Ключові моменти:
- Віктор Дацюк у 85 років вже прапрадід
- Родина створювала сім’ї приблизно у двадцятирічному віці
- Подружжя прожило разом десятки років військової служби
- Демографи пояснюють, чому такі історії нині стали рідкістю
Журналістка «Одеського життя» Антоніна Бондарєва побувала в гостях у мешканця Рені Віктора Дацюка. У свої 85 він вже чотири роки як став прапрадідом — подія, яка нині трапляється вкрай рідко. Основою матеріалу стали особиста розмова з героєм, його сімейний архів і спогади кількох поколінь родини. Для демографічного контексту редакція використала відкриту статистику Євростату щодо віку народження першої дитини та пояснення фахівців про причини пізнішого батьківства в сучасній Європі.
Сьогодення: абетка і квіточка для Варвари
Житель міста Рені Віктор Дацюк у 81 рік здобув надзвичайно рідкісний у наш час титул – він став прапрадідом. Це не помилка, саме так – прапра!
Аби досягти такого високого статусу, потрібно не лише самому започаткувати сім’ю у двадцять років і, не відкладаючи, народити дитину, – так само мають зробити ще три наступні покоління родини.
Порахуйте: сьогодні, коли середньостатистична українка стає мамою у 29-30 років, стати «прапра» можна, лише доживши до 120 років.
Коли Віктор Дацюк крокує містом, його видно за версту – офіцерська виправка залишилася і зараз, у 85 років.
Останнім часом Віктор Миколайович живе один у своїй квартирі – дітей, онуків та правнуків життя розкидало «по всій географії».
У квартирі є окрема кімната для чотирирічної Варвари – малечу іноді привозять до прапрадіда. На її столі на неї чекає нещодавно куплена абетка, бо вже час вчити літери. Ліворуч дідусь поставив вазочку з трояндою.
На стінах – фотографії дітей. Їхні очі та усмішки змушують посміхатися у відповідь. Малюки – це найбільший заряд бадьорості для Віктора Миколайовича.
Дитинство: у сім років запрягав коня і полював на ховрахів
Віктор народився на Донеччині напередодні Другої світової війни. Як її пережила сім’я – окрема історія.
Післявоєнні голодні часи Віктор Миколайович пам’ятає добре.
– Важливим додатком у нашому харчуванні були ховрахи. Ми на них полювали днями: ставили силки, заливали водою норки, викопували звірят разом із зерновими запасами. Ввечері мама тушкувала їх в казані – це було щастя для всієї родини. Влітку всі працювали, і діти також. У сім років я вже сам запрягав коня, хоча ледве міг накинути хомут – не діставав. На підводі возив воду на поля, здобуваючи по дорозі 4-6 ховрахів.
Він був старшою дитиною й мусив опікуватися п’ятьма братиками та сестричками. А ще господарство.
– Увечері я всіх заганяв до хати, закривав у сарай живність – і ми засинали там, де впали. Крізь сон я чув, як мама, повернувшись із батьком з роботи (вони працювали майже до ночі), волала: «Вітька-бовдур не помив дітей, не поклав спати». Батько заступався за мене: «Шуро, припини, вночі на дітей сваритися не можна». Він взагалі дуже шанобливо ставився до всіх людей.
Знайомство: від чорнила на шубі – до печатки у паспорті
Після закінчення технікуму Віктор Дацюк поїхав працювати в Донецьку область, де починалося будівництво зрошувальних систем. Після роботи пішов до клубу знайомитися з молоддю. Поцікавився, а хто ж секретар комсомольської організації? Йому відповіли: «Завідувачка дитячого садка Маєчка Літвінова, вона поїхала у Київ вступати до педінституту».
– Невдовзі лідерка повернулася з перемогою – вступила! Усі їй раді, всі вітають. Підійшла й до мене, я представився. Переді мною стояла дівчина неймовірної краси. Я не міг зосередитись, думки плуталися. Майя сіла біля мене. Я, не відводячи з неї очей, почав смикати чорнильну ручку, і випадково крапля чорнила впала прямо на її нову шубу. Тут я втратив себе зовсім, почав вибачатися. Вона вдала, ніби нічого страшного не трапилося і, з усмішкою, попросила продовжувати розповідь – звідки я такий взявся в цьому краї.
Незабаром ми почали зустрічатися, а вже навесні я запропонував коханій одружитися.
Мені було 20 років. Ми розуміли, що попереду – три роки розлуки: на мене чекала служба в армії. Вирішили – подолаємо.
Молода родина: порожня хата із запахом фарби
Що ж у нареченого було «за душею», крім професії гідротехніка та зарплати у 90 рублів?
– Велике кохання! – відповів Віктор Дацюк. – Після весілля декілька тижнів я ще жив у гуртожитку, Майя – у батьків: будинок, який зводив для молодих спеціалістів радгосп, був у стадії закінчення.
Нарешті ми зібрали пожитки, які вміщалися у дві валізи, і переїхали до власної квартири, де стояв запах фарби. Нашому щастю не було меж. Ми поклали на підлогу валізу, накрили скатертиною, поставили пляшку шампанського і відсвяткували новосілля. Так, скромно, але тоді більшість людей жили небагато, але щасливо.
Коли у подружжя Дацюків народився Геннадій, новоспечений батько пішов до військкомату.
– Не було дня, щоб я не написав Маєчці, і щодня мені приходив лист від неї. Коли синові виповнилося два місяці, дружина вирішила приїхати в Луганськ, де я проходив курс молодого бійця.
Мій командир, оцінивши ситуацію, простягнув ключі: «Поживете в моїй квартирі», а сам залишився в частині. У його квартирі ми жили три дні.
Цей вчинок командира визначив усе життя подружжя.
– Коли я проводжав дружину, командир роти сказав, що розлучаємося ми тепер надовго, оскільки готують групу радянських військ для відправлення до Німеччини.
Служба: офіцер та його дружина
– Наше кохання витримало три роки розлуки, – продовжує наш герой. – Але я служив так, що заробив дві відпустки. Після закінчення термінової служби мені запропонували залишитись в армії, я погодився, і Майя із сином приїхали до Німеччини.
Командир дивізії запропонував їй створити групу дитсадка, і згодом вона почала працювати за фахом. У Німеччині в нас народилася Вікторія.
Йшли роки: подружжя разом було в частинах Середньої Азії, на орендованих квартирах у Москві, коли Віктор Миколайович став студентом військової академії, і на «краю географії» – в маленькому містечку Рені, де офіцер служив у понтонному полку.
фото Віктор Дацюк на службі
Віктор Дацюк у військовій кар’єрі дійшов до звання підполковника – і завжди ставився до підлеглих по-батьківськи.
До пари йому була й Майя Сергіївна – педагог і психолог.
– Пам’ятаю, коли вже служив у Рені, ротні в суботу відпускали деяких солдатів у звільнення. Я приходжу додому – а вони вже сидять на кухні, і моя Маєчка Сергіївна пригощає їх чаєм із пирогами, – сміється пенсіонер. – Коли вийшов на пенсію, працював виконавчим директором спільного українсько-німецького підприємства і їздив у відрядження. Дружина часто була зі мною. Перед кожною поїздкою вона готувала «тормозок» – котлетки, цукерки, знаючи, що ми проїжджатимемо пост біля Болграда, а там стоять солдати. Поки я розбирався з митниками, моя Маєчка збирала прикордонників і частувала їх. Я цим дуже пишався. Моя кохана пішла з життя напередодні повномасштабної війни.
Математика кохання: як стати прапра?
Отже, як Віктор Миколайович дійшов до звання «прапра»? Його син Геннадій став батьком у 21 рік, подарувавши онука Леоніда. Той теж одружився у 20 років, і незабаром у Дацюків з’явилася правнучка Олександра. Через 20 років і вона стала мамою.
Наразі у 85-річного мешканця Рені є двоє дітей, двоє онуків, п’ятеро правнуків і одна праправнучка.
А ще є дуже багато дітей, які пройшли школу виховання у Віктора Дацюка впродовж служби і десятки років підтримують зв’язок зі своїм командиром.
У родині Дацюків є свій кінорежисер – донька Вікторія. Вона монтує сімейні фото, відео й надсилає батькові в Рені: немає більшої радості та щастя, ніж бачити близьких.
– Особливо я вдячна татові за те, що всіх моїх друзів він теж вважає членами родини, – каже Вікторія. – У відповідь усі вони його просто обожнюють.
Постскриптум
Ця розповідь – для сучасної молоді України, яка відкладає сім’ю та дітей на «кращі часи». Попри всі виклики, Дацюки жили «тут и зараз». Це – формула щастя.
– Зараз, у тяжку для нашої неньки-України годину, хочу закликати молодь: любіть свою незалежну, багатостраждальну і суверенну Батьківщину. Ми вистоїмо! І вам будувати зовсім нову Україну. Хочу звернутися і до влади: для молоді зараз головне – виховання єдності, любові до Батьківщини, патріотизму. Особливої уваги потребують діти загиблих героїв. Саме вони мають бути окутані безмежною любов’ю. За ними – майбутнє країни та її нової армії.
Довідка «ОЖ»
За офіційними даними Євростату, середній вік жінок в ЄС при народженні першої дитини становить близько 30 років.
Демографи та соціологи виділяють декілька причин «дорослішання» батьківства в Європі: насамперед – здобуття освіти, кар’єра, житло.
На демографічну поведінку українців, крім класичних причин, суттєво впливає війна – це питання безпеки, нестабільного фінансового стану, відсутності власного житла.
Читайте також:
- Як прожити разом 70 років: історія подружжя з Одещини, що надихає
- Семеро дітей, кози й теплиці: як живе патронатна сім’я з Рені
