Самотнім, нерідко, безпорадним людям похилого віку і в мирний час жити нелегко. А під час війни вони тим більше потребують участі та допомоги. І в Одесі намагаються зробити все можливе, щоб хоч якось полегшити життя нашим землякам, які на схилі років знову зіткнулися з війною. Спогадами про дитинство в окупації, сьогоднішнім сприйняттям рашистської агресії та своє життя «на військовому становищі» розповідає інвалід другої групи педагог Тамара Василівна Никифорова.
Спогади про Другу світову та українську пісню
Коли почалася війна, вони з мамою жили в селі на Черкащині. Тамарі було чотири роки. Брат Коля – на півтора року молодший.
Перші військові дитячі враження — рев мотоциклів, що вискочили на дорогу дядьки в касках, чорних шкірянках.
— Щастя, що на роздоріжжі зупинилися. Мама мене швидко за сукню назад у хату. А вони рвонули, — ділиться пережитим у дитинстві жахом жінка похилого віку. — Якби я опинилася на дорозі – звісно, сміли б мене миттєво.
Мама — їй 25 років виповнилося — низенько пов’язалася хустинкою, вимазала обличчя сажею… З хати з малюками її вигнали — там розташувався німецький штаб. Довелося перебиратися до родичів.
— Бруд страшний. Мотоциклісти німецькі вештаються у цьому болоті, над головами йде бій – німецький та наш літаки. Ми намагаємось пробратися. Мама перенесла брата, а я чекаю, що вона й мене перенесе. Раптом виїжджає підвода, і на ній упоперек воза перекинуть сусідський хлопець років 14 — мертвий. Ми його знали – він із нами якісь ігри затівав. Це було так страшно – у мене віднялися ноги, мене почало трясти. І досі при найменшому хвилюванні тремтять руки, тремтить голова, — зізнається Тамара Василівна.
Потім їх з братом закривали в хаті. Говорили, що у дітей військових та нехрещених братимуть кров для поранених солдатів із німецького шпиталю. А вони сиділи та співали українських пісень. Дуже багато їх знали. А потім Тамару та Колю охрестили.
Під обстрілами в німецькій окупації
Найстрашнішими були 1943-44 роки — коли наближався фронт, почалася Корсунь-Шевченківська наступальна операція.
— Нас чіпляло, прилітали снаряди: то в городі впав — розірвався, то десь за хатою, то школа горить, то лікарня, якийсь танк горить. Загалом – пекло. А сховатися нема де. Які льохи? Просто викопана яма і накрита якимось куренем з кукурудзи, — згадує Тамара Василівна.
Звільнили село в березні 1944 року. Перед втечею німці вигнали всіх жінок дорогу від бруду чистити — до самої ґрунтовки.
Вночі приходили просити хліба та води. А пізніше під вікном хати люди почули рідну мову.
— Коли зайшли два солдати-розвідники, ми з братом повисли на них, як потім показували в кіножурналах. Вони мокрі — ці діти їм, звісно, зараз ні до чого. Легенько нас з себе знімали і одночасно розпитували, коли і куди німці пішли. Вранці прокидаємося — сонце та білий сніг накрив землю. А вся війна була чорною та брудною, — ділиться жінка. — Для мене то був день Перемоги.
Війна з рашистами набагато страшніша
У те, що доведеться пережити ще одну війну, вона повірити не могла.
— Мені здається, ця війна ще гірша. Можливо, тому, що тоді менше інформації було. Ми не знали, що творилося в інших містах, які села повністю спалювали. Нині дуже багато інформації. І найстрашніше – ці загиблі діти, – не приховує сліз Тамара Василівна. – Коли дворічну дитину витягують з-під завалів – а там уже немає дитини… Коли дівчинці після поранення в Сергіївці відібрали ніжку
Читайте також: Діти без дитинства: як вони пережили рік в Україні, Європі та в окупації
Пенсіонерка вірить і донатить на ЗСУ
Так вийшло, що вона залишилася одна. Майже одночасно пішли з життя чоловік, брат, батьки. А дітей нема.
З сусідами по під’їзду не потоваришувала, і вважає, що це її вина. До того ж уже п’ять років не може спуститися сходами без сторонньої допомоги. Дуже складно подолати сходинки ногою, що неправильно зросла в результаті перелому. Навіть взуття підібрати дуже важко. До того ж через невдалу операцію, Тамара Василівна майже не бачить. І по квартирі пересувається насилу. Цілими днями слухає телевізор – аналізує, порівнює інформацію. І дуже не любить, коли їй починають зачитувати лише відібраний негатив.
— Мені складно в це вірити — хочеться всіх виправдати, — зізнається Тамара Василівна. — Якщо не вірити, тоді, виходить, треба тікати з цієї країни. Але якщо це твоя батьківщина – її треба боронити. А нам підтримувати наших хлопців: взути, одягнути, нагодувати.
Щомісяця пенсіонерка, скільки може, відраховує на ЗСУ. А пояснює це тим, що держава щомісяця доплачує їй 800 гривень — як самотній, старшій 80 років, яка потребує догляду.
Про безкоштовні ліки та погодинну таксу
— Мені вистачає. Хоча дуже багато грошей йде на ліки. Вони дуже дорогі, – не приховує Тамара Василівна. — Правда, виділили чотири безкоштовні ліки: від діабету, астми та серцеве. А нещодавно зателефонувала мій сімейний лікар Наталія Федорівна Гольцева із 20 поліклініки та запропонувала поміняти ліки на більш дієві. Вона мені часто дзвонить, справляється про самопочуття. Якщо треба – надсилає медсестру. Усі аналізи, уколи – безкоштовно.
А ось крапельниці їй ставить медсестра, яка мешкає в сусідньому під’їзді.
— Їй уже 80 років, — розповідає жінка. — Усім готова допомогти. І у будинку звикли, що вона все робить безкоштовно. Але зараз усім важко. І вона встановила таксу. Сходить із кимось на базар, зварить суп – 50 гривень на годину.
Про гуманітарку та взуття на замовлення
За рецептами на безкоштовні ліки до сімейного лікаря Тамари Василівни приходить закріплений за нею соціальний працівник — Згербова Надія Іванівна. До того ж з ініціативи соцпрацівника, частина ліків пенсіонерці оплачував соцзахист. Треба було тільки зібрати чеки. Щоправда, цього року не вийшло – кажуть, грошей немає.
— Я не можу ображатись, — підкреслює Тамара Василівна. — Соціальна служба Київського району мене знайшла без жодних заяв. Соціальний працівник у мене добрий. Дзвонить вранці раз на тиждень – питає, що треба купити. Робить базар, оплачує рахунки, приносить кожен місяць пакети з гуманітарною допомогою. Я вже давно не купую борошно, олію. Приносять консерви, печиво. Якщо виникають проблеми, Надія Іванівна намагається їх вирішити. Наприклад, спробували зробити взуття на замовлення, щоби на вулицю можна було виходити. Надіслали від соцзахисту майстра – зняли мірки, зробили. Тільки от взуття вийшло на два розміри більше.
Бомбосховище у парадній
— На повітряну тривогу вже не реагую. Бомбосховища в будинку немає. Є у найближчій школі — за кілька кварталів від будинку, — розповідає пенсіонерка. — У мене навіть двох стін немає. Таке перепланування колишні мешканці зробили. Тож під час повітряної тривоги — сиджу, дивлюсь телевізор. Думаю, якщо дуже страшне відбуватиметься, відчиню двері до парадної — там стінка щільна.
А під час блекауту найболючішим для Тамари Василівни була відсутність зв’язку. Тоді вона просто лежала. Але знаходилися добрі люди – заряджав ліхтарик та телефон у найближчій школі.
— Я не можу сказати, що зовсім самотня, — каже пенсіонерка. – Телефоном спілкуюся зі своїми колишніми колегами. А за першим покликом приходять на допомогу різні люди.
Тамара Василівна шукає своїх перших учнів
Тамара Василівна — оптимістка. Вірить, що добро обов’язково переможе. І люди йдуть назустріч цій жінці, яка залишилася без рідних, але не обділеною людською участю.
Але все ж спілкування не вистачає. І іноді протягом кількох днів Тамарі Василівні ніхто не дзвонить.
Людей, які знають і поважають її в нашому місті чимало. Адже педагогом — викладачем української мови, директором школи вона пропрацювала 45 років. І зараз дуже хоче знайти випускників класу, де вперше стала найкласнішим керівником. Власне тому й погодилася дати нам інтерв’ю.
У 1960 році — тоді вона носила своє дівоче прізвище Карнаушенко — взяла 5-В клас у школі №66, що на Пересипі. Довела учнів до випускного. І на прощання всім своїм учням написала побажання. Потім їй надходили від них листи – і з армії, і з… в’язниці. Багато хто й пізніше пам’ятав і допомагав своїй улюбленій вчительці. А вона не забула їхніх імен і через 60 років.
— Я їх усіх пам’ятаю, — каже педагог — і була б рада, якби хтось відгукнувся: Валя Максимець, Люда Петрова, Саша Лисенко, Вова Стоєв, Таня Арнаутова, Люда Мурая, Галя Коренкова, Петя Сломінський.
Самотність, похилого віку, хвороби лягають нелегким тягарем, на жаль, на багатьох. Хотілося б вірити, що ці люди не залишаються без допомоги та підтримки. А всім нам — хоч своїх проблем вистачає — варто бути уважнішими до тих, хто поруч. Щоб ніхто не опинився в полоні самотності та безпорадності.
Читайте також:
