Красива історія кохання Сергія та Алли зародилася на Вінниччині, у мальовничому місті Гайсин.
Вперше Сергій побачив Аллу на вулиці. Дівчина йшла йому назустріч, усміхнена і гарна, з тортом у руках, і йому здалося, що вона вся світиться. Тоді в його голові промайнуло: «Моя буде. Не віддам нікому». Зустрічалися вони 10 днів і роз’їхалися кожен у свій навчальний заклад.
Кохання в листах тривало пів року, а потім закохані одружилися.
По закінченні навчання у Кам’янець-Подільському вищому військовому інженерно-командному училищі Сергій поїхав із сім’єю до Ленінградського військового округу. Коли ж Україна здобула незалежність, він перевівся на батьківщину і продовжив службу в місті Гайсин. Був командиром взводу, згодом — навчального курсу.
На долю дружини офіцера випали переїзди, тривоги, навчання і невлаштований побут. Проте Алла зуміла стати коханому не тільки гарною дружиною, а другом і порадником, а дітям – доброю матір’ю.
Відмовився від посади і пішов воювати
Котенко. Маріуполь 2014. Батько з сином Ростиславом
Після 22 років військової служби Сергій Котенко вийшов у відставку. І у 2014-му очолив Гайсинську райдержадміністрацію. Та уже наступного року відмовився від посади заради повернення на військову службу. На той час його старший син Ростислав, який пішов татовою стезею, закінчивши Кам’янець-Подільське військове училище з червоним дипломом, вже боронив цілісність держави на сході країни.
– Ми маємо його підтримати, — сказав Сергій дружині, коли син повідомив батькам про своє рішення. — Це його вибір. Не відмовляй. Не плач. Приготуй краще в дорогу.
А тепер Котенко-старший зібрався і сам повернутися на військову службу.
– Сергій казав: «Я – офіцер. Мій син воює. І я не можу сидіти в кріслі, коли гинуть молоді хлопці, яким би жити і жити». І я мусила підтримати, хоч як мені було важко, — розповідає Алла Котенко.
«Ратибор» у марші єдності із побратимами
Котенко з побратимами
Сергій Котенко командував 9-м окремим мотопіхотним батальйоном «Вінницькі скіфи» і разом з ним брав участь в Антитерористичній операції на сході України.
За ці роки батальйон «Ратибора» (позивний полковника Сергія Котенка) воював у Водяному на Приазов’ї, обороняв рубежі поблизу міста Попасна на Луганщині, Світлодарської дуги.
А у 2019 році держава відзначила його заслуги, нагородивши орденом Богдана Хмельницького III ступеня.
– Тоді, у 2019-му, ми разом їздили до Києва на церемонію вручення нагороди. В той день київськими вулицями йшов Марш Незламності. Ми стояли збоку. Але військові з колони впізнали Сергія і почали кликати: «Ратиборе, йди до нас!». І ми влилися в колону військових, волонтерів. Йшли разом, і така у мене піднялась гордість за наших захисників, за волонтерів, за єдність, за те, що я українка, — продовжує свою сповідь Алла.
Місто Кодима — у серці воїна
Комбат завжди був вдячний кодимській громаді за прихисток і підтримку його батальйону. Він цінував кодимчан за їхню небайдужість, за теплі зустрічі із далеких і важких походів.
Багато кодимських хлопців пішли служити до нього у військо, і він пишався цим.
Коли постало питання передислокації, командир твердо сказав: «Залишаємося тут, у Кодимі». Кодима була в його серці поруч з Гайсином. І батальйон щоразу повертався сюди, до себе додому.
Останні свята у родинному колі
Котенко з родиною
Його мало бачили вдома. Бо у відпустках лягав на лікування до шпиталю – із хворим серцем і багатьма іншими болячками. Він ніколи не зустрічав новорічні свята вдома. А того разу зібрав всіх військових і наказав розподілити, хто поїде додому на Новий рік, а хто — на Різдво. І сам він вперше приїхав на Новий рік додому.
— Ми слухали виступ президента, в якому йшлося про підвищення зарплат. У списку не було військових. Сергій з жалем сказав: «А зарплата у солдата — десять тисяч. Жаль, справжні захисники залишать армію, бо за 10 тисяч сім’ю не прогодуєш», — згадує Алла.
Незадовго до повномасштабного вторгнення Сергій ще раз приїхав додому. Тепер Алла усвідомлює, що то чоловік, відчуваючи біду, хотів торкнутися родинного тепла, захистити їх.
А 19 лютого Сергій зателефонував дружині і сказав: «Кажи дітям, хай збирають тривожні валізи. Ти в мене розумна. Не панікуй. Будь готова прийняти дітей у Гайсині. Все буде добре». Діти жили в Одесі.
24 лютого розпочалася ще одна кривава сторінка історії України. А 25 лютого щасливому шлюбу Котенків виповнилося тридцять три роки, які поділили їхнє життя на «з коханням» і «без нього». З першого дня широкомасштабного вторгнення полковник Котенко боронив Україну.
Яким був командир?
Коли почалися бойові дії, «дев’ятка» утримувала вихід ворога із Арабатської стрілки. Це піщана коса-півострів у західній частині Азовського моря, в АР Крим та Херсонській області. У березні 2014 року окупаційні війська РФ захопили південну частину стрілки. Це був стратегічний напрямок на Миколаїв, Херсон, який українські вояки утримували ціною власного життя. Їх подвиг дав змогу передислокуватися нашим військам і стримувати ворога.
— Командир боровся за кожного воїна, копав разом з ними окопи, бліндажі. І завжди твердив: ми відвойовуємо нашу землю. Лише вперед! — кажуть його бойові побратими.
Дружина згадує, що її чоловік дбав про свій батальйон. Навіть після операції він не залишився у ліжку, а поспішив до війська. Тож цілком справедливо свого командира побратими називали батьком. Він завжди казав: «Наш батальйон — це держава, так само і родина – це держава. Тож маємо підтримувати, поважати, бути добрими і щирими по відношенню один до одного».
Два брати, два герої…
Сергій Котенко
Молодший брат Сергія, Олександр, не був професійним військовим, але у 2014 році добровольцем став на захист України, воював на Донбасі у складі батальйону «Айдар». Дістав поранення та інвалідність. Зайнявся волонтерством.
У Сашка були контузії, стояли стенти на серці. Але 24-го він зателефонував братові і сказав: «Брате, п’ять годин, і я у тебе. Будемо разом бити клятого ворога».
Тут захворіла на ковід мама.
– Займись мамою, а я на фронт, — звернувся він до Алли. – Дружині скажу потім. Бо буде плакати. Я їду до Сергія.
Олександр Котенко
Уже 25 лютого Олександр із побратимами рушив на поле битви. Сержант Олександр Котенко з позивним «Кіт» вступив до дев’ятого батальйону.
7 березня 2022 року під час боїв з окупантами за місто Миколаїв Олександр загинув від осколкового поранення в груди. Став Кавалером ордена «За мужність» III ступеня (посмертно).
…А 9 березня, коли 9-й окремий мотопіхотний батальйон «Вінницькі скіфи» 59-ї бригади тримав оборону на підступах до Запоріжжя, поліг смертю хоробрих Сергій Котенко.
Указом Президента від 16 березня 2022 року командиру батальйону «Вінницькі скіфи» полковнику Сергію Котенку посмертно присвоєно звання Героя України з удостоєнням ордена «Золота Зірка».
Життя та ратний подвиг братів Сергія та Олександра Котенків увійшли до літопису України.
На честь братів-героїв названі вулиці у Києві, Вінниці та Гайсині. Ім’я Сергія Котенка з’явилось і на стелі пам’яті Героїв-земляків.
І мрії батька втілюють в життя
Сини Ростислав і Тарас завжди відчували батьківську підтримку. Для них батько завжди був взірцем мужності і стійкості, а мама – ніжності і вірності дружини військового. Коли у Ростислава народився син, він назвав його на честь батька.
— Батько завжди був нашим натхненням. Ми старалися бути схожими на нього. Ми до всього були готові, але не були готові втратити тата, — ділиться Ростислав.
Тарас прагне втілити у життя всі мрії свого тата. Здавалося б, не на часі, але він почав будувати за містом дім. Бо так хотів його тато — мріяв ще до війни про те, як вони будуть жити поближче до дітей, у просторому будинку, де будуть бігати і сміятися онуки.
Сьогодні сини продовжують батькову справу. Боронять країну. І пам’ятають, що їх тато завжди наголошував на тому, що завдяки волонтерам стоїть військо.
— Я помічаю, що діти висловлюються, як їх батько. Сини пишаються, що вони українці, і свято вірять в Перемогу України, — крізь сльози говорить жінка. — Сергій завжди казав: «Наша сім’я – це маленька держава. А держава – це ми».
Читайте також:
