Ключові моменти:
- В Одесі існувала чітка ієрархія шахрайських «професій» зі своїми правилами
- Марафетчики видавали себе за аристократів і виманювали гроші місяцями
- Кукольники підмінювали пачки грошей прямо в руках у жертви
- Фармазони продавали скляні «діаманти» за допомогою театральних постановок
Еліта злочинного світу: хто такі марафетчики
Одеса початку двадцятого століття була справжньою Меккою для аферистів. Портові гроші, тисячі приїжджих і загальна атмосфера швидкого збагачення створювали ідеальне середовище для найвищої касти злочинного світу — марафетчиків.
Сама назва походить від жаргонного «навести марафет» — тобто створити ідеальний зовнішній лиск. Зброєю цих аферистів були не відмички, а бездоганні манери та вміння носити фрак. Марафетчики видавали себе за збіднілих аристократів, іноземних графів чи успішних промисловців. Вони купували довіру і продавали ілюзію причетності до великих грошей.
Улюблена схема називалася «Повітряні замки». Марафетчик з’являвся у вигляді іноземного інвестора і розпускав чутки про грандіозні плани будівництва в порту — елеваторів, залізничних гілок, доків. Щоб «увійти в долю», місцеві купці самі несли йому гроші. Шахрай місяцями жив на широку ногу коштом «партнерів», а коли наставав час закладати перший камінь — тихесенько зникав, залишивши купу неоплачених рахунків у готелі «Лондонська».
Ще одна класика жанру — «Американський спадок». Аферист приносив жертві «радісну звістку»: ви — єдиний спадкоємець каучукового магната з Бразілії. Але для оформлення паперів потрібна певна сума — пара тисяч рублів, скажені гроші на той час. Зачарована жертва закладала будинок, віддавала гроші «повіреному» та чекала новин з іншого кінця світу до кінця життя.
Абсолютним еталоном марафетчика був Корнет Савін — людина, харизмі якої вірили міністри. Він примудрився переконати італійський уряд, що є найбільшим постачальником коней для армії, отримав гігантський аванс і зник. Одного разу Савін ледь не став болгарським царем. Частіше ж він видавав себе за довірену особу імператорської родини, яка інспектує південні порти. Йому влаштовували пишні прийоми, давали хабарі «за розв’язання питань», а Савін лише поблажливо кивав, попиваючи шампанське в «Отраді».
Були в Одесі й місцеві марафетчики — «аристократи з Молдаванки», які спеціалізувалися на «дружніх позиках». Красиво одягнений молодий чоловік знайомився у престижному клубі з приїжджим сином багатого промисловця. Тиждень він смітив перед жертвою грошима, пригощав у ресторанах та катав на рисаках — а гроші на все це брав у лихварів. Потім раптово «отримував телеграму» про затримку переказу з Парижа і просив нового друга виручити «невеличкою» сумою. Друг легко погоджувався — адже щойно бачив, як людина легко витрачає гроші. Зрозуміло, що більше «паризький гість» у клубі не з’являвся.
Майстри підміни: кукольники
Наступна шахрайська каста працювала виключно руками. Це були справжні ілюзіоністи, яких називали кукольниками. Їхнім головним інструментом була пачка готівки — точніше, її переконлива імітація. Фальшивий стос грошей називали «кукла»: зверху та знизу клали справжні купюри, а всередину — ідеально нарізаний папір. Для ваги між папірцями ховали свинцеву пластинку або намочені аркуші.
Кукольники діяли там, де була метушня та великі гроші. Одеса як портове місто завжди потребувала обміну валюти — і саме тут розгорталися найвіртуозніші схеми. До моряка чи заїжджого купця підходив пристойно одягнений пан і пошепки пропонував вигідний курс. У момент обміну, коли жертва вже тримала пачку в руках, раптом з’являвся спільник у формі городового з криком: «Поліція!». Нібито у паніці аферист вихоплював пачку, щоб сховати, і одразу ж повертав її жертві: «Тікайте, я їх відволічу!». Лише вдома бідолаха виявляв у кишені стос нарізаної газети.
Ще одна геніальна схема — «Гусари», яка грала на людській жадібності. Один «випадковий» перехожий нібито знаходить на землі тугий згорток із грошима. Одразу з’являється другий спільник: «Я бачив! Ділимо навпіл!». До суперечки залучають випадкового свідка — тобто жертву. Пропозиція проста: «Тут п’ятсот рублів. Дай нам сто за мовчання, а весь згорток забирай собі!». Жертва віддає свою сотню, забирає згорток — і знаходить там нарізаний папір.
Справжнім мисливським угіддям для кукольників були залізничні вокзали, де вони працювали в умовах жорсткого цейтноту. Коли паротяг давав другий гудок, у пасажира вимикалася логіка і вмикалася паніка. До нього підбігав «солідний пан» у розпачі — каса закрита, терміново треба обміняти гроші. Коли жертва діставала гаманець, аферист показував справжню пачку. Лунав свисток кондуктора — і в цю секунду відбувалася блискавична підміна. Поїзд рушав, жертва стрибала у вагон, а в руках залишалася все та сама «кукла».
Одеський шахрай Колька-Паровоз довів цю техніку до досконалості. Він підмінював пачку грошей прямо в руках у жертви за допомогою трюка «Піаніст»: справжня пачка зникала в широкому рукаві блискавичним рухом кисті, а «кукла» опинялася в руках касира чи покупця.
Продавці скляних діамантів: фармазони
Але була в старій Одесі каста шахраїв, яка працювала ще витонченіше, — фармазони. Саме слово є спотвореним «франкмасон»: тоді люди вірили, що масони володіють таємними знаннями та незліченними скарбами, і фармазони охоче експлуатували цей міф. Їхнім головним інструментом був страз — високоякісна імітація діаманта зі свинцевого скла.
Технологія обману завжди починалася з легенди. Аферист в образі графа, що розорився, або офіцера з борговими зобов’язаннями приходив до жертви і пропонував купити родинний діамант за півціни, благаючи про таємність через «борг честі». Жертва, відчуваючи легку наживу, вела «графа» до свого знайомого ювеліра. Там аферист давав для перевірки… справжній діамант. Ювелір підтверджував: «Чиста вода!». А в момент розрахунку відбувалася блискавична підміна. Щасливий покупець ішов додому з порожнім гаманцем і красивим футляром, у якому лежало звичайне скло.
Серед фармазонів були справжні зірки. Легендарна Сонька Золота Ручка у травні 1883 року з’явилася в магазині відомого одеського ювеліра Карла фон Меля, обрала прикраси та попросила привезти їх до неї додому. Коли ювелір приїхав, Сонька забрала коштовності та попросила зайти до кабінету, де нібито розплатиться її чоловік. Але там ювеліра зв’язали та відправили до психіатричної лікарні — бо у квартирі проживав відомий психіатр, якого аферистка заздалегідь переконала, що її «чоловік збожеволів і постійно вимагає гроші за якісь коштовності». Звісно, сама Сонька вже зникла через чорний хід.
Ще одним генієм обману був Павло Шпеєр — ватажок сумнозвісного «Клубу червоних валетів». Примітно, що до клубу входили не жебраки, а молодики з заможних сімей. Шпеєр, наприклад, був сином генерала і мав гідну роботу в Москві. Його найбільша афера — продаж будинку московського генерал-губернатора князя Долгорукова — стала апофеозом нахабства. Шпеєр отримав дозвіл показати розкішну садибу «англійському лорду», по-господарськи провів його кімнатами та стайнями, а потім оформив фіктивну угоду купівлі-продажу у щойно створеній фальшивій нотаріальній конторі. Через два дні ошуканий лорд з’явився з паперами просто до канцелярії губернатора. Поки розбиралися з фальшивими документами, Шпеєра з грошима вже й слід простив.
По всій Одесі гриміла і байка про продаж «Персня магістра». В антикварній крамниці на Дерибасівській аферист пошепки зізнавався колекціонеру, що продає реліквію масонської ложі через картковий борг. Перстень був зроблений геніально: верхній шар витримував перевірку кислотою на золото, а всередині був дешевий сплав. Огранка каменя приховувала дефекти скла. Ошукані багатії часто навіть не йшли до поліції — бо кому ж хочеться, щоб вся Одеса знала, як тебе обвели навколо пальця одним дешевим театральним трюком?
Мисливці за приданим: стипендіати
Але була в Одесі каста шахраїв, які полювали на дещо цінніше, ніж діаманти, — на серця чутливих дам та їхнє придане. Цих шлюбних аферистів називали «стипендіатами» або «шпилевими» — тобто гравцями на почуттях. Це була справжня «біла кістка» злочинного світу: стипендіату необхідно було мати зовнішність артиста, гардероб князя та терпіння мисливця. У їхньому арсеналі — фальшиві ордени, візитки з гербами та підроблені листи від міністрів.
Один із найпопулярніших сценаріїв — «Погорілець на порозі щастя». Аферист знаходив жертву через популярну тоді «Шлюбну газету» або на балу в Оперному театрі. Кілька тижнів палкого роману, вірші на Приморському бульварі — і ось пропозиція руки та серця. Батьки нареченої в захваті: майбутній зять — справжній граф! Але за тиждень до весілля «наречений» прибігав у розпачі: його родовий маєток згорів або статки заблоковані через суд. Щоб терміново врятувати капітал, треба сплатити мито. Закохана наречена або майбутній тесть видавали потрібну суму — і спритний «граф» зникав з першим потягом, залишивши по собі лише борги у найкращих ресторанах Одеси.
Одеса як портове місто мала і свій ексклюзивний сценарій — «Морський офіцер». Аферист з’являвся у розкішному мундирі капітана далекого плавання і зачаровував даму розповідями про незліченні багатства — шовк, прянощі, золото, — які він везе на своєму кораблі. Але судно затримали у карантині. І щоб забрати дорогоцінний вантаж, потрібна — правильно — готівка. Закохана жінка закладала свої діаманти, віддавала гроші капітану… і той розчинявся у тумані.
Кажуть, що на Молдаванці існувала навіть таємна «школа манер» для молодих аферистів. Там їх вчили правильно тримати виделку, танцювати мазурку та вчасно цитувати Ніцше — щоб ідеально зійти за свого у вищому світі.
Завіса не опускається
Докладно про те, як у 1950-х роках, вже за часів СРСР, звичайний слюсар-лекальник одеської книжкової фабрики Юрій Ямпольський дурив весь союз та чим завершилась ера одеських аферистів і які уроки вона залишила для нащадків, дивіться у відео «Одеського життя» на нашому YouTube-каналі.
Матеріал підготовлено журналістами «Одеського життя» на основі архівних кримінальних хронік одеської преси кінця XIX — початку XX століття, матеріалів Державного архіву Одеської області та опублікованих досліджень з історії організованої злочинності Російської імперії. Відомості про Соньку Золоту Ручку (Шейндлю-Суру Лейбівну Соломоняк) верифіковано за документами кримінального провадження 1883 року, що зберігаються в архівних фондах. Діяльність «Клубу червоних валетів» та афери Павла Шпеєра задокументовані в публікаціях московської та петербурзької преси 1870-х років. Історія фальшивомонетника Юрія Ямпольського відома з матеріалів радянської кримінальної хроніки 1950-х років.
Нагадаємо, ще ми розповідали про Легенду Болграда, а саме де шукати найбільший зниклий скарб Бесарабії.
Читайте також та дивіться про Парк на кістках, що з’явився у 1930-х, коди в Одесі знищили Перше християнське кладовище.
Ще за темою: Як Одеса стала гастрономічною столицею імперії: історія легендарних ресторанів
