Кожне поселення, як і людина, має свої особливості. І кожен любить те чи інше село за цю унікальність. Особисто я люблю приїжджати в це велике та красиве село, бо тут живе і працює багато людей, яких я добре знаю, з якими провела не один прекрасний вечір за теплою баницею та смачним домашнім болгарським вином.
Для мене село Кулевча Білгород-Дністровського району є оазисом болгарської культури в Буджаку. Для багатьох інших людей Кулевча – це місце, куди приїжджають сповідатися, причащатися та зцілюватися.
Колонія Кулевча була заснована у 1830 році на території колишньої Буджацької орди на рештках татарського селища біля річки Хаджидер. Засновниками поселення були болгари, які емігрували з Румелії (територія сучасної Болгарії) після Кюлевчанської битви, що відбулася 30 травня 1829 року під час чергової російсько-турецької війни.
Кулевча у Бессарабії була названа на честь перемоги над османами поблизу селища Кюлевча. Загальна кількість мешканців на час створення села становила 380 осіб. У 2001 році населення становило 4032 особи. У 1945 році назву села змінили на Колісне. А у 1995 році було повернено історичну назву Кулевча.
Про відомих людей села
Відома Кулевча талановитими людьми. В одній статті всіх не перелічити, але про справи деякі все ж таки згадаю.
Відомий художник Володимир Афанасьєв родом не з Кулевчі, але одна з його картин саме про те, що відбувається саме у цьому селі. Називається вона «Розпис декоративних гарбузів (картунок) у Кулевчі». А родоначальником створення цих картунок є Ілля Златов – педагог, художник та майстер прикладного мистецтва, відомий далеко за межами України. Про нього «Одеське життя» вже розповідало на своїх сторінках. У його колекції картунок — 126 виробів: пляшечки, цукерниці, посуд для зберігання солі, круп, для ложок-вилок, гнізда для пташок та інше. Тож Кулевча має шанс стати першим в Україні селом, яке має музей картунок. Упевнена, що після перемоги України це питання одним із перших стане на порядок денний.
Створює Ілля Златов ще й картини у своєму особливому стилі. Ось подивіться на картину «Підготовка до свята». Вона захоплює своїм реалістичним сюжетом та знайомими кожному мешканцю сільської місцевості образами. Саме так все відбувається перед кожним великим святом у болгарських селах. Цікаво, що картина сьогодні зберігається у Німеччині. Її викупила мешканка цієї країни, нащадок німецьких переселенців, котрі до Другої світової війни жили неподалік – у селищі Сарата.
Інший відомий кулевчанець Василь Каралійський створив етнографічний комплекс «Болгарський двір» на місці житлового будинку своєї родини. У ньому кожна річ зберігає дух старовини, часу наших бабусь та дідусів. Цей будинок – велике надбання родини Каралійських та цікавий багатьом туристам, які із задоволенням відвідують його та поринають у старовинну болгарську культуру. Декілька років тому Василь написав і видав книгу «Історія родини Каралійських», в якій описав усіх членів свого роду та цікаві історії з життя, пов’язані з ними.
Тут знають, що найближчі родичі – то сусіди
Відомі кулевчанці і своєю веселою вдачею. Як доказ на віки залишилася творчість Дмитра Караулана, автора гумористичних замальовок, що описують тяжкі, але наповнені тонким гумором і життєвими істинами будні болгар.
Важливою, на мою думку, також є культура добросусідства серед жителів цього чудового села.
— Найближчі родичі – це сусіди. Поки родичі зберуться на якусь подію, сусіди вже на подвір’ї та допомагають на повну. Вони завжди поруч — і в радості, і в горі. З ними веселіше працювати та відпочивати після трудового дня на відомій у Кулевчі «балачці» («балачка» — місце важливих та повсякденних переговорів. – Прим. авт.), – ділиться кулевчанка та власниця особистої «балачки» Єлизавета Златова.
Великі вікна – відкриті люди
Ще одна особливість місцевих жителів — у їхній не такій законсервованій патріархальності, яка спостерігалася у більшості болгарських поселень.
Тут діти завжди могли обирати професію самі, за власними вподобаннями, а не за бажанням батьків. Можливо, тому село відрізняється великою кількістю творчої молоді. Серед вихідців села — багато художників, співаків (є навіть оперний), музикантів.
Та й у побуті кулівчанців є свої особливості – вони, на відміну від мешканців сусідніх сіл, обов’язково встановлюють на фасаді будинків два великі вікна. Це зовсім не притаманне більшості будинків болгар і, мабуть, говорить про велику відкритість людей, яки живуть у цих будинках.
Також у всій окрузі відомі кулевчанські майстрині, які і ковдру можуть пошити з натуральної вовни, і вишукану сукню створити за допомогою невеликого гачка та ниток.
Звісно, я далеко не все змогла тут описати і не про все ще знаю, тому хочу просто порадити вам якось приїхати в це село, хоч і проїздом на декілька годин. Пройтись його доглянутими вуличками, поспілкуватися з гарними людьми, помилуватися палісадниками, які є біля кожного будинку, де в теплу пору року відчуваються насичені аромати квіткових рослин, і обов’язково загадати бажання біля красивого фонтану у центрі села. Одне моє вже там виповнилося. Час загадувати нові!
Кулевчанські дива
Свято-Миколаївська церква в Кулевчі відома дивами, природу яких пояснити не може ніхто. Почались ці дива понад десять років тому. Коли реставрували ікону Георгія Побідоносця, то на внутрішньому склі виявили відбитки контурів зображень святих.
Кілька років тому на свято Трійці прямо в кіоті ікони Казанської Божої Матері без землі і води розквітли білі лілії.
А на Голгофському хресті краплі мира періодично з’являються й донині – його збирають і роздають парафіянам.
