Ключові моменти:
- Фарби для художника привозили моряки;
- Замість «стінки» – картини в три ряди;
- Про місто люди дізнаються з картин;
- Справжня домашня галерея;
- Тепло та світло татових картин;
- Згадайте свою мрію – і вирушайте за нею.
Фарби для художника привозили моряки
Для експозиції полотен шкіпера знадобився великий зал морвокзалу – працював портовик з розмахом. Іван Великодний завжди захоплювався класиками живопису та намагався робити копії їхніх картин.
Копії робив з репродукцій із журналів. Розкреслював їх на квадратні сантиметри – і кожен відтворював на великому полотні. А оскільки репродукції радянських журналів були неякісними, то й полотна суттєво відрізнялися від оригіналів.
Але шкіпер не засмучувався, а ще більше старався. Фарби, які він замовляв великими партіями, йому привозили моряки. У сім’ї досі залишилася ціла валіза тюбиків – не встиг Іван Великодний все використати.
Працівник порту ніколи не позиціонував себе художником, не претендував на популярність, не робив виставок. Хоча свої картини нерідко дарував родичам та друзям, а на своєму підприємстві малював плакати на тему охорони праці.
Замість «стінки» – картини у три ряди
– Уявляєте, тато жодного разу в житті не був у музеї, – розповідає його дочка Олеся Єременко. – Він не мав на це часу. Працював у порту за змінами, допомагав мешканцям міста з ремонтними роботами. А ще завжди мав багато живності – у нас були свині, кури, індики, кролики та навіть нутрії. Адже тато родом із Сумської області, його батьки були заможними селянами – дві корови, кінь, десять свиней та сто качок. Він так ріс, він не уявляв життя без господарства. Тому за пензлі він міг братися лише зимовими вечорами.
– Пам’ятаю, батько три місяці працював над великим полотном, залишалося небагато, – згадує епізод з дитинства Олеся. – Якось вийшов із кімнати, а я, п’ятирічна дитина, вирішила роботу закінчити: взяла пензлики – і пішла собі розмахувати по полотну. Реакція батька була несподіваною, він тільки посміхнувся і сказав: «А може, наша Олеся стане знаменитою художницею?». У нас вдома картини висіли у три ряди. Пам’ятаю, мама мріяла про меблі-стінку, яка була модною на ті часи. Але куди її поставити, якщо всюди картини?
Читайте також: Як художниця з Кодимщини створює картини з насіння, кави та камінців
Експозиція робіт шкіпера, які не становлять художньої цінності, але вражають масштабом виконаної роботи, викликала у жителів Рені великий інтерес. Організатори виставки – співробітники обласного центру національних культур у місті Рені – закликали замислитися над долею та творчістю Івана Великодного, котрий малював просто для душі. Тому що творчість особливо актуальна зараз, адже під час війни вона може стати справжньою арт-терапією.
Ми вирішили з’ясувати, чи є справжні картини у будинках мешканців Рені? І почули декілька цікавих історій.
Про місто люди дізнаються з картин
Лариса Сербінова:
– Маю декілька етюдів Ганни Узун. Вона робила ці малюнки як складові великих робіт, коли була студенткою і виконувала завдання викладачів. Ці етюди Ганна подарувала моєму синові, і вони для мене дуже дорогі.
Уявіть: жила собі дівчинка в селі Долинське, що недалеко від Рені. І була в неї мрія – стати художницею. Батьки – сільські люди – підтримали доньку, і вона почала вчитися: училище, академія.
Сім років тому у Ренійському музеї відбулася виставка Ганни Узун – ми побачили її чудові роботи.
Знаю, що згодом Ганна поїхала у Німеччину, але не прибирати, не мити посуд, як чимало українців, – наша художниця працює за фахом. І в мене така велика гордість за цю талановиту дівчину, мою землячку!
Стаття на тему: Замість радянської дошки пошани – портрети героїв війни: художник з Одещини створює патріотичне панно
Я завжди рада за ренійців, які роблять свої виставки, презентації в інших містах, адже по них люди судять про місто Рені, яке, можливо, ніколи в житті не побачать.
Тримаю в руках етюди Ганни Узун – і бачу її великою майстринею, яку, можливо, згодом буде знати весь світ.
Справжня домашня галерея
Галина Маратаєва:
– У мене вдома багато картин. Це сімейні портрети, які написала Тамара Кавун, – мешканці Рені пам’ятають цю талановиту художницю та майстриню декоративно-ужиткового мистецтва. Особливо дорогий для мого серця портрет моїх батьків.
Також у мене вдома є роботи ренійського художника Олександра Кокалка. А ще більше його картин я подарувала своїм родичам. Причому це завжди був один і той самий сюжет – вхід до нашого двору у вигляді арки з червоної цегли, це пам’ять про старе місто, його архітектурна родзинка.
Коли я замовляла чергову таку картину, Олександр сміявся: «Та скільки ж у вас родичів?». Але щоразу він вкладав у роботу щось нове від себе. Знаю, що ці картини, які поїхали дуже далеко від Рені, зігрівають серця моїх рідних людей.
А мені особисто ще дорогий краєвид поблизу Хісорака, що в Узбекистані, селища на тлі Тянь-Шанських гір – це батьківщина мого батька. Цей краєвид написав для мене також місцевий художник Олександр Кокалко.
Тепло і світло татових картин
Валентина Д’яченко:
– Вдома у нас зберігаються картини тата – Бориса Захаровича Арнаута. Він усе життя працював учителем у школі, викладав географію та біологію. У теплу пору року весь вільний час проводив на присадибній ділянці – любив працювати на землі. А зимовими вечорами сідав писати картини. Відколи себе пам’ятаю, я пам’ятаю тата з пензлями в руках. Зазвичай він писав пейзажі, що передають красу природи. Вони були різні – і степи, і гори.
Знаю, що родичі й друзі, якщо запрошували батьків на день народження, завжди чекали у подарунок картину. І батько часто від душі дарував свої роботи.
З того часу минуло багато років, а татові роботи досі зігрівають нас своїм теплом і світлом. Ми дуже трепетно ставимося до них.
Ви також можете дізнатися: 200 картин любові та натхнення: як художник з Балти створює свої унікальні полотна
Згадайте свою мрію – і вирушайте до неї
Вчителька математики Олена Бахарєва розповіла, що в її домі чимало картин – здебільшого це власні роботи.
Педагогиня зайнялася живописом, коли досягла пенсійного віку. Діти, що відвідували студію образотворчого мистецтва, були просто шоковані, коли побачили в класі за мольбертом свою вчительку математики.
Через три роки відбулася перша персональна виставка Олени Бахарєвої – за цей час вона зробила великі успіхи.
На відкритті експозиції, яка здивувала всіх городян, Олена Віталіївна сказала:
– Протягом життя ми завжди кудись поспішаємо. Ростимо дітей, працюємо – а життя пролітає. Ми забуваємо, про що мріяли. Можливо, на моєму прикладі ви зрозумієте, що ніколи не пізно розпочати.
Педагогиня подякувала викладачу класу образотворчого мистецтва Олександру Халову, який повірив у неї, допомагав і вчив. Подякувала ренійському художнику Сергію Костову за цінні поради та підтримку, Олександру Кокалку, який запрошував разом працювати на пленерах та ділився досвідом. А ще Олену Бахарєву підтримала родина. Особливо було зворушливо, коли роботами захоплювалися онуки.
– Ніколи не пізно згадати, про що ви мріяли у житті, – писати вірші, малювати, вишивати, співати чи танцювати, – каже Олена Бахарєва. – Розпочніть шлях до мети – і побачите, як багато ви можете.
Олексій Стадніков, заступник міського голови Ренійської громади:
– Я не знав особисто Івана Великодного, але, вважаю, це була смілива людина – він наважився «змагатися» з Рубенсом, Леонардо да Вінчі, Ван Дейком та іншими художниками світового рівня.
Марина Мунтян, директорка обласного центру національних культур у місті Рені:
– Ми сподіваємось, що ця виставка надихне мешканців нашої громади на творчу діяльність.
Авторки: Антоніна БОНДАРЄВА, Ольга МАГАЗИНСЬКА
Матеріал виготовлено за сприяння Міжнародного Фонду Страхування Журналістів від Асоціації «Незалежних Регіональних Видавців України», що є складовою програми підтримки Voices of Ukraine, яку координує European Centre for Press and Media Freedom. Voices of Ukraine реалізується у межах Ініціативи Hannah-Arendt-Initiative і фінансується German Federal Foreign Office.
Програма не впливає на редакційну політику, а даний матеріал містить виключно погляди та інформацію, отриману редакцією.
