Три жіночі історії… Мої співрозмовниці – пенсіонерки, люди різні, кожна – зі своєю долею, життєвими колізіями, характером, устремліннями. Війна увірвалася в їхнє життя, намагалася зламати, все відібрати – ось що поєднує їх, таких різних.
Розмовляти з ними складно, бо питання мої присвячені найближчим страшним роковинам – дня початку війни з рашистами 24 лютого… Чим став для них цей день? З якими думками, страхами, переживаннями, надіями живуть вони тепер, через рік? Звідки черпають сили?
Одна з моїх співрозмовниць сліз не приховувала, інша намагалася їх ховати, але виходило дуже погано, третя намагалася посміхатися…
«Мій дім горів…»
Світлана Гарага
Пенсіонерка Світлана Гарага свого віку не називає («У жінок не питають!»). Народилася в Одесі, давно переїхала до Нікополя (Дніпропетровська область). Каже: «Я – ВПО». Внутрішньо переміщена особа. До Одеси приїхала у липні 2022 року.
– Нікополь постійно обстрілюється. Майже цілодобово. Виходу іншого не було – треба було переїжджати… Ми з чоловіком не хотіли. Полюбили свій Нікополь, там квартира була гарна, машина. Але що було робити?.. Ми з чоловіком і не переїхали, ми, по суті, бігли. Майже без документів, отож вийшло… – розповідає Світлана.
Додає, що перед початком війни, коли «в повітрі вже страх витав», вони з чоловіком стали переживати. Не так за себе, як за дочку та онуків.
– Молодята всі переконували нас, що «все буде добре, ніякої війни не може бути»… Ми ж їх братами вважали. Хтось так думав, хтось інакше, а війна все одно стала шоком для всіх. Отак – саме шоком. Потім шокувало багато іншого. У росії у чоловіка двоюрідний брат живе. Дзвонить, каже: «Ви там усі бандерівці!». А потім, коли ставали відомі всі звірства «братів», які вони творять в Україні… Знаю, що не можна проклинати, але щоб вони всі…
Приїзд до Одеси був вимушеним заходом. Світлана із чоловіком зараз живуть у родичів у Наті. Спочатку було дуже важко, насамперед психологічно. Потім вони знайшли групу підтримки (проект Ольги Филиповій «Ми разом!»), стало легше.
– Тут спілкування, заняття із психологом. Це дуже підтримує… Але все одно дуже важко, додому хочемо, а вдома у нас, насправді, вже не залишилося.
Світлана дістає мобільник і показує відео житлового будинку, що горить.
– Це ж мій будинок горить. Від обстрілу спалахнув. Сусіди надіслали. На мої запитання, чи лишилося хоч щось від квартири, відповідають: «Не питай. Ви живі – і слава Богу!». Якось так вийшло, що ми з чоловіком все життя працювали та працювали, нікуди не їздили. А тут ось війна відправила «подорожувати», позбавивши всього… Я – вчитель, багато моїх учнів на фронті. Воюють… Багато хто вже загинув… Дізнаюся про те чи інше – плачу. Здається, за все життя я так не плакала, як за цей рік.
– А у що ви вірите, Світлано?
– У що вірю? У світ вірю. Не може бути весь час темрява та темрява. А ще я вірю в нашу Перемогу та в суд над нашими ворогами. До справжнього жорсткого суду! І хочу лише одного: щоб наші діти та онуки ніколи не знали цього кошмару.
«В’яжу шкарпетки для наших захисників»
Ольга Миролюбова
Ольга Миролюбова – з Таврійська (Херсонська область). Їй 63 роки. З окупованого Таврійська спочатку потрапила до Хмельницької області.
– Нас там виявилося одинадцять людей в одній кімнаті. От і переїхала звідти до Одеси до сестри… Діти на Хмельниччині залишилися.
Ольга зізнається, що не вірила, що може розпочатись війна.
– Навіть не передбачала такого. Думала, що просто чутки такі страшні ходять. У мене ж там купа рідні! Так вийшло: багатьох членів моєї родини (кулаки!) свого часу виселили до Іркутської області.
Про сьогоднішню «позицію» родичів із країни-агресора жінка не говорить. Плаче.
– Ніколи не думала, що все повернеться так у моєму житті. Це називається «втратити все». Хоча… Жива залишилася, діти живі – вже гаразд. Ось намагаюся підтримувати якось, з людьми спілкуватися, на лекції ходжу, інші віддушини шукаю. Зрозуміла, що не можна просто сидіти на дивані, треба чимось займатись. Зв’язалася із волонтерами, запитала, чим можу допомогти. А чим я можу допомогти? Пенсія маленька. Але вихід знайшовся: почала шкарпетки для наших захисників в’язати. Віддаю волонтерам, а ті їх уже хлопцям на фронт передають.
На моє запитання: «В що ви вірите?», Ольга відповідає твердо:
– Вірю в Україну! Воїнам нашим вірю! А ще те, що добро переможе. Я вірю, що наші вороги будуть розбиті. Обов’язково! Цим і живу…
Головне – не «закритися»!
Віра Богаченко
Вірі Богаченко – 69 років. Вона одеситка. Додам – справжня одеситка. Жартує, посміхається. Каже:
– А як інакше все це переносити? Не дочекаються!
Говорить, що про те, що може початися війна (додає: «як і багато хто») навіть не думала.
– Гнала від себе ці думки. Думала: «Ну не можуть вони таке створити!». Ну не можна до такого здогадатися. А як усе почалося – не могла повірити. Такий ось рятівний шок у мене був, мабуть. Ну розуму ж незбагненно!
– Але минув уже рік. Як же тепер?
– Іноді здається, що мені вдається не «входити» у відчуття кошмару. Я дуже намагаюся не впадати в паніку та страх. Так, це важко, але треба себе якось «ізолювати» по можливості. Ось приходжу до групи проекту «Ми разом!». Мені це дуже допомагає.
Не можна «закриватися» – ось що я не просто зрозуміла, а швидше відчула за рік війни. Гуляти, спілкуватися. Я ось у театри почала часто ходити. І дуже рада, що в мене є друзі, ті однодумці, які теж впевнені, що такий спосіб життя у наші непрості дні – єдиний правильний.
Віра анітрохи не сумнівається у нашій Перемозі:
– А як може бути інакше? Ні, ну справді, хіба можна в цьому сумніватися? Це ж сто відсотків, що ми переможемо! Більше того, вони дадуть нам відповідь за цей напад, за всі жахи, які нам принесли! Дістанеться їм за це на повну! У цьому я теж на всі сто відсотків впевнена!
Читайте також:
- Залишилася одна в будинку з 16 квартир: як поживають одеські охоронці часу;
- Одеса на воєнному станi, день 80-й: візерунки доль і часів;
- Родом из ХХ века: одесситов приглашают стать «Хранителями времени».
Фото автора
