Ключові моменти:
- В Одесі зберігаються документи, які підтверджують, що у 1920-х роках користування світлом було обмежене і потребувало дозволів.
- Експозиція охоплює історію освітлення від античних масляних ламп до перших електроламп.
- Історичні експонати сьогодні сприймаються особливо гостро на тлі сучасних відключень світла.
Світло в минулому не було чимось звичним і гарантованим. Його берегли, економили, а іноді — буквально видавали за дозволом. Про це нагадують документи та речі, які сьогодні зберігаються в одеському Музеї-кав’ярні «Стара Одеса».
В експозиції — реальні предмети з різних епох: античні лампи, сірники, перші електролампочки та офіційні дозволи на користування світлом у 1920-х роках. Усе це не реконструкція і не художній образ, а конкретні свідчення того, як люди жили в умовах дефіциту світла задовго до сучасних блекаутів.
Сьогодні, коли відключення електроенергії знову стали частиною повсякдення, ці речі читаються інакше. Вони показують, що досвід життя з обмеженим світлом для Одеси — не новий, і що місто вже проходило через подібні виклики.
Місце, де світло не згасає ніколи
Цінність не лише електрики — а самого світла як явища, як символу життя, безпеки й надії. Саме про це ми сьогодні говоримо в Музеї-кав’ярні «Стара Одеса» з її власником Петром Манелісом.
Тут світло — не просто лампочка під стелею. Тут воно має пам’ять. Форму. Запах. Історію. Перед нами — своєрідні сторінки історії освітлення: від найдавніших часів до епох, що здаються близькими, але давно минули. Тож — у світлу подорож.
Вогонь, укладений у бронзу: як освітлювали приміщення в античності
Римські світильники I–II століть нашої ери — це не просто побутові предмети. Це маленькі сонця для темряви античного дому. Бронзові й глиняні масляні лампи з одним або двома отворами — для оливкової олії та лляного ґнота — тихо горіли в житлах, храмах і навіть супроводжували людину в загробний світ.
Їх прикрашали рельєфи з богами, гладіаторами, тваринами, сценами полювання чи щоденного життя. Ручки у формі листя, плавні лінії, відчуття гармонії — навіть у темряві римляни прагнули краси. Світло тут було не лише функцією, а частиною культури, міфології та світогляду.
Лампочка була символом прогресу у минулому
Минають століття — і світло змінює форму. У вітрині Музею — паперовий конверт від електролампи фабрики «Лизегангъ». На перший погляд — дрібниця. Але насправді — рідкісний свідок початку ХХ століття.
Фабрика Пауля Лізеганга в Берліні була однією з піонерів електричного світла в Європі. Її лампи масово завозили до Одеси, вони вважалися надійними, сучасними, майже магічними. Напис із дореволюційним твердим знаком наприкінці — «Гарантировано 1000 часовъ горенія» — сьогодні читається як обіцянка майбутнього, у яке тоді щиро вірили.
Світло більше не тремтіло від вітру. Воно стало контрольованим. Домашнім. Міським.
Вогонь у сірниковій коробці: треба знати, де терти
Поруч — дореволюційні безпечні сірники. Маленький, але революційний винахід середини XIX століття. Шведські винахідники Густав Паш і Йоган Лундстрьом винесли небезпечний фосфор із головки сірника на бокову поверхню коробка — і світ став трохи безпечнішим.
Щоб отримати вогонь, потрібно було знати, як і де терти. Світло знову вимагало усвідомленого жесту, знання й обережності. До речі, працюють, як нові.
Щоб користуватися лампочкою – був потрібен дозвіл
І нарешті — документ, який сьогодні звучить моторошно знайомо. Одеса, початок 1920-х років. Руїна, дефіцит, зруйновані електромережі. І — офіційний дозвіл на користування однією електролампочкою.
Це не міф. Такі ордери справді існували. Електрика була настільки цінною, що її нормували папером і печаткою. Світло ставало привілеєм, а не звичкою.
Світло як вибір
Сьогодні ми знову вчимося жити з темрявою. І, можливо, саме тому так гостро відчуваємо: світло — це не лише дроти й напруга. Це винахідливість, пам’ять, крихкий вогонь, який людина зберігала тисячоліттями.
У Музеї «Стара Одеса» світло не вимикається. Воно просто змінює форму — і нагадує нам, ким ми були та ким залишаємося навіть у найтемніші часи.
Раніше ми розповідали що в серці старої Одеси можна побачити українські гроші, яким 108 років.
Також ви можете дізнатися, чому остання медаль до 600-річчя Одеси вирушила до Снятина?
Фото авторки
