Ключові моменти:
- Вулиця Політкаторжан в Одесі перейменована на честь архітектора Івана Яценка;
- Назва вулиці зберігала пам’ять про політичних каторжан XIX-XX століть;
- Політкаторжани об’єднувалися в товариства, писали спогади і створювали архіви, але зазнавали репресій і в радянські роки;
- Іван Яценко прожив лише 37 років, але встиг створити десятки будівель, які формують вигляд Одеси. Серед його робіт – будинки на Канатній, Єврейській, Старопортофранківській, готель «Версаль» та будинок Навроцького на Ланжеронівському.
- Перейменування викликає питання: чи можна зберігати пам’ять минуле, створюючи нові міські символи?
Хто такі політкаторжани і чому їхня історія важлива
На стику ХІХ–ХХ століть будь-яка спроба протесту проти самодержавства могла коштувати людині життя. Формально – ні, але фактично каторга була вироком без права на повернення. Сотні українців та російських революціонерів опинялися у Сибіру чи на Далекому Сході, де роками працювали в шахтах, на будівництві доріг чи лісоповалах. Голод, хвороби, відсутність лікування і виснажливі «етапи» – переходи в кайданах на сотні кілометрів – ставали щоденною реальністю. Не кожен другий доживав до закінчення строку.
Попри це, ті, хто вижив, після революції 1905 року зуміли об’єднатися. Вони створили «Товариство колишніх політичних каторжан і поселенців» – неформальну спільноту пам’яті та підтримки. Там знаходили друзів, роботу, допомогу з лікуванням, а головне – відчуття, що їхні страждання не були забуті. Вони писали спогади, читали лекції, формували архіви. Їхні голоси ставали нагадуванням, що свобода ніколи не дістається безболісно.
Але у 1930-х історія повторилася. Радянська влада, яка спершу виводила колишніх каторжан на п’єдестал як «символи жертовності», швидко перетворила їх на «ворогів народу». Старі каторжани опинилися в нових таборах – уже радянських. Ті самі кайдани, ті самі дороги, тільки під іншою назвою.
ГУЛАГ став катастрофою для мільйонів, серед яких були й українці. Одні помирали від голоду чи хвороб, інших розстрілювали під час Великого терору. Лише після смерті Сталіна почався процес реабілітації, але він залишався непублічним і принизливим. Багато хто так і не дочекався відновлення честі за життя.
Історія політкаторжан – це нагадування, що тиранія завжди шукає спосіб придушити свободу, змінюючи лише назви таборів і в’язниць. Вона звучить особливо гостро і сьогодні, коли тисячі українців знову незаконно утримуються Росією.
Але ж вулицю все ж перейменували, бо організація політкаторжан була радянською.
Іван Яценко: коротке життя, велика спадщина
Із забуття повернули ім’я українського архітектора Івана Яценка. Він прожив усього 37 років і збудував десятки споруд, які й досі формують вигляд Одеси. Іван Яценко прожив небагато, але встиг залишити слід, який робить його ім’я частиною історії міста.
У рідній Одесі він працював близько десяти років і за цей час створив десятки будівель. Серед них – курорт і грязелікувальня на Хаджибейському лимані. Це було особливе місце: сосни, цілющі грязі, свіже повітря. Саме тут лікувалася Леся Українка, і простір уже тоді набув символічного звучання – відпочинок і культура поєднувалися з літературною історією.
Основою його творчості стали прибуткові будинки – модний тренд початку ХХ століття. Його кам’яниці можна зустріти на Канатній, Єврейській, Старопортофранківській вулицях. Вони здаються звичними елементами міського пейзажу, але варто підняти очі – і побачиш ліпнину, балкони й фасади, що досі зберігають відбиток його руки.
Серед найцікавіших проєктів – готель «Версаль» на розі Грецької та Красного провулка. На початку ХХ століття це був не розкішний, а радше «другий сорт» готелю. Проте саме тут пропонували новинку, яка здавалася справжньою розкішшю: теплі ванни, уважний сервіс і навіть вегетаріанську кухню. Готель набув додаткової слави після візиту Івана Франка, який зупинявся тут під час лікування.
Та найбільшим шедевром Яценка став будинок Василя Навроцького на Ланжеронівській, 8, поруч із Оперним театром. Це не просто житлова кам’яниця – вона стала архітектурним містком між величчю театру й навколишніми кварталами. Ліпнина, скульптури, годинник на вежі – рідкісний для Одеси акцент, що одразу перетворив будівлю на символ статусу та респектабельності.
А величності додало те, що тут розташовувалась редакція газети «Одеський листок». Її видавець Василь Навроцький був відомим меценатом і новатором. А серед гостей та авторів редакціїї були Іван Бунін, Володимир Жаботинський та Костянтин Паустовський.
Чи справедливе перейменування?
Перейменування вулиці Політкаторжан викликає суперечливі почуття. З одного боку, спільнота політкаторжан справді виникла у радянську добу, створена для підтримки тих, хто пройшов каторгу ще за часів імперії. З іншого – сама історія політичних в’язнів не втратила актуальності й сьогодні.
Українці зазнавали репресій у різні періоди: від царських каторг до радянських таборів і сучасних російських тюрем. Тому питання залишається відкритим: чи можна будувати нову пам’ять, стираючи стару? Чи змогли б на мапі знайти місце для обох?
