Надія Лєнц — очільниця Одеського осередку організації «Всеукраїнська організація Союз осіб з інвалідністю України», заступниця голови комітету забезпечення доступності осіб з інвалідністю до об’єктів соціальної інфраструктури громади та голова Балтської організації осіб з інвалідністю. Сьогоднішня стаття — про її історію життя.
Нагадаємо, нещодавно пані Надія розповідала «Одеському життю» про те, як живеться у Балтській громаді людям з інвалідністю.
Кохання і трагедія
Надія народилася на Луганщині, у місті Суходольськ. Окрім неї в сім’ї виховувались ще двоє сестричок і брат. Надя — найменша. Коли їй виповнилося вісім місяців, на шахті загинув батько. Відтоді мама Раїса Абрамівна сама виховувала дітей.
Надя займалася плаванням, грала в шахи, дуже любила малювати. Закінчивши у Горлівці торговельний технікум, переїхала до міста Балта, де й зустріла своє кохання – військового Віталія.
На її долю випали страшні трагедії: жінка поховала двох своїх дітей.
І все ж Бог змилувався і послав Надії діток: сина Андрія і доньку Тоню. Дівчинка народилася з букетом хвороб. Чоловік Надії, через специфіку військової служби, часто був у відрядженнях, тож догляд за дітьми цілком ліг на її плечі. Постійні лікування, безперервне хвилювання і сильна втома позначились на її здоров’ї.
Падіння перевернуло все життя
Одного літнього дня Надія забралася на вишню, щоб нарвати ягід. Раптом знепритомніла і впала додолу. Це сталося на очах маленької Тоні, від переляку вона почала заїкатися.
Результатом падіння став перелом хребта — паралізувало нижню частину тіла. Півроку за нею доглядала мама. Та через сильний стрес у Раїси Абрамівни стався обширний інфаркт. Невдовзі вона померла.
Надія лежала нерухомо цілий рік. Це був надзвичайно важкий період. Лікарі відмовилися робити операцію. Чоловік був розгублений.
Як згадує Надія, тоді вона навіть не відчувала себе людиною. Безпомічна, морально розбита.
Але поруч із нею були діти, які дуже тішили її, та було боляче, що вона не може піклуватися про дітей, що тепер її п’ятирічний Андрійко змушений піклуватися про неї. До того ж трирічна донечка потребувала постійної допомоги.
— Якось набрала в долоню пігулок. І в цю мить почула, як плаче донечка: «Мамо! Мамо!..». Двері відчинилися, і забігла Тоня. «Мамо, у мене дуже болить спина!» — сказала донька. Виявилося, що під час гри на майданчику хтось із дітей штовхнув її з гірки і вона забила спину. Заспокоївши дочку, поклялася собі, що більше ніколи не допущу думки про самогубство. Не залишу своїх діток, на яких так довго чекала і за здоров’я яких так боролася. Я сказала собі, що маю жити! Сьогодні усвідомлюю, якою потрібною тоді для мене була психологічна підтримка, — розповідає Надія.
Ожила, коли зрозуміла, що не сама
Саме завдяки дітям Надія почала боротися за своє здоров’я, хоча лікарі не давали ніяких позитивних прогнозів. Долаючи біль, жінка пробувала потрохи повертатися на дивані, потім підтягуватись і триматись на руках. Перші спроби робила, щоб ввімкнути телевізор палицею. То були перші вправи, які згодом зміцнили тіло.
Потім чоловік купив для дружини крісло. Через деякий час вона поїхала на лікування до Слов’янська. Там Надія побачила, що не одна така. Що крісло колісне – це не вирок, з цим можна жити. І вона ожила.
— Коли я вперше сіла на це крісло, ловила на собі погляди, сповнені співчуття або подиву. У ті часи зустрічалися на кріслі колісному тільки чоловіки. А тут я — сіла і виїхала на вулиці міста. Суспільство не було готове до цього. Люди дивилися зі співчуттям, деякі знайомі обіймали і плакали. І я разом з ними плакала, — згадує Надія.
Тренування і перші місця зі стрільби
— Я багато трудилась, тренувалась на брусах і була вже добре накачана. Одного разу в санаторії розговорилась із Сергієм Чумаком – таким же «опорником», як і я. Він тоді запитав: «Чому спортом не займаєшся? Руки ж сильні!». Я здивувалася: «Та ви що? Яка з мене спортсменка?». З’ясувалося, що Сергій очолює Комітет Всеукраїнської організації «Союз осіб з інвалідністю України». Він запросив мене до Полтави у складі одеської команди на змагання з баскетболу — це були мої перші змагання. Тоді я усвідомила, що можу і хочу займатися спортом, — розповідає наша героїня.
Тренажерна зала була лише на швейній фабриці. Вона займалась там тричі на тиждень. А у вівторок та четвер їздила до Одеси. Донині вдячна водієві маршрутки, котрий підвозив її до самого дому. А в Одесі її зустрічав тренер.
Надія Лєнц стала членом одеської команди, яка брала участь у чемпіонатах України з параспорту. Зі стрільби із пневмогвинтівки жінка двічі завойовувала перше місце. Мала б отримати майстра спорту. Однак перед черговим чемпіонатом Надію знову спіткала біда – вона вдруге отримала травму хребта.
Порада для всіх — тренуватися
Як каже Надія, цього разу їй було легше пережити недугу — поруч були друзі.
Після операції все ж прийняла рішення залишити спорт. Але тренуватися продовжує. І хоч вона не відчуває ніг, завдяки тренованим м’язам може встати.
– Фізкультура і спорт важливі при будь-якому захворюванні. Всім раджу тренувати своє тіло. Адже і при хворобах серця потрібно багато рухатися. Це необхідно і здоровим людям. Напевне, саме травма допомогла мені це зрозуміти. Я можу стояти, якщо на щось спиратися. Можу йти, тримаючись за поручні, — каже Надія.
Надія постійно організовує змагання, конкурси. З її ініціативи проводяться спортивні заходи для людей з інвалідністю. Також вона закінчила університет за спеціальністю «Правозахисник». Тепер допомагає людям з інвалідністю захищати свої права.
За свою працю Надія Лєнц нагороджена орденом княгині Ольги.
Мрія керувати автівкою здійснилася
Пані Надія дуже задоволена — вона стала першою випускницею автошколи для людей з інвалідністю. Десять років тому Надія вже зверталася до цієї автошколи, але тоді тут не було такої можливості. А коли вона з’явилась, жінці зателефонували.
– Проект започатковано торік у рамках ініціативи Олени Зеленської «Без бар’єрів». Я щаслива, що наш регіон приєднався до цієї програми і люди з інвалідністю можуть навчитися керувати автомобілем та отримати посвідчення водія, — поділилася радістю Надія.
Теорію жінка склала на «відмінно». Практичні заняття проходила понад місяць на спеціально обладнаному авто. Вона першою на Одещині склала іспит на новому автомобілі Hyundai i30, який обладнаний для осіб з інвалідністю. Автомобіль став ще одним кроком до розширення простору.
— Тепер я можу їздити по районах Одещини й активно займатися громадською діяльністю, — каже Надія.
В усьому, що дається, є сенс
Сьогодні Надія почувається не тільки успішною, а й щасливою мамою та коханою дружиною. Вона дарує любов своїм дітям і чоловікові, який в усьому допомагає дружині, оберігає і підтримує її. А це так багато значить для жінки.
Незважаючи на всі випробування долі, Надія Петрівна Лєнц дякує Богу за все. Вона каже, що нічого не змінила б у своєму житті. Адже в усьому, що з нами трапляється, є сенс.
– Якби я не сіла у крісло, не знаю, якими б виросли мої діти. Допомагаючи мені, вони навчилися відповідальності, чуйності. Я щаслива людина — у мене багато друзів, я допомагаю людям і сама стаю щасливішою, — ділиться Надія.
Матеріал підготовлений завдяки фінансовій підтримці Української Асоціації Медіа Бізнесу за гроші «Німецького Фонду Маршалла з США» та «Українського Медіа Фонду»
