У 2023 році ми вже розповідали про Вікторію Гончарову, яка на початку великої війни переїхала з Миколаївської області до Рені та зібрала в Центрі культури та дозвілля невелику групу жінок елегантного віку – для занять циганськими танцями. З того часу колектив збільшився більш ніж удвічі та додав до свого репертуару українські народні та латиноамериканські танці – танго, самбу, румбу. Навіть довелося змінити назву колективу: замість ромського «Ягарі» (вогонь) з’явився «Адамант» – діамант.
Спочатку навчали ноги
Коли на дошці оголошень біля Ренійського Центру культури Вікторія Гончарова розмістила оголошення про набір до нового хореографічного колективу, вона не вказала вікових обмежень – була впевнена, що прийдуть молоді дівчата. Але першою на порозі з’явилася Ірина Дєргачова: «А пенсіонерок приймаєте?».
Як можна було відмовити жінці, у якої, судячи з іскорок в очах, фламенко вже був у крові?
Спочатку перед дзеркалами репетирували двоє:
– Руки тримаємо невисоко, розкриваємо в сторони. Одночасно з присіданням на лівій нозі праву відводимо в бік, злегка відділивши носок від підлоги. Руками, вільно зігнутими, проводимо вперед.
– Ой, я рухаюся, як регулювальник на перехресті! – сміялася спітніла літня учениця. – Давайте спочатку навчимо мої ноги, а потім до них додамо руки.
Читайте також: Як художниця з Кодимщини створює картини з насіння, кави та камінців
Революція у самодіяльності міста
Незабаром до першопрохідців приєдналася пенсіонерка Галина Карастаматі. Вона, головний бухгалтер газового господарства, все життя зосереджено корпіла над цифрами і водночас мріяла: ось вийду на пенсію – житиму у своє задоволення. Перше, що придумала, – велосипедні прогулянки: крутиш педалі, вітер в обличчя. Якось Галина проїжджала повз Центр культури та дозвілля і пригальмувала перед дошкою оголошень: «О, танці? Та це ж мрія всього життя!».
Незабаром до цього вихору енергії підтягнулися й інші жінки елегантного віку. Пошили собі яскраві костюми зі спідницями у три сонця – і пішли прикрашати циганськими танцями усі фестивалі та ярмарки: справжній вогонь!
Сміливі пані на чолі з Вікторією Гончаровою справили революцію у художній самодіяльності, адже у місті Рені вже років сорок не було дорослих танцювальних колективів, хореографією займаються лише діти.
Виявилося, що хореографія – це таємна мрія багатьох жінок, які у житті ніколи не займались танцями. За невеликий проміжок часу колектив «Ягарі» збільшився вдвічі.
Тепер Вікторія репетирує з двома групами – першим складом та новим. Доводиться проводити додаткові репетиції з новачками, щоб вивчили весь репертуар.
– Наш колектив тільки поповнюється, не було такого, щоб хтось перестав ходити на репетиції, – розповідає Вікторія. – Єдина причина виходу – якщо комусь треба виїхати з Рені за сімейними обставинами.
Пенсія – як початок нової кар’єри
Вікторія Гончарова, крім занять з енергійними пані, відповідає у Ренійському Центрі культури та дозвілля за основні види діяльності, тобто всю творчу частину. Був період, коли Центр залишився без завідувача та завгоспу – і все лягло на плечі Вікторії. Вона крутилася як білка в колесі – репетиції, концерти, фестивалі, а у перервах ще й лампочку поміняти, костюми погладити.
Ще на тему: Шелехівські «Кумоньки»: про артистів з Одещини, котрі стали сім’єю
Галина Карастаматі, одна з пенсіонерок ансамблю «Ягарі», спостерігала цю картину зі сторони. Бачила, що Вікторії ніколи навіть словом перекинутися. І пані Галина вирішила застосувати головну перевагу виходу на пенсію: «У мене часу навалом, а ви тут розриваєтеся. Давайте я хоча б завгоспом тимчасово попрацюю, вам буде легше», – запропонувала вона Вікторії.
Але коли керівництво відділу культури побачило резюме та диплом Галини, одразу прийшло інше рішення. Замість посади «принеси-подай» Галині запропонували крісло завідувачки Ренійським Центром культури та дозвілля.
Отже, якщо ви вийшли на пенсію і вирішили зайнятися танцями для душі, будьте обережні – можете випадково стати директором! Виявляється, пенсія – це не кінець кар’єри, а початок нового життя, де можна і на сцені танцювати, і керувати закладом культури.
До речі, про керівництво. Коли Галина зайнялася наведенням порядку в укритті, виявила багато речей, які захаращували простір. Незабаром металеві прути, що лежали без діла, перетворилися на стоянку для велосипедів. Нею тепер користуються і вихованці спортшколи, яка знаходиться по сусідству, адже багато хто приїжджає на тренування на велосипедах. Знайшлося застосування навіть частинам манекенів – з них вирішили зробити артоб’єкт. Так біля Центру культури з’явилися оригінальні підставки для квітів.
Різноманіття, що надихає
– Наш колектив запрошують на багато фестивалів, свят, концерти, – розповідає Вікторія Гончарова. – Але наш репертуар – циганські танці – не завжди доречий. Так, ми стаємо окрасою кожного ярмарку, а от у деякі тематичні концерти не вписуємось – прикро. Тому ми вирішили зробити постановки українських народних танців, у яких будуть задіяні одразу дві групи – перший склад та новий. Також ми зайнялися латиноамериканськими танцями.
Таке різноманіття нас надихає ще більше. Так, ми не претендуємо на високий професійний рівень – ми лише цікаво та з користю проводимо час. Танці – це корисні фізичні навантаження та позитивні емоції. А ще нас тішить те, що ми урізноманітнили культурне життя нашої Ренійської громади, знаємо, що люди чекають нашого виходу на сцену.
Два прогони – і рожеві щічки
Розширення репертуару потребує нових костюмів. На правах «ромів» – позолотіть ручку – якісь кошти залучили на ярмарках. Власним коштом купили бальні туфлі, підібрали сукні. Ось справді, хто хоче щось робити, шукає можливості.
Творчий процес не зупиняє навіть проблемне опалення Центру культури, коли у танцюристів йде пара з рота.
– Взимку ми якраз розпочали постановку українського народного танцю і вибрали дуже динамічний: два прогони – і всі вже з рожевими щічками, – сміється Вікторія.
Колектив збирає в окрему папку дипломи та грамоти – за участь у фестивалях, ярмарках, конкурсах. «Адамант» поставив собі за мету отримати звання «народний».
Це для нас – чудові ліки
– Ми дуже вдячні Вікторії Гончаровій, яка на початку великої війни приїхала до нашого міста, сама не розгубилась, а ще й зібрала такий колектив, – каже Галина Карастаматі. – У роки такої страшної війни, коли багато людей страждають від депресії, ми знайшли для себе чудові ліки: ми спілкуємось, живемо цікавим творчим життям і почуваємо себе молодими.
Ви також можете дізнатися: «Церенкуца» та Мерцішор: як молдавська культура живе на Одещині.
