Славне село хліборобами й творчими людьми. Тут народилися естрадний співак, виконавець романсів Петро Лещенко та доктор філологічних наук, професорка Тетяна Мейзерська, яка дослідила міфотворчість Тараса Шевченка та поетичні візії Лесі Українки.
Більше про село та людей, які його населяють, читайте у нашому матеріалі.
Палац став ліцеєм
120 літ тому над тилігульською заводдю постав дивовижний палац, зведений у стилі модерн з елементами романтизму Олександром Курісом. Його стіни прикрашали портрети господаря, його дружини Єлизавети та п’ятьох їхніх дітей, які написав французький художник Люсьєн Монод.
Перша світова війна, революція, громадянське збройне протистояння 1918-1920 років змусили Курісів полишити оселю з вишуканою колекцією живопису, бібліотекою, меблями, вітражами та емігрувати за кордон і осісти у Франції.
Залишки панського майна місцевий люд розтягнув по своїх повітках. На щастя, до власників, які проявляли турботу про селянських дітей, ставилися з повагою, тому маєток не знищили. Тож на сільському сході селяни запропонували влаштувати у маєтку семирічну трудову «Профшколу». Також тут розмістилась філія Одеського інституту народної освіти, а згодом – агрономічний технікум, який перетворили на зоотехнічний. Тепер це будівля професійного аграрного ліцею.
Загалом палац чудово зберігся.
2000-го з Парижу приїздив онук останнього ісаєвського поміщика Олександр Куріс разом із дружиною Анною-Марією й пожертвував чотири тисячі доларів на перекриття даху.
Дитяча мрія французького політика
Цього року, у лютому, в Ісаєвому побував депутат Національної асамблеї Франції Габріель Атталь – онук Олександра Куріса.
Габріель Атталь – колишній прем’єр-міністр Франції.
Європейський політик пишається своїм українським козацьким корінням. За родинною легендою, його предки перебралися в Україну з Греції ще у XVI столітті. Першим відомим представником роду був кінний козак Полтавського полку Петро Куріс, нащадки якого навіть поріднилися з гетьманами Війська Запорозького Михайлом Ханенком та Данилом Апостолом.
Торік Габріель Атталь разом із матір’ю Марі де Куріс відвідали село Курісове Березівського району (колишня Петрівка). Побували у палаці, що реставрується, у храмі, де була усипальня п’яти поколінь їхніх предків. Здійснилась його дитяча мрія – відвідати Ісаєве, про яке йому так багато розповідав дідусь.
26 лютого цього року Габріель Атталь знову завітав на свою історичну батьківщину з шановною делегацією французьких політиків.
Директор Ісаївського ліцею Сергій Ісаєнко, привітавши гостей, подарував Габріелю Атталю герб Курісів з родинним девізом: «Да буде правда». У розмові Габріель Атталь зазначив, що справедлива боротьба українців за свободу проти російського агресора є боротьбою всіх французів та всіх європейців, які й надалі надаватимуть військову та фінансову допомогу нашій країні.
Гості пройшлись палацом, навчальними корпусами, поклали квіти до погруддя Кобзаря, відвідали церкву, а також вшанували пам’ять захисників України на кладовищі села Добриднівка.
– Україна втрачає багато чудових людей у цій війні. Українці потребують справедливості. Перший крок до неї – завершення бойових дій, – зазначив Габріель Атталь.
Гостей частували національними стравами, приготовленими юними кухарями Березівського професійного аграрного ліцею. На згадку подарували сувенірні чашки зі світлиною палацу. А родинний герб, майстерно виготовлений різьбярами по дереву Савранського північного професійного коледжу, Габріель Атталь пообіцяв забрати додому наступного разу.
Як живеться в селі ветерану АТО?
Віктор Жуков – ветеран АТО – воював сапером в рядах 28-ї бригади. В червні 2014-го боєць втратив у бою під Мар’їнкою обидві ноги.
Після довготривалого лікування у Дніпрі та Одеському військовому шпиталі, завдячуючи небайдужим людям та спонсорській допомозі, бійця протезували в німецькій клініці. Медики були здивовані, коли за два тижні Віктор Жуков став на протези і почав самостійно ходити. Цей випадок вони визнали унікальним у своїй медичній практиці.
Уродженець Ісаєвого, Віктор, зростаючи сиротою, з дитинства звик розраховувати на власні сили й не бути комусь обузою. Тож за кошти, отримані від держави за поранення, він найперше придбав тракторця. Техніка йому вкрай потрібна, щоб з городніми справами вправитися, дров привезти та й сусідам допомогти з транспортом.
Він щиро вдячний волонтерам, дружині, доньці та небайдужим землякам, що отримав підтримку та шанс на повноцінне життя.
«Моя втіха – діти, онук та квіти»
71-річна Єва Ізірська з Черкащини більше півстоліття мешкає в Ісаєвому, яке для неї стало рідним.
В юності, вивчившись на ветеринара, жінка працювала у ветаптеці, колгоспі, два скликання очолювала місцеву сільраду й певний час трудилася заступницею директора з виховної роботи в Ісаївському ПТУ.
– Родом я зі Степківки Уманського району. З села над знаменитою річкою, оспіваною у відомій козацькій пісні «Там, де Ятрань круто в’ється». Її та пісню «Мати рідна моя» полюбляв співати мій батько Михайло, – розповіла пані Єва. – Часто лунала пісня про Ятрань і над Тилігулом, коли родичі приїжджали в гості. А ще змалку я закохана у квіти. У своїй садибі завжди висіваю та висаджую їх, а в хаті маю чимало вазонів. Замолоду ми з чоловіком добряче потрудилися. Щоб достойно жити, бо зарплати були маленькі, тримали чималеньке стадо корівчин та бичків, свиней, кролів, курей та іншу птицю. Декілька літ тому чоловік помер від ковіду, тож тепер моя втіха – діти, онук та квіти.
З весни до пізньої осені квітник сільської флористки Єви Ізірської буяніє на всю околицю своїм різнобарв’ям. Тішить око земляків та подорожніх, які, проїжджаючи сільським трактом, ненадовго зупиняються, щоб помилуватися цією неймовірною красою.
Історичні факти
- Навесні 1790-го козаки, нагороджені за звитягу в борні з турками цими благодатними землями, звели тут перші хати, а хутірець назвали Павлівка.
- Невдовзі царат віддав 7,5 тисячі десятин козацької землі як нічийних генералу Івану Ісаєву, якого призначили командувати тутешніми чорноморцями. І вже у «Відомостях чотирьох повітів…» за 1792 рік у сільці, перейменованому на Ісаївку, мешкали 52 душі.
- 1796-го поміщик Ісаєв виклопотав дозвіл на будівництво Свято-Казанської церкви, яку було освячено в жовтні 1800-го. Храм працює й донині.
- В середині ХІХ століття генеральські нащадки розпродали спадщину, яку в 1866-му викупив землевласник Херсонської губернії Іван Гіжицький. Породичавшись із дворянами Курісами, він заповів ісаївську вотчину своєму онуку Олександру Курісу.
Читайте також: Село Чернове на Одещині: про повернення історичної назви, відомих людей і запашні пампушки
