Ключові моменти:
- У дитинстві Марію разом із матір’ю та бабусею ледь не розстріляли під час німецької окупації
- Понад 30 років вона працювала дояркою, тричі на день доїла до 20 корів і була серед передовиків
- Після смерті чоловіка у 72 роки вдруге повінчалася і прожила ще кілька років у підтримці та взаємній турботі
Її життя — це не просто біографія однієї людини. Це пам’ять про цілу епоху, яка ще жива у спогадах, фотографіях і родинних історіях. Марія Котюжинська з Пилипівки говорить про своє минуле спокійно — без пафосу й без жалю. Для неї це просто прожиті роки: важка праця на фермі, війна, родинні втрати, любов, що тривала пів століття й підтримка, яка прийшла знову вже на схилі літ.
Такі історії не вигадують і не прикрашають. Вони звучать просто — як розповідь про те, як тричі на день доїти двадцять корів, як чекати чоловіка з фронту, як ростити дітей, коли зарплати малі, а роботи багато. І водночас — як уміти дякувати за кожен прожитий день.
Діда розкулачили, а батько викрав маму
Близько півтора року тому Марія Котюжинська через хворобу перебралася в Любашівку й мешкає біля сина Сергія та невістки Галини. Живе безтурботно й тепер вдосталь часу має, щоб минувшину згадувати. Серце бабусі тішать троє люблячих дітей, п’ятеро внучат й двійко правнуків.
– Буває, забуду, що кількадень тому трапилося чи що робила, а з дитинства все пам’ятаю, – повідала бабуся Маруся.
Батьківський рід Марії Котюжинської – з Пилипівки, а по материнській лінії – зі Шкарбинки, що біля Новокарбівки.
Татусь Марії Григорій Токар закохався у красуню-степовичку Валентину Савенко, яка була на десять літ молодшою за нього. Мало не щодня він на велосипеді їздив до неї на побачення за двадцять кілометрів по полю. Батька її розкуркулили 1927-го, а матуся Варвара самотужки виховала шістьох діточок. Ще юну Валюшку мати не хотіла віддавати заміж, бо та була їй справною помічницею. З відчаю Гриша якось вночі викрав свою кохану й хутенько завіз у Пилипівку, де молодята невдовзі стали під вінець.
У Другу світову Григорій із перших днів воював з німцями. Потрапив у полон, з якого втік, добрався додому, де вірна дружина переховувала його від окупантів.
– Якось сусід доніс німцям, що мій батько – комсомолець. Ті залетіли в хату. Батька не знайшли й, розлючені, вигнали надвір матусю, бабусю Пелагею й мене трирічну. Вже й до стінки поставили, та мати так жалісливо голосила, що нас пощадили, – переповіла розповіді батьків бабуся Марія. – А навесні 1944-го нас звільнили, батько знову пішов на фронт, трішки не дочекавшись народження донечки Раїси. Воював візником в артилерії, дійшов до Берліна і повернувся додому орденоносцем. А 1946-го наша родина поповнилась сестричкою Ганною.
Заміж за бравого артилериста
Шістнадцятирічною Марійка подалася до родичів-шахтарів на Донбас, де в Горлівці її влаштували працювати на млин.
Через рік дівчина вже важко трудилася на колгоспному винограднику під Одесою, в Олександрівці. Згадує, що поряд стояли вояки – як і батько, артилеристи. У вихідні хлопці часто навідувались до дівчат на гостину, радо фотографувалися у військовій формі. Збереглася така світлина і в архіві Марії Котюжинської.
І не дивно, що заміж Марія вийшла за бравого односельчанина Петра Котюжинського, який три роки відслужив у Німеччині в артилерійських військах. Коли він вечорами бравував у мундирі по клубу, не одне дівоче серце мліло від кохання до нього. Та парубка привабила тільки Марійка.
– Спершу ми мешкали в Любашівці, але батьки наполягли переїхати у Пилипівку, пообіцявши допомогти побудувати хату, – поділилася Марія Котюжинська.
Чи легко подоїти 20 корів тричі на день?
Підприємливий Петро купив розбірний фінський будиночок, бо деревина була в дефіциті. А добротну хатину для молодят зводили з місцевої цегли всім миром – гарна була традиція на селі.
Працювало молоде подружжя на молочнотоварній фермі. Петро качав воду, прибирав гній, лагодив транспортери та інші механізми, а Марія трудилася дояркою.
Понад тридцять літ жінка доїла корів. За дві-три години тричі на добу доярці необхідно було здоїти 18-20 корів, нагодувати їх, вигребти вилами гній, напоїти теляток. Інколи доводилося закидати важкі бідони з надоєним на машину.
Неодноразово доярка Марія ходила в передовиках, надоюючи понад п’ять тисяч літрів молока від корови.
Як і кожна селянська родина, Котюжинські утримували власних корівчин, свиней, птицю, доглядали чималенький город. У вільний від роботи час Марія встигала напекти пишних паляниць, приготувати для сім’ї інші смачні страви, попоратися на городі та в оселі.
І весілля справляли, й будинки будували
Все життя батьки трудились, щоб поставити на ноги трьох дітей – Сергійка, Володю й Оленку. Колгоспні заробітки були куценькі, і лише домашнє господарство дозволяло накопичити гроші на ощадній книжці, вивчити дітей, справити традиційні на селі проводи хлопцям в армію, зіграти три весілля, допомогти дітям з будівництвом або придбанням будинків тощо.
Їхні Берізка і Чорнушка давали по 30 літрів молока. Щоб забезпечити живність кормами, рідні регулярно навідувалися на підмогу батькам у Пилипівку, а частіше онуки Артем з Аліною допомагали дідусеві з бабусею заготовляти сіно, чистити у хліві та пасти череду.
Справжньою трагедією для жінки-трудівниці стала смерть 2009-го року її коханого Петра, з яким вона крокувала по життю пів століття.
На схилі літ поєднали життя
Якось до 72-річної миловидної вдовички навідався односельчанин Микола Сидоренко, який втратив дружину, і запропонував Марії жити разом.
Бабуся погодилась на вмовляння обвінчатись, а дідусь вже й домовився зі священиком Дмитром з Агафіївки. Християнське таїнство шлюбу провели в церкві Великомученика Дмитра Солунського, на будівництво якого кошти також жертвували Марія з Миколою.
– Жили ми порізно, а допомагали один одному сапати город, поратися по господарству. Я варила Миколі їсти, прала одяг та прибирала. Одним словом, були підтримкою один одному на старості літ, – розповіла Марія Котюжинська. – Прожили ми з Миколою більше трьох літ. А потім він важко захворів, я його доглядала і спорядила у вічну путь.
Із повними тезками трапляються курйози
Мала пані Марія ще й рідного по батькові брата Леоніда. Її татусь зогрішив з однією одинокою жіночкою, яка й народила хлопчика.
Коли захворіла, Григорій Котюжинський просив віддати йому сина, але та не погодилась. Пізніше сироту усиновила родина його однофамільця з Пилипівки, та перебралася в Любашівку.
Літ зо двадцять тому на якомусь застіллі Марія опинилася поряд із братом і сказала йому, що вони рідні. Леонід відповів, що знає. На тому їхня розмова й завершилася.
А дружиною брата є любашівська нотаріус Марія Григорівна Котюжинська – повна тезка бабусі Марусі. Це повне співпадіння стало причиною курйозного випадку. Якось колишня доярка навідалася в «Ощадбанк», щоб зняти з книжки «Юлину тисячу». На що у банку їй сказали, що гроші вона вже забрала. Довелося доводити, що сталася помилка. Тоді з’ясували, що це була інша Марія, і їй віддали гроші.
«Усі балують мене, як маленьку»
Коли натруджені на важкій праці ноги бабусі Марії здали, діти забрали матір із села до себе.
Омеблювали кімнату з усіма зручностями, звичними для матері речами з її сільської хатини, новим диванчиком, килимками.
– Коли Сергійко з невісткою Галиною на роботі, внук Артем клопочеться біля мене. Потім забігає Володя з невісткою Іриною. Відвідують усі рідні, балують мене, як маленьку, – тішиться Марія Григорівна. – Лише сумно, що на ноги не можу стати, а так хочеться на городі попоратися або щось зробити по господарству. Я вдячна Богу, що маю таких люблячих і турботливих дітей. Чого й усім бажаю!
Марія Котюжинська – з довгожителів. Її батько Григорій прожив 82 роки, матуся Валентина – близько 90, а бабуся Варвара – майже 102 літа. З нині живих пилипівських старожилів у селі мешкає лише рідна сестра пані Марії – 81-річна Раїса Жовнір, а 87-річну Лідію Колісниченко забрали до себе любашівські родичі.
Читайте також:
- Село замість моря: чому морячка з Одещини, проміняла кораблі на город
- Власне вино, троянди та пісні від душі: Як працює екоферма в Маяках на Одещині
- Як професійний каменяр із Вінниччини переїхав до Солтанівки на Одещині, став пасічником і знайшов тут своє кохання
