Пам’яті Тимофія Бойко: сина, друга, коханого та справжнього українця

Про Тимофія

Здавалося б, що про нього можна сказати особливого? Народився і все життя прожив в Одесі. Закінчив школу, відслужив строкову службу у прикордонних військах, довго обирав свій шлях… Коли пішов працювати реквізитором на Одеську кіностудію, багато хто здивувався — інтелектуал, знає і любить історію, музику, обожнює оперу, багато читає, чого ж обрав таку робочу спеціальність. А він навіть не пояснював, просто робив те, що подобалося.

Він був стрижнем процесу. З ним радилися і художники, і оператори, і артисти. І тепер режисери, актори, продюсери, переконують: ті фільми, що вийшли, без Тимофія були б іншими:

• «Червоний»;
• «Фортеця Хаджибей»;
• «Край ріки»;
• «Цензорка»;
• «Антон і червона химера»;
• «Мій карпатський дідусь».

Богатир майже двохметрового зросту, красень — спокійний, розважливий, надійний, рукатий, все міг змайструвати, полагодити, налаштувати, приготувати. Хтось назвав його вікінгом, він тихо з посмішкою виправив: «Я — козак».

І щось було в ньому від козаків-характерників. Міг розмовляти з птахами і тваринами. Є фото, де він упіймав синичку, що випадково залетіла у вікно, хотів випустити, а вона вчепилася в руку і так сиділа тихо кілька хвилин. Навіть сільські кури на зйомках застрибували йому на руки і прихиляли голову.

Поважав почуття вірян, але завжди повторював, що сам він — особливої, козацької віри, бо тільки в ній немає заповіді «Не убий», тільки вона закріплює головний обов’язок чоловіка — нищити ворогів, щоб захистити свою родину і рідну землю.

А вже люди навколо одразу потрапляли в полон його неймовірної аури, ставали заручниками його посмішки і внутрішньої сили. Усі знали — для Тимофія слова «справедливість» і «дружба» мали особливу вагу.

Зі спогадів друзів

Антон Кудінов, друг дитинства

Навіть не був знайомий з Тимофієм, коли той прийшов на допомогу їм, 14-літнім підліткам, до яких причепилися на вулиці п’яні чоловіки і почали бити.

— Ми ледь встигли заскочити до школи, де вчився Тимофій. Він почув цю історію й організував своїх друзів та сусідів, аби знайти кривдників. І таки знайшов їх, і такими словами пояснив, чому не можна бити дітей, що вони не просто розгубилися, а й трохи злякалися.

— Він захистив, по суті, незнайомих людей, а точніше принципи та правила, на яких виріс, — говорить Антон.

Олександр Кізім — набагато старший за Тимофія

Вони познайомилися на авторинку, знайшлися спільні інтереси, почали спілкуватися.

— Він був мудрим не за віком. Саме Тимофій прийшов на допомогу, коли у мене почалася депресія через сімейні проблеми. Знаходив єдино вірні слова і аргументи, навіть свою маму під’єднав для психологічної підтримки, — згадує Олександр.

Він розповідає, що, коли, нікого не попередивши, поїхав на відпочинок до Туреччини, то Тимофій підняв на ноги всіх рідних і знайомих, навіть у поліцію хотів заявити: мовляв, пропала людина, не виходить на зв’язок.

— Коли я приїхав, ми довго розмовляли. Запам’ятай, сказав він, ти — мій друг і я ніколи не залишу тебе в біді.

Ніколи не залишу в біді…Оці слова — про головне в характері Тимофія.

Анна Федорчук, гример Одеської кіностудії

Згадала зйомки фільму «Мій карпатський дідусь». Знімали у Верховині, у справжніх гуцульських хатах. Господарем однієї був Юрко. Місцевий чоловік — добрий, скромний, самотній, відкритий… Про таких кажуть «Божа людина». Усі бачили, що живе він дуже бідно. Співчували, жаліли його, а Тимофій вирішив допомогти. Оголосив збір коштів й ніхто зі знімальної групи йому не відмовив. Коли назбиралась потрібна сума — звернувся до дівчат-костюмерів, щоб допомогли вибрати теплий та якісний одяг і добре взуття. На гроші, що залишилися, закупив борошна, круп, цукру, овочів, олії та різних консервів.

І таких епізодів безліч, їх вистачить на цілу книгу. Бо він мав велике серце і безстрашну вдачу.

Тетяна Грачик, актриса театру і кіно 

З Тімою познайомилася в 2017 році, на зйомках стрічки «Антон і червона химера».

— Він як добрий чарівник опікувався всім і усіма. Побачив, що члени знімальної групи між дублями перебувають під палючим сонцем. І незабаром з’явився тент, дбайливо і без зайвого шуму встановлений Тимофієм, — згадує Тетяна. — Він і лавочки для відпочинку перемістив у затишну тінь.

— Яскраво пам’ятаю одну довгу зміну. Після сьомого дублю однієї зі сцен була вже ніяка — втомлена, виснажена… Йдемо з партнером до вагончика і раптом чуємо: «Таня, Володя, а шашлик?» Це Тіма, — пригадує Таня. — Він не просто сам приготував надзвичайний шашлик, а й тримав його теплим, бо ж ті, що затримались, прийдуть голодні і втомлені.

— Він вважав, що мав про нас подбати. Особисто подбати… Так само, особисто, він дбав і про Україну… І зараз дбає — я це знаю, відчуваю…, — переконана Таня.

Костянтин, сержант на реабілітації

Костянтин отримав уламкове поранення обох ніг, коли почався мінометний обстріл — ворожий дрон засік наших хлопців.

— Я почав кричати, що я — 300-ий. На мій крик прибіг Тимофій, наклав турнікети, зрізав екіпіровку. Почав кликати хоч когось на підмогу, але навколо все ревіло від вибухів і його ніхто не почув.

— Підняв мене, закинув на плече і поніс… Під шквальним вогнем. Ми з ним не були близько знайомі, просто мені пощастило, що в той момент якісь вищі сили направили на поле бою саме Тимофія — міцного і духом, і статурою богатиря.

Костянтин залишився живим, йому навіть ноги врятували, зараз проходить реабілітацію. Коли дізнався, що Тимофій загинув, каже, біль був невимовний.

Марина, сестра загиблого молодшого сержанта Сергія Горбаченка

— Сергій, найменший з моїх братів, служив в одній роті з Тимофієм. Брат перестав виходити на зв’язок 2 вересня. Ми хотіли дізнатися хоч щось. Старший брат додзвонився до Тимофія, той сказав, що все уточнить і з нами зв’яжеться. Зателефонував через два дні й розказав, як загинув Сергій, бо знав: для рідних це важливо.

Під час пекельного бою, щоб вивезти з-під обстрілу своїх хлопців, Сергій притяг з того боку вороже авто. В нього і влучила міна. Як потім нам розказали побратими, керівництво вважало, що ризикувати ще чиїмось життям, аби забрати останки загиблого, не варто. Тимофій висловився коротко: «Це не по-людськи». І пішов, попри небезпеку, самотужки зібрав останки, і приніс в пакеті на нашу сторону.

— Тепер у нас є місце, куди можна прийти до загиблого брата. На таких, як Тимофій Бойко тримається і наша армія, і наша Україна, — переконана Марина.

Настя, кохана Тимофія

Людмила Володимирівна слухала ці розповіді і не дивувалася, бо знає свого сина, виховала його таким — захисником, опорою, поборником справедливості і безоглядно відданим Україні. У них у сім’ї спілкувалися лише українською. Це — в Одесі.

Тимофій шанував матір, як заведено шанувати матерів в Україні, звертався на «ви». Де б не був, щодня обов’язково телефонував їй. Він пишався нею перед друзями, цікавився її журналістською роботою.

— Язик не повернеться назвати його маминим синочком, він був достойним сином своєї матері, схожим на неї і зовні, і внутрішньо — завжди про всіх піклувався.

Він зізнався матері, що нарешті поряд з ним жінка, яку він чекав усе життя. Вони були знайомі багато років, але жоден не наважився першим сказати про свої почуття. Коли ж наважилися, доля подарувала їм лише кілька місяців справжнього щастя.

Зі спогадів матері

Мама Тимофія, Людмила Бойко, одеська журналістка, теж так вважає, щобільше, переконана: її син і сьогодні воює разом з побратимами. Вона допомагає їм, чим може. Перший дрон з надписом «Побратимам Аякса від його мами» понад два місяці перебуває з хлопцями на бойовому чергуванні, на початку вересня в колишній підрозділ полеглого бійця прибув і автомобіль Ніссан Наварро, теж подарунок від мами Аякса. Це допомагає Людмилі Володимирівні жити далі і шукати сенс у своєму житті — без сина. Єдиного сина.

…Коли я сварила його, підлітка, за надмірну задерикуватість, він у відповідь терпляче пояснював: «Мамко, ну я ж Бойко! Розумієте – Бойко, тобто боєць».

* * * * *

…Мій батько народився на хуторі з промовистою назвою Козачий Яр. Я не знаю, хто й коли прийшов у цей порізаний ярами й вибалками край на півночі Одещини, не знаю, що за люди заснували це поселення, яким був той мій далекий предок, що проклав в масному чорноземі першу борозну… Як не відаю й того, за що саме його прозвали Бойком. Розумію тільки, що тоді прізвища давали не просто так, а за конкретні риси характеру, вдачі, за поведінку чи зовнішність людини. 

Чому, ще нічого не знаючи про свій родовід, мій 10-річний син так вперто доводив мені, що він – боєць? Яким внутрішнім єством відчував свою спорідненість з тим козаком Бойком, який майже 300 років тому вирішив осісти на нашій благодатній землі для мирного життя? Як гени войовничого й вільнолюбного пра-пра-пращура вистрілили в моєму синові уже в космічну добу?

Можливо з часом наука знайде відповіді на ці питання. Я ж знаю лише те, що благородство, вірність, лицарство були притаманні Тимофію, як і загострене почуття справедливості, відповідальності. Бо «Хто, як не я, захистить вас, мамко?».

Коли після поранення син проходив реабілітацію, якось відпросився додому. Він лежав на ліжку, а я сиділа біля нього. Не втрималася, сказала: «Якби могла, я б заховала тебе у пазуху чи під спідницю, закрила б усі двері й вікна і нікуди тебе не відпустила». Тимко лагідно, але з крицею в голосі запитав: «І ви справді вірите, що таке може бути?». Більше цієї теми ми не торкались.

Війна дуже змінила сина. Балакучий оптиміст і жартівник, він став небагатослівним й жорстким. Лише двічі за увесь період боїв він нагадав мені себе, колишнього. Це коли збили з хлопцями ворожий безпілотник і коли вкрали у рашистів танк. Скільки тоді було хлоп’ячої радості, скільки емоцій!

* * * * * 

Восени 2003 року Тимофія призвали на строкову. Його направили у прикордонні війська. Коли після навчання він потрапив на заставу, я поїхала його провідати.

Вибух емоцій, обійми, обмін новинами… Аж раптом, вмить посерйознішавши, син заявив: «Мам, ми, прикордонники, — щит держави, а всі інші роди військ — лише заклепки на ньому. Розумієте, ми повинні будь-що затримати ворога, навіть ціною власного життя, аби усі інші могли хоч трохи підготуватися і вступити в бій. Саме тому ми – щит».

Я хотіла підколоти свого «щита», та, глянувши на його обличчя, прикусила язика. Бо то були не просто красиві слова, почуті від когось, а те внутрішнє переконання, яке формується у людини раз і назавжди і від якого не відмовляються.

* * * * * 

Це було до 2014 року. У Москві, на території заводу імені Ліхачова, знімали фільм.

Ну, про ставлення великоросів до інших націй відомо всім, що ж стосується пихатих й зарозумілих москвичів то тут й говорити годі. Якось один з них причепився до Тимофія, мовляв, говори по-людськи, а не по хохляцьки, тебе тут ніхто не розуміє.

«Не розуміє? Справді?» — тільки й перепитав Тимофій.

Невдовзі, коли вся група попрямувала на обід, він демонстративно пішов у душ. Помившись, попрямував до їдальні, на всю силу своїх потужних легень горлаючи:

Знов зозулі голос чути в лісі,

Ластівка гніздечко звила в стрісі

А москаль іде селом, співає,

Тьохнув постріл – і його немає.

Запанувала мертва тиша, бо й до найбільш «нерозуміючих» москвичів дійшло, про що ті слова.

* * * * *

— День 24-го лютого 2022 року Тимофій потратив на організаційні справи, а о 8-й ранку 25-го уже був у військкоматі, повністю одягнений, зі своїм бронежилетом, спальником, аптечкою та іншими необхідними речами. Пішов с дому зібраним, цілеспрямованим, вмотивованим. Як і тисячі інших добровольців, він потрапив на фронт в той складний період, коли там не було достатньо зброї, боєприпасів, належного зв’язку та порядку. Якось — а Тимофій телефонував щодня — він сказав: “Мамо, не страшно померти, але не хочеться бути бараном”.

І він почав діяти. Його друзі об’єдналися у волонтерську групу, яка опікувалася підрозділом Тимофія і яку він, по факту, очолив. Невдовзі у бійців з’явилися біноклі і рації, прилади нічного бачення і тепловізори, кілька автомобілів та багато чого іншого.

* * * * *

— 16 вересня зателефонував, як завжди. Розпитував про Жору — папугу, якого подарував мені, щоб було веселіше, про інші буденні речі. А в голосі бриніла нелюдська втома від безсоння, від важкого тягаря війни і від необхідності нести його ще довго, — говорить мама.

Це була остання розмова. Далі — повідомлення про зникнення безвісти, майже місяців пошуків й іскорка надії в серці: а може живий…

…4 липня Тимофія поховали в рідній Одесі з військовими почестями.

* * * * *

Командир відділення, командир БМП солдат Тимофій Бойко прожив на білому світі 37 років, залишивши по собі добру пам’ять, вдячність десятків людей, чудові фільми, у створенні яких брав участь, любов і відданість. Згорьована мама якось сказала: «Головне, щоб усі наші непоправні втрати не були марними. Аби Україна вистояла».

Читайте також:

• Герої не вмирають: 6 відомих бійців з Одещини, які віддали свої життя за незалежність України (фото)
• Пам’яті захисників України: одесити, які загинули, захищаючи країну