Одеська шаблістка Олена Кравацька здобула золото у командному змаганні на Олімпіаді-2024, однак не кожен знає якою ціною. Під час підготовчого періоду в Італії, спортсменку спіткали жахливі звістки від сім’ї, а її маленький син знаходився в Одесі під обстрілами. Про свій шлях до омріяної перемоги, переживання та майбутнього Олена розказала в інтерв’ю «Одеському життю»
– За вашою перемогою стоїть довгий шлях. Найскладнішим виявився саме дворічний період підготовки до Олімпіади, бо за цей час вам повідомили кілька страшних звісток. На рак захворіли ваші батьки, а рідний дядько загинув на війні. Дуже складно уявити, як з цим впоратись навіть людині, яка хоча б має можливість взяти відпустку і пережити це. У вас такої можливості не було. Де ви знайшли сили, і що мотивувало вас іти далі?
– Чесно кажучи, я не уявляю як би я взагалі могла це переживати, якби я не займалася спортом, у мене не було змагань та тренувань. Саме на них я іноді могла перемикатися. Бували просто такі дні, коли ти нічого не можеш робити, ти не можеш тренуватися. Навіть на змаганнях було таке. Це був березень, коли в Одесі було дуже багато вибухів та прильотів. Там був мій син. В цей час я не могла фехтувати, я програвала свої бої, тому що я читаю новини, а мені виходити на доріжку. Ти не можеш якось з цим впоратись, але була ціль, я розуміла, що я дуже цього хочу. У мене була команда, яка мене сильно підтримувала. Мої тренери теж дуже чутливі та лояльні. Не було такого, що ти спортсменка, ти маєш працювати, і все одно, що в тебе там коїться. Вони мене дуже розуміли і відпускали додому набагато частіше, ніж інших дівчат. Вони казали: «Ми розуміємо твій стан, тому якщо тобі потрібен час побути з сином чи батьками – їдь. А коли будеш готова – повертайся». Тому не знаю як, але я дуже рада, що вдалося з цим всім впоратись та дійти до своєї цілі.
Читайте також: Українські фехтувальниці вибороли перше «золото» на Олімпіаді-2024
– Як Ви поєднували підготовку до Олімпіади з материнством і скільки зараз Вашому синочку років?
– Йому 6,5 років. Скажу Вам, що це було найскладніше в плані самопочуття, психологічного стану. Тільки мами можуть зрозуміти, як це взагалі з дитиною, коли вона ще дуже активна та потребує максимальної до себе уваги. В мене хлопчик, він з дуже потужним характером. В принципі з ним важко, а коли в тебе ще тренування, змагання, і ти знаходишся взагалі не у своїй країні… Перші півтора року я була з ним в Італії. І в мене не було підтримки та допомоги. Мені потрібно було тренуватись, готувати їжу, дивитися за дитиною, приділяти йому час і все пояснювати. Мені відчувалося, що я просто з’їжджаю з глузду. І що я не живу це життя, а я існую. Знаєте, якесь таке маленьке пекло було. Потім вже через пів року до мене почали приїжджати бабусі допомагати, няню я знайшла. Але це я навіть не хочу згадувати.
– Як взагалі всі ці ситуації вплинули на ваш особистий результат? Ви казали, що після змагань ви не були задоволені своїм індивідуальним виступом. Чого вам особисто не вистачило?
– Мені не вистачило трішки концентрації. Тому що в день особистих змагань в мене було добре передчуття і я відчувала, що можу потрапити у фінал. Був один удар, який я нанесла, і я була впевнена, що суддя його зарахує. Але цього не сталося. В той момент, коли він показав, що дає мені, а не на мою користь – я відвернулася. І оскільки у цих змаганнях табло висіло по-іншому, я не бачила, що це я програю в рахунку. Коли я нанесла свій чотирнадцятий, я думала, що це вже був п’ятнадцятий, і я вже виграла бій. І тут я повертаюся та бачу, що рахунок рівний. Я не можу зрозуміти, як це сталося. Звісно в мене був шок і не було часу, щоб подумати над цим. Я сідаю в стійку, але я взагалі не готова і продовжую думати над помилкою. Тож останній удар я пропустила. Мені було дуже прикрою. Навіть якщо суддя припустився помилки, я повинна була це швидше прийняти і далі думати, що мені потрібно робити. Це мені коштувало поразки.
– Як Ви приймаєте такі особисті невдачі? Як переживаєте їх?
– Перші два дні після індивідуального змагання мене просто не існувало. Я взагалі ніяк не почувалася. Потім вже дівчата трішки включились, почали мене підбадьорювати. Ми розмовляли з командою, налаштовувалися, тому що знали, що є ще шанс на командні змагання.
Ще на тему: В Одесі привітали олімпійських чемпіонок Аліну Комащук та Олену Кравацьку
– Які думки щодо найближчого майбутнього у вашій кар’єрі? Чи будете продовжувати змагатися, чи можливо це буде вже тренерство?
– Ви ж знаєте, зараз в нас будувати плани на майбутнє – неможливо. Тому в моїх думках я б хотіла далі продовжувати, в мене є бажання. Я б хотіла, звісно, поїхати на наступну Олімпіаду і вибороти своє «золото» особисто. Але є багато нюансів, які теж потрібні для цього. Тому що бажання замало. Потрібна команда, потрібен тренер, потрібно дуже багато всього організувати. Якщо буде на це змога, то я хочу продовжувати.
Вас також може зацікавити: «Повернутися у спорт було ризикованіше, ніж освоїти нову професію» – Аліна Комащук, Олімпійська чемпіонка (відео).
