Український національний костюм — багатогранне явище нашої культури, в якому об’єдналися чиста слов’янська душа, східна любов до яскравих кольорів та західна нотка витонченої елегантності.
Ще 2007-го Одеський обласний центр української культури, який очолювала Наталя Гончарова, започаткував обласний фестиваль-конкурс «Народний костюм: минуле і сучасність», щоб зберегти багатонаціональну культурну спадщину Одещини, популяризувати народний костюм та залучити майстрів до аматорської творчості. Тоді в Одесі вперше був широко представлений стародавній та сучасний одяг з багатьох куточків регіону, приватних колекцій та дизайн-студій. Захоплювало дух від колоритних болгарських, молдовських, українських костюмів, святкових жіночих строїв західноукраїнських переселенців-бойків, вишитих поліських сорочок тощо.
Фестиваль українських костюмів
На п’ятому фестивалі учасники вкотре отримали унікальну можливість почерпнути нові знання про традиційне народне вбрання і побачити розмаїття форм сучасного одягу. Таким чином на Одещині розвінчується хибне уявлення про традиційне українське вбрання, залишене для сучасників у спадок від Радянського Союзу.
Глузування по-радянськи
Фестиваль костюмів в ООЦУК
Десятиліттями у пресі і на телебаченні глузливо пропагувалося: все, що українське, — смішне, незграбне та примітивне! Задля цього у 1953 році для масового швейного виробництва розробили три види радянських вишиванок. Це «українка» — вишиванка з відкладним коміром, одноколірною вишивкою чи в гармонійному сполученні двох-трьох відтінків одного кольору; «гуцулка» — з багатоколірним геометричним візерунком із перевагою червоного кольору та «чумачка» — з вишитою пазухою та низеньким комірцем-стійкою.
Але на колоритних листівках часів царизму та картинах художників залишилися характерні риси вбрання українців. Це простота фасону костюмів з поєднанням краси та практичності, оздоблення великою кількістю яскравих декоративних елементів, використання тільки натуральних тканин та гармонійне доповнення вбрання оригінальними аксесуарами.
Лише після отримання нашою державою незалежності національний одяг отримав право на нове життя.
Сторічний експонат з бабусиної скрині
Бойківчанки у традиційних костюмах
На фестивалі колоритно виділявся бойківський традиційний костюм з села Агафіївка Любашівської громади.
Сторічний експонат привезла на конкурс завідувачка сільського клубу та хранителька скарбів свого роду Ірина Безнащук, яка відкрила у селі музей бойківської культури. Довгі роки по крихтах вона збирала вибулі з ужитку стародавні речі, перевезені депортованими у 1951 році на Одещину жителями бойківського села Михновець. Гарно збереглися рушники та сорочки, помережені «хрестиком», «низзю», «настилом» (гладдю), «вузликом» чарівними бойківчанками у довгі зимові вечори. Прості горянки виткали на білому полотні мелодійну музику рідних гір та полонин.
Повний комплект дівочого вбрання, який демонструвався в Одесі, та чимало виробів декоративно-ужиткового мистецтва надала для музейної експозиції Дарина Асафайло, мати Ірини. На жаль, музейний пам’ятник людській майстерності і невичерпному таланту через недолугість чиновників тодішньої влади і культури проіснував недовго. Найцінніше з експонатів люди забрали, а дещо зараз зберігається у зачиненій школі.
Ірина Безнащук демонструє костюм
Кожна з національностей зберігає і розвиває свої традиції, автентичні обрядові дійства, декоративне мистецтво, костюми. І в кожному живе одна українська душа. Народилася на Волині, в Причорномор’ї чи на Донбасі, вона по вінця наповнена любов’ю до землі, що стала рідною для українців, молдован, поляків, болгар, греків, гагаузів.
Читайте також:
