболючіше після війни — чути від людей «сам винен»
- Дружина військовополоненого три роки чекала чоловіка й просить не ставити родинам страшних запитань
- Рідні загиблих військових кажуть: після втрати найбільше хочеться людяності та тиші
- У громаді ветеранам допомагають із реабілітацією, роботою та психологічною підтримкою
Журналістка «Одеського життя» Юлія Валієва поспілкувалася з ветеранами, родинами полонених і загиблих військових із Бессарабської громади на Одещині. Ветеран Олег Левицький, який після поранення втратив функціональність руки, дружина звільненого з полону військового Валерія Костеріна та сестра загиблого захисника Ольга Вахновська відверто розповіли про життя після фронту, людську нетактовність, втрати й спроби знову навчитися жити у мирному світі. Також у матеріалі — коментарі психологині, фахівчині із супроводу ветеранів та представників громади про підтримку військових і їхніх родин.
«Від деяких слів вити хочеться» – ветеран про вислови односельців
Олег Левицький – ветеран війни із селища Серпневе. Йому 38 років. З початком великої війни Олег вступив до лав ЗСУ. Воював на Донецькому напрямку, як сам каже, недовго – пів року. У серпні 2025-го отримав тяжке поранення, в результаті якого в нього немає двох пальців і не функціонує права рука. Олега списали, він отримав інвалідність, і зараз мешкає в рідному селі разом із мамою.
– Громада виділила двадцять тисяч гривень на реабілітацію, отримую і щомісячно від громади дві тисячі гривень. Пробував влаштуватися на роботу, але одна рука не працює, а інша тремтить при навантаженні. Мешкаю із мамою, допомагаю їй по господарству. Якщо мене хтось питає про війну, уникаю розмови. Я не просто не хочу про це говорити, навіть чути не можу, – розповідає Олег. – І не дивлюся більше військові фільми. Взагалі між війною і цим життям велика прірва – там усе інше, і стосунки теж. Мені не потрібне співчуття, хотілося б просто поваги. Адже, коли чуєш від людей: «Тебе туди ніхто не посилав, сам винен, що з тобою таке сталося», – вити хочеться.
Підтримка є, а спілкування немає
Ігор Семенюк, мешканець селища Бессарабське, пройшов дві війни – в Афганістані та в Україні. Кадровий військовий, з лав ЗСУ він був списаний за віком. Має багато нагород від Міноборони, Генштабу ЗСУ.
Ігор працював у військкоматі,а в 2016-му пішов в АТО. Під час великої війни воював на Херсонському, Миколаївському напрямках в артилерійській розвідці.
– Війна в Афганістані і в Україні дуже відрізняється. Там твій ворог не говорив однією мовою з тобою, і ця війна – набагато страшніша. Повернувся додому і таке відчуття, ніби ми тут нікому не потрібні. Так, добре, що є патріотичні заходи, нас підтримують фінансово, але немає спілкування. Зараз працюю у хлібопекарні, доставляю хліб. Крім цього, займаюся громадською діяльністю як заступник голови Бессарабської спілки ветеранів – щоб допомогти побратимам, таким, як сам.
Чим допомагає громада ветеранам та сім’ям військових?
Бессарабська селищна рада однією з перших на Одещині створила при раді сектор ветеранської політики. Його очолює ветеран війни Леонід Кіселар. Чим же допомагають тут ветеранам війни?
– З якими проблемами найчастіше звертаються?
– На сьогодні в громаді 317 ветеранів війни. Здебільшого хлопці та їхні близькі звертаються щодо отримання статусу ветерана, учасника бойових дій, інваліда війни тощо. Також ветеранів турбують питання працевлаштування, лікування, житлові проблеми, отримання засобів реабілітації. З виділенням земельних ділянок зовсім проблематично – під час війни земля в Україні не надається. Ветеранам важко це усвідомити, адже вони воювали за неї, втратили здоров’я на війні, а отримати землю не можуть. Гадаю, для них потрібно було б зробити виключення, адже в селі земля – це можливість працювати, тримати домашнє господарство.
– Чи вдається допомогти?
– Минулого року за рахунок громади вісім ветеранів пройшли курс оздоровлення в реабілітаційному центрі на морі. П’ятеро захисників отримали від держави компенсацію на отримання житла – більше двох мільйонів. За минулий рік громада за Комплексною програмою підтримки військових і їхніх сімей витратила чотири мільйони гривень. З них 53 пораненим військовим була виділена одноразова допомога на суму понад мільйон гривень. Громада надає щомісячні стипендії ветеранам-інвалідам, щоквартальну допомогу сім’ям загиблих, зниклих безвісти. П’ять тисяч гривень отримують діти загиблих перед навчальним роком.
Найперше треба виговоритись
Ірина Іванова, фахівець із супроводу ветеранів Бессарабської громади, – перша людина, до якої йдуть після повернення з війни. Пані Ірина розповідає їм про пільги, програми, пояснює, куди звертатися, які довідки потрібні, і сама майже за руку проводить по кабінетах.
– Зараз маю в роботі 110 справ, і це не тільки ветерани, а й члени сімей загиблих, зниклих безвісти, полонених. Хлопцям, які приходять з війни психологічно нестійкими, найперше необхідно виговоритися. Для них дуже важливо, як ми, цивільні, їх сприймаємо, і звичайне добре слово.
Будьте уважними і проявляйте чуйність
Психологинею ветеранського сектору Світлана Чернєва працює не так уже й давно, але поділитися досвідом і порадами завжди готова.
– Пані Світлана, з якими питаннями до вас звертаються найчастіше?
– Хлопці, які пройшли війну, доволі важко адаптуються до цивільного життя, тому потребують особливого ставлення. У моїй практиці був один випадок, коли військовий, який повернувся додому, почав кидатися на дружину, дітей. Перелякана жінка привела його до мене. Почали спілкуватися. Він сказав: «Я розумію, що втрачаю самоконтроль, але нічого не можу вдіяти. Три роки на війні моєю родиною були побратими. Саме вони були для мене на першому місці. Я відвик від цього життя. А тут ще сусід наговорив, що дружина гуляла, поки я воював, ось мене й понесло». Попрацювати нам із ним довелося декілька місяців, зараз усе добре.
– З ким найважче говорити?
– Найважче – із рідними загиблих. Особливо з матерями – більшість із них своє горе носять у собі, не хочуть ні з ким спілкуватися, втрачають сенс життя. Для них дуже важливо не залишатися наодинці з цим, добре, коли їх оточують діти, онуки. Одна мати загиблого хлопця приходить до нас тільки для того, щоб виговоритися.
– Що найбільше сприяє адаптації ветеранів у суспільстві?
– Для швидшої адаптації ветеранів війни всім хлопцям рекомендую скоріше вийти на роботу, потрапити в колектив, де є певні завдання, цілі, – так легше переключитися. Ми тісно співпрацюємо із центром зайнятості, де ветеранам допомагають працевлаштуватися, пройти перекваліфікацію.
– Ваша порада – як спілкуватися, щоб не образити хлопців, які воювали?
– Якщо ви не знаєте, як спілкуватися з ветераном, інвалідом війни, членами родин безвісти зниклих, полонених, краще говоріть про побутові, звичайні речі, не торкайтеся болючих тем. Якщо людина захоче – вона сама почне розповідати. Тоді вже більше слухайте, проявіть чуйність, повагу та надайте підтримку добрим словом.
Можливостей багато, головне – бажання
За словами Людмили Крамчанінової, керівниці Бессарабського відділу центру зайнятості, можливостей знайти роботу учасникам бойових дій (УБД) центр надає багато, було б бажання:
– Нещодавно двоє хлопців отримали через центр зайнятості ваучери для перекваліфікації на суму 33260 гривень. Один вступив до Київського університету, інший – до Одеського. За проєктом «єРобота» троє ветеранів розпочали свою справу. Один відкрив крамницю, другий розширив вже існуючий бізнес, третій створив фірму зі встановлення сонячних панелей, та ще й взяв на роботу побратима.
Рідні військових: «Люди, не робіть ще болючіше!»
Валерія Костеріна із селища Соборне три роки чекала чоловіка з полону і дочекалася – на початку квітня Володимир повернувся додому, зараз проходить реабілітацію у Львові.
– Я не знаю, що б зі мною було, якби не підтримка моєї родини і якщо б мене не надихав мій десятирічний син Микита. Особливо боляче, коли люди ставили дурні питання, на кшталт: «А ти впевнена, що він у полоні? Його вже, мабуть, давно вбили» чи «Чого це його так довго не міняють? Може, він до рашки переметнувся». Дуже прошу всіх: думайте, що кажете людині, яка опинилася в біді, не робить ще болючіше! – закликає Валерія.
Ольга Вахновська, сестра загиблого Дениса Царана із селища Буджак:
– Після загибелі брата найважче було мамі. Я якось справлялася – в мене чоловік, діти, клопоти. А вона замкнулася в собі. «Не знаю, що б зі мною було, якби не ви і онуки», – каже мама. А ось деякі люди зовсім втратили почуття такту. Коли після загибелі Дениса ми отримали від держави гроші, мені односелець сказав: «Вчасно Денис загинув, тепер ви заживете на широку ногу»… Що на це можна відповісти? Просто прошу всіх – не лізьте в душу. Нікому не бажаю такого горя, жодні гроші не замінять рідну людину. Не дай вам Бог пережити те, що ми переживаємо щодня.
Читайте також:
