Зболений погляд, зранена душа, знівечене голодом і тортурами тіло і ледь помітна тепла усмішка на худому обличчі. Це усмішка з російського полону – для рідних з України.
– Він усміхається мені і своїй дружині. Він не здається і просить нас триматися, — коментує крізь сльози Наталія фото свого брата — військовополоненого Анатолія Грицика. Фото зробив адвокат для родини.
Нагадаю, Анатолій Грицик – один із 22 військовополонених «азовців». Це про них днями повідомляло Associated Press: в росії 14 червня відбувся «суд» над 22 військовополоненими з полку «Азов», які захищали Маріуполь і потрапили до російського полону у травні 2022 року. Якщо обвинувачених визнають винними, їм загрожує від 15 років до довічного ув’язнення.
Вірний син своєї країни
Ніколи не думала, що про славного хлопця – сина моїх сусідів, який зростав без батька і не схибив, котрий став гідним сином своєї Батьківщини, доведеться писати як про одного з полонених.
Ввічливий і вродливий юнак радував всю округу своєю турботою про маму та сестру, своїми успіхами в Одеському інституті Сухопутних військ, куди вступив завдяки своїм знанням і бажанню служити народові України.
Воїн брав участь в бойових діях в Югославії та в Боснії. Мав нагороди і подяки. На жаль, при арешті окупанти вилучили всі документи разом з нагородами.
А до того, відслуживши вірою і правдою в українському війську, Анатолій вийшов у відставку. Тоді й не гадалося, що через п’ять років на Сході його країни запалають заграви і він знов стане до лав захисників.
У 2014-му Анатолій Грицик приступив до обов’язків заступника командира полку «Азов» при військовій частині.
Однак далося взнаки поранення і почалися проблеми зі здоров’ям. На початок широкомасштабного вторгнення росії Анатолій вже був у відставці. Разом з дружиною, яка має цивільну професію, вони жили у місті Мангуш і займалися там дрібним бізнесом.
Коли ворог прийшов до хати
Окупанти зайшли до будинку сім’ї Грициків у Мангуші 18 березня 2022 року. Ймовірно, хтось із прихильників «руського міра» здав заступника командира полку «Азов» окупантам.
Його забрали до Донецького СІЗО на допит. Відпустили 21-го, а 24 березня повернулися і до ранку катували подружжя. Потім обох доправили у СІЗО. Через 45 діб дружину відпустили. А його рік тримали у Донецьку, нещодавно перевели до Ростову.
Звістка про його арешт долетіла до Кодимщини і сполохала всіх: рідню і друзів, сусідів і знайомих. Тут чекали з надією кожну вісточку. І сьогодні вірять, що влада зробить все, щоб повернути всіх синів і доньок України додому.
– Я стукала в усі двері: зверталась по допомогу в Національне інформаційне бюро 16-48, у відділ поліції, до Координаційного штабу, до Служби безпеки України, до Міжнародного Червоного Хреста. Але жодна інстанція поки не допомогла. Адвокат повідомив, що на брата заведено справу у 26 томів, — бідкається Наталія.
Люди кажуть, добре, що мама Анатолія спочила незадовго до початку війни і до арешту сина. Бо її серце не витримало б цього болю.
Читайте також:
